Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Весь час своєї «відпустки» Федір продовжував слідкувати за новинами психоінженерної спільноти. Шістнадцятого січня у Київ на екстрену нараду з Кармановим із Калмикії приїхав Гуров. Ішлося про остаточний переділ влади: хвилювання з обох боків табору загострилися до краю, по сайтах і форумах психоінженерів поповзли чутки, що співпраця з «Сомою» скоро розірветься. Як і розповідав Карманов, товариство психоінженерів розділилося на дві, а то й на три ворогуючі групи. Перша група приєдналася до засновників «Соми», значною мірою тому, що була відданою Вікторові Чижу, який зазнав слави як досвідчений практик, як людина прагматична і вкрай цілеспрямована. Ця частина психоінженерів проходила вишкіл у київському осередку Гімназії, вважалася найбільш зрілою і на січень 2011-го майже повністю контролювала процес розробки візуальних мов. Друга група, що складалася здебільшого з москвичів, непомітно відколовшись, займалася в основному темою нейроінтерфейсів у співпраці з приватною московською компанією «Нейродайнемікс».

Ця друга група симпатизувала радше самому Гурову та їхньому партнеру по аватарах, мільйонеру Осипу Айзеку. Серед них було більше радикально налаштованих, і сказати б, політично заангажованих учасників. Вони вивчали Дугіна, обожнювали Гейдара Джемаля, Широпаєва й інших традиціоналістів, а у співпраці з «Сомою» вбачали своєрідний ідеологічний компроміс. Карманова вони вважали представником тлінних прозахідних інтересів, що символізували, якщо вже відкинути езопову мову дипломатії, царство Антихриста. На тлі геополітичної доктрини Російської Гіпербореї, сповідуваної Гуровим, Карманов сприймався як мінімум людиною заблуканою, не виключено, що агентом ЦРУ, а якщо вже закопуватися зовсім глибоко в розмови у курилці — тим самим демонічним «Мармеладным», що його оспівувала співачка Катя Лель і в кому послідовники російського гіперборейства вбачали ніжно-рожеву іпостась Князя Пітьми.

Карманову не довіряли, і Гуров, здається, не спішив розвіювати сумніви своїх учнів. Він був далеким до підкилимних ігрищ, однак ніколи не приховував, що готовий співпрацювати з марґінальними силами типу російських націонал-більшовиків чи українських ультраправих, якщо ті допоможуть реалізувати його власні проекти. Звісно, таке бачення Гурова уже не можна було назвати науковим проектом — ішлося про формування підвалин нового політичного світу. Гуров претендував на те, що в разі торжества психотехнологічної революції наступною цивілізацією, яка підніметься з хаосу, буде цивілізація волі, цивілізація надлюдей, які підкорили в собі тваринне начало і прийшли до вищої точки реалізації себе як свідомого суб’єкта — екстазу неперервної творчості. У цьому місці психоінженерія як технологічна дисципліна закінчувалась, і починався густий православний містицизм, замішаний на Бердяєві, Геноні, російських «космістах» і націонал-реваншистах. Прибічники саме цього Гурова — Гурова як ідеолога нової цивілізації, що кине виклик західному молохові споживання, Карманова недолюблювали, а психоінженерів, які приєдналися до роботи над проектами «Соми», вважали «наслажденцами», тож на форумі психоінженерів точилися криваві священні битви, відомі як «холівари».

Особливістю психоінженерних холіварів було те, що їх розпочинали люди, далекі до практичної роботи, які відстежували хід експерименту в себе в квартирі десь у Москві або Пітері, не маючи ані власної стабільної практики, ані уявлення про те, чим реально займаються люди в Барибіно чи в Калузі–2. При цьому вони, виблискуючи аналітичним розумом, відстежували появу в пресі нових публікацій, присвячених психотехнологіям, аналізували репліки Гурова і Карманова, що у спотвореному вигляді (бо ніхто з них Карманова на власні очі не бачив) доходили до цих дискусантів, і доходили висновку, що скоріш за все, Карманов «волочить» інтереси Америки, що він — за неоконс’юмеризм, і тільки ледь кращий за тих лібералів, на чиїх плечах лежить відповідальність за кінець історії та деградацію західної цивілізації.

Хтось навіть увернув уже метке слівце на позначення того руху, який мав започаткувати Карманов — «пост­атеїзм». Федір написав кілька роз’яснювальних статей на сайт психоінженерної спільноти, в яких розбивав усі аргументи цих фантазерів, і спробував у кількох положеннях пояснити філософію «Соми» — що вони, зокрема, у філософському відношенні сповідують консцієнталізм, цілком вичерпно описаний на кількох внутрішніх конгресах психоінженерів (з відповідними цитатами), що ніяк не суперечив креативному волюнтаризму Гурова (з відповідними цитатами), а навпаки, доповнював його (з відповідними цитатами). На це Федорові відповіли доволі оригінально, з чого він зробив висновок, що не до кінця розібрався у всіх хитросплетіннях гуровської технологічної доктрини. Йому сказали, що він «білий», тоді як вони — «чорні», і насправді вони ніколи не змішаються і не примиряться.

