Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Опинившись удома, Федір, нічого не пояснюючи Смирні, сів біля вікна і довго дивився на чорні дерева, курячи сигарети і п’ючи пуер з ароматом диму. Йому хотілося зберегти цей смак зубожілого відчаю. Відчай як ніколи добре пасував йому. Зараз, у відчаї, це і був він, справжній — мовчазний, без почуттів і думок. Якщо він у цей момент і думав, то думав так, як розмірковує небо, коли його затягує паволокою хмар — важко і беззвучно.

Це моя битва зі Звіром. Звір поруч. Звір всередині мене. Звір пожирає мене. Зоно, будь ласка, захисти мене. Зоно, будь ласка, врятуй мене від Звіра.

Він налаштовувався на те, як буде за кілька годин казати Смирні, що вони більше не живуть разом і що більше ніколи не будуть парою. Налаштовувався на те, як завтра стоятиме перед Кармановим, доповідаючи про те, що зі Смирною все покінчено, і що тепер він готовий повністю присвятити себе справі. Рішення прийнято. Як його сприймуть опісля такої тривалої відсутності? Було відчуття, що весь цей час він просто спав у якомусь кошмарному сні, і тепер крізь біль і похмілля доводиться прокидатися до реального життя. Йому хотілося виправитись. Якщо не загалом у житті — то хоча б у стосунках із Кармановим. Увесь цей час він дуже хотів налагодити своє життя, але це бажання було поховане під тонами внутрішнього пилу, що утворився внаслідок виверження його потаємних Помпеїв. Максимум, на що він сподівався, — це вистояти в розмові зі Смирною. Не впасти обличчям у болото. Він знав, що залишиться зрадником, та, принаймні, він хотів знайти в собі сили витримати її погляд.

— Женю, — покликав він, все так само сидячи біля вікна, з погаслою сигаретою в руці. — Женю...

Смирна, що задрімала в спальні за ноутбуком, прийшла, заспана і загорнута в ковдру.

— Ти кликав? — спитала вона, ще не до кінця прокинувшись. На її обличчі застигла дитяча чистота і невинність. Мабуть, доведеться її запам’ятати такою.

— Так, — Федір прикрив очі, збираючись із духом. — Сядь, будь ласка. Маю дещо сказати.

Смирна слухняно сіла на табуретку навпроти. Між ними були пачка сигарет і попільничка.

— Можна взяти в тебе...? — попросила вона. На її обличчі промайнула тінь тривоги.

Федір підсунув їй пачку з сигаретами і запальничку. Смирна запалила. «Чорт, вона вже все знає», — подумав він.

— То що ти хотів сказати?

Федір ще раз тихо зітхнув і, врешті, наважився розкрити рота:

— Женю. Ми більше не можемо бути разом. Я хочу, щоб ми розійшлися.

Він з’явився в офісі «Соми» наступного дня вже ближче до вечора. В Інституті стратегічних досліджень панував хаос. По всій підлозі лежали розкидані листки. Федір вимкнув кондиціонер, чомусь увімкнутий на повну потужність, і підібрав кілька листків. Пару з них мали стосунок до інструкцій із психоінженерних мов — і Федір пробігся поглядом по сторінках із таблицями, схожими на якусь із робіт Кандінського, розібрану на деталі. На іншому аркуші він прочитав:

«Приказ по отделу Поиска и сбора информации №25/01/2011.

Я, Чиж Виктор Михайлович, приказываю временно отстранить от исследовательской работы Василенко Игната, Юрченко Валерия, Михайлову Людмилу в связи с нарушением профессиональной этики. Приказ привести к испол­нению. Подпись, дата».

Від цих слів ішла неясна тривога. Федір зайшов у сусідню кімнату, де зазвичай у психоінженерів відбувалися медитації, і застав там дивовижну картину: навпроти рядів порожніх крісел із рівною спиною, сидів Віктор — в тій самій осінній гопніцькій куртці, в якій Федір звик його бачити. Довкола Віктора гуділа стіна напруги і зосередженості. Його погляд був спрямований у порожнечу кімнати, в якій, крім нього, не було ні душі, і Федір по закам’янілому обличчю Віктора, а також по його нерухомому погляду, зрозумів, що той перебуває в глибокій вольовій медитації. Федір пішов на кухню, приготував каву і хвилин сорок ще читав книжку, залишену на кухні (це був принесений спеціально їх колегою Юліус Евола — тою самою, в якої на експерименті зірвало дах), перш ніж Віктор вийшов з медитації, й, потягуючись і розминаючи шию, повернувся з кімнати для медитацій.

Сонце холодним диском закочувалося за обрій, заливаючи офісну кухню майже погаслим жовтим натрієм.

— Ну че ты, как ты, друг? — спитав Віктор. У дверях кухні він стояв весь покритий цим липучим жовтим світлом, нагадуючи високу хижу птаху.

— Загалом — непогано, — озвався Федір. — Що тут у вас відбулося? Де всі?