Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Пробач, Фєдя. Мені нужно сходить в одне тайне мєсто, шоби підкрепиться. Уже єсть одинадцять? Оні работають с одинадцяти. Надо прогулятися.

З вулиці повернувся Заверюха.

— Усе, всіх викинув, — сказав він і показав чисте пальто.

— Ето хорошо. Потому шо це неподобство. О дванадцятій ночі вламуватися в чужу квартиру. Я все при встрєчі Гурову вискажу на етот щот. Ми щас вернемося.

Побачивши, що вони зібралися йти, Заверюха було спробував рушити з ними.

— Ето лічноє, — зупинив його Русич. Тремтячими руками він одягнув на голову шапку.

— Зачекайте, — Федір мокрим рушником витер кров із чола Русича. — Усе, можемо йти.

Непевними кроками, притримуючись його руки, Русич вивів Федора з квартири на вулицю, на свіже повітря Українки. Там, на вулиці, було сиро, і висіли тумани, і забивало дух від близькості великої ріки.

— Оні не понімають, что взагалі проісходить, — сказав Русич, коли вони вийшли на повітря. — Еті твої соратнікі. Гуров жене вас вверх на саму вершину піраміди, понімаєш? Піраміда — ето сімвол врємєні, і там внутрі, лабіринти Хтона. Ентоні Пірс, «Хтон». Прочитай. І помні, что в єтіх коридорах живьот Звєрь. Послушай «Птіца-каратель» у Бутусова, там всьо єсть. Гуров спешит, он хочет успеть, потому что Звєрь уже блізко.

— Звір?

— Нічто. Хаос, ілі то, что дрєвніє грекі називали «Фтор». То, что раз’єдаєт етот мір. Но у Гурова свої целі. Ви нужни єму ісключітельно как пушечноє м’ясо... Нам сюда, — тягнув його далі Русич, і Федір зрозумів, що ноги привели їх до невеличкого бару на набережній, який саме розпочинав роботу. Жіночка вже прибирала у ньому і витрушувала на вулиці хідника.

— Ето лічноє, — сказав Володимир Іванович змовницьки. — Жді мєня здєсь.

Федір закурив, вагаючись між бажанням якось допомогти Русичу й потребою пошвидше поїхати звідси додому, щоб накуритися самому. Русич повернувся з «чекушкою» в руках. У два ковтки він осушив її, а Федора огорнуло відчуття безсенсовності: спостерігаючи за Русичем, він ніби намагався знайти щось цінне там, де його давно не було.

— Зона зове мене, — сказав Русич. — От бачиш там, вдалині? Еслі я чувствую, що Звєрь уже підбирається до мене, я посилаю туди намєрєніє, і оно работає, як пушка, откриває новиє возможності. Когда я влітку там живу, я практіческі не п’ю. Ето все моя мамка, она мєня вогнала в жутчайший нєвроз, із котрого я до сіх пор питаюсь викарабкатись. Кстаті, Укра́їнка колись називалась «Злодіївкою», але її перейменували, потому шо некрасиво звучало, а на самом ділі тут самі злодії жили, і її перейменували на самом ділі не на «Украї́нку», а на «Укра́їнку» — від слова «украсти». В целом єто анті-зона, но тут, на набережній, есть позітівні островки, как, напрімер, мій дом.

Випивши, Павло Сергійович вирівняв поставу — відчувалось, що він наповнився силами. Мова його стала спокійнішою, а думки — зв’язнішими.

— Убєгай оттуда, — каже Тараненко. — Поки не поздно, убєгай, поки ще не закрився люк, потому шо там, в лабіринтах, уже не буде другої возможності, кромє як бігти на самий верх, гдє вас всєх ожидає закланіє.

— Ви про Гурова?

— Фільм «Король танцуєт». Там тоже єсть фронда, єсть злобная королєва-мать. У Кастанеди єсть что-то єщьо. Послушай Бутусова, «Птіца-каратель»... Кастанеда глубоко копав... Но Коельо — сказочнік.

Я втратив ланцюжок його розмірковувань і просто слухав. Русич говорив про Зону, про свою білу гарячку, про пігмеїв і про психодіагностику обличчя. Коли ми повернулися у квартиру, Русич поскаржився на головний біль. Заверюха всадив його на крісло і став масувати йому голову згідно китайських уявлень про канали, якими рухалася ци. Після масажу, ще трохи послухавши його історії, ми залишили Русича на свій страх і ризик і поїхали додому.

На Київ поверталися мовчки. У мене з’явилося відчуття, що сьогодні ми доторкнулися до змісту, схожого на айсберг, чия незначна частина — на поверхні, а все інше приховане темними водами. Цей зміст вбирав у себе Русича і Гурова, Карманова і Лулу, Зону і психоінженерів, Гімназію і когнітивний прорив, Бутусова і птіцу-каратєля, і ще багато інших речей, на позір строкатих, а в глибині надійно спряжених якоюсь дивною ниткою долі, що підшивала їх, наче буси чи ґудзики, до великого жупана космічної істоти, яка дихала народами, сперечалася війнами і революціями, рухалася епохами, кричала катастрофами. Я відчував у тому змісті безодню відчаю, відчаю на краю зими. Всередині мене наче заволокло туманом — важким покривалом, що заважало бачити щось уперед. Розмова з Павлом Сергійовичем залишила на душі тривожні сліди. Я запропонував Заверюсі заїхати до нас зі Смирною на пуер із молоком і на невеличкий напас «В’єтнамського Різдва», але той відмовився, пославшись на незроблену роботу в офісі.