«Білими» психоінженери називали практики, в ході яких змісти свідомості розчинялися, приводячи практикувальника до переживання чистої свідомості, в якій розчинявся, в апогеї, сам суб’єкт, а залишалося тільки переживання буддійської Порожнечі. «Чорними» ж вважалися техніки, де суб’єктність згущувалася до краю, так, що зникав світ, а залишався лише радикальний креативний суб’єкт, котрий, мов деміург, породжував реальність ex nihilo самочинно й волюнтаристично, стаючи самим основою для правил і законів. Були ще «червоні» техніки, що теж, за словами психоінженерів, ніяк не змішувалися з першими двома «мастями». До них належали ті, хто були приречені підкорятися світові як конгломерату матерії й могли лише змінити «поганого» хазяїна на «доброго» — до «червоних» зарахували одним махом усіх трансгуманістів, яких не цікавила жодним чином природа свідомості й волі, а лише те, як цю саму свідомість перенести на щонайсприятливіше середовище, аби вона могла зберігатися в новому тілі якомога довше.

На цей закид одразу кілька студентів-психоінженерів із боку «Соми» підтвердило, що філософія консцієнталізму — це таки дійсно «біла» філософія, і що вони з гордістю перейшли під її прапори саме тому, що й самі всередині «білі», хоч і практикують гуровські «чорні» техніки. На цей момент на психоінженерний форум «Омега-психоінжиніринг» прийшов хтось із імморталістів з «Росії-4000» і почав проштовхувати тему фізичного безсмертя через ребрейн свідомості в аватари, однак нарвався на зневагу як із боку «чорних» гуровців, так і з боку самоназваних «білих», які були на боці Карманова — імморталіста обізвали матеріалістом і детерміністом, а також іншими лайливими в цьому середовищі словами: релятивістом, агностиком, редукціоністом і, врешті, найобразливіше — постмодерністом. В цей момент, у пилу дискусії, і з’явилося слово «постатеїзм», і спершу його намагалися приліпити до «червоного» і ні в чому не винного імморталіста, однак до суперечки підключилася всезнаюча Лукоша, яку Федір пам’ятав іще з семінару під Пущею, і заявила, що пост­атеїстом є якраз Карманов, який намагається привнести ідею Людинобога у світ, спустошений агностицизмом. Лукоша захистила Бориса Олеговича, сказавши, що він, хоч і об’єднується з нацболами-лімоновцями і «братчиками» Корчинського, зате відстоює традиційні православні цінності і, в ідеалі, проект Гіперборейської цивілізації — це проект технологічного обожнення, переходу від людини до Боголюдини — людини во Христі, тим часом як Карманов — людина, позбавлена усіх духовних орієнтирів і традицій, неоліберал і постметафізик, у гіршому розумінні цього слова — епістемологічний опортуніст і онтологічний популіст (останній вислів, на думку Федора, Лукоші слід було замінити зірочками, позаяк своєю пейоративністю він перевершував усі кинуті до цього часу звинувачення). Тут на форумі з’явився «Віктор Че» і цілком іронічно поцікавився у Лукоші, чи не на гроші Карманова займалася та організацією хакатону в Петербурзі.

Лукоша, ніяк не відреагувавши на іронію (традиціоналісти на форумі поводилися завжди однаково — погано фільтрували іронію у свій бік), запевнила, що покидати проект не збирається і робить його, оскільки її цікавить ідея, а не гроші — прагматики нехай наживаються (це був камінь у город Карманова і всього київського відділення Психоінженерної гімназії), а переможуть все одно ідеалісти, оскільки ця їхня ідея, врешті, буде втіленою у життя. З’явилася повногруда Маша, фанатка екопоселень і родових помість, чия повногрудість та інша жіночність виразно відчувалася у кожному її етично-збалансованому слові, і спробувала виправдати Карманова по-своєму — що він, мовляв, просто порядна людина, справжній прогресор, який бажає пришвидшити розвиток світу і бачить шанси, як це можна зробити найменшими жертвами, і що вона безмежно поважає Дмитра Івановича і його місію — вона з ним недавно трохи спілкувалася особисто і залишилася у повному захваті, позаяк Карманов також підтримав ідею майбутнього озеленення планети. Маша виклала на форумі статтю російського філософа Епштейна про бідну віру, і цією статтею намагалася аргументувати той факт, що позбавленість кармановської ідеології ознак конфесійності є, навпаки, доказом прогресивності, свідченням нової духовності, яку більше не вміщають у себе традиційні форми, як-от християнство, юдаїзм чи іслам, але яка приходить до людей напряму від Бога. «Бідна релігія», як і «бідний театр» Гротовського, як і будь-який мінімалізм у культурі, відкидає усі атрибути якраз культу, але приймає саму віру — чисту і цілісну, що так само цілісно і неділимо стоїть перед Богом, як цілісно і неділимо існує Сам Бог. Маша цитувала Епштейна: зараз люди не приходять через храм до Бога, а навпаки, через Бога приходять до храму — тобто, зрештою, після шукань у межах «бідної віри» таки знаходять свою конфесію.

На Машу з її «бідною релігією» і спробами виставити Карманова у вигляді новітнього Мартіна Лютера, накинулися одразу кілька груп з різними філософськими поглядами. Карманова, з його проектом Людинобожжя тут же звинуватили у неоадвайті, заскорузлому нью-ейджерстві й інших хворобах доби Водолія — мовляв, нічого оригінального в його ідеях немає, краще дайте дорогу традиційній Веданті або християнам-ісихастам, мовляв, нехай народ вивчає класику, а не спокушається заманухами дистильованого раю. Лукоша подякувала Маші за цитату з Епштейна і написала, що під постатеїзмом вона, не будучи обізнаною з позицією Михаїла Наумовича, мала дещо інше: новий виток агностицизму, який заперечує навіть агностицизм — постатеїзм як постагностицизм, в якому остаточної відповіді немає навіть запитання, чи можливе пізнання в принципі. Лукоша пожартувала, що, виходячи із моделі постагностицизму Бог ані не є, ані Його немає — Він «буває», а пізнання «то можливе, то неможливе, то раптом знову можливе». У такий спосіб, писала Лукоша, постатеїзм і постагностицизм — це настільки глибока криза пізнання, що в ній навіть нігілізм піддається сумніву, перетворюючи реальність на аморфне миготіння суцільно фрагментарного, постконструктивістського дежа-вю.

Опісля цього глибокого аналізу на арену з’явився саркастичний Борис Олегович з аватаркою у вигляді стилізованого павука і заявив, що вага цих дискусій лише в тому, що вони є підказками у побудові культури і цивілізації. Наразі ж їхня спільнота — підкреслив Гуров — не створила ще жодного ринкового продукту. На цьому дискусія на форумі не припинилася, однак ані Віктор Че, ані Лукоша, ані інші маститі учасники мережі більше не озивалися. Імморталіст, скориставшись затишшям, виклав кілька статей про нанопротезування і про штучний синтез білків, що давали змогу гальмувати старіння, після чого теж зник і більше на форумі не з’являвся.

Психоінженерні експерименти тривали. Іноді окремі зауваги про їхній перебіг проривалися на форум, викликаючи чергову хвилю бурхливого обговорення. Одне з останніх відео, що сколихнуло громадськість психоінженерної спільноти, показувало Коляна Барсума, одного з найобдарованіших учасників експерименту — той сидів зі спеціальним шматяним шоломом перед монітором і силою думки керував ботом у грі «Quake». Крім того, він подумки міг керувати іграшковою чотирипропелерною моделлю гвинтокрила-квадрокоптера, а також умів рухати зусиллям волі протез руки і приводив у рух голову робота. Не менш серйозні успіхи демонструвала також група з Барибіно — вони тренувалися у згортанні навика зав’язування морського вузла і передачі його через простий візуальний ієрогліф іншому учаснику.

У Федора був доступ до закритого рівня на сайті «Омега», де він міг відстежувати щоденну роботу всіх експериментальних майданчиків. Він відстежував, як Гуров, курсуючи десь між Таганрогом, Калугою і Пітером, щодня надсилав через інтернет все нові завдання — спочатку написані звичайною дискретною мовою, а згодом — викладені у вигляді набору психоінженерних піктограм.

У середині лютого нового, 2011-го року, відбувся важливий з’їзд — майбутні історики психоінженерії могли б назвати його першим неофіційним конгресом працівників сфери психотехнологій. Зустріч відбулася пишно. За вказівкою Карманова було орендовано зал у готелі «Рів’єра Палас», і формально предметом зустрічі було звітування по роботі за три місяці співпраці. Офіційна частина полягала в тому, що учасники експерименту проводили доповіді за найцікавішими моментами досліджень, а у перервах між сесійними блоками працював шведський стіл, кава і прохолоджувальні напої. Федір же тим часом разом зі Славою став свідком епохальної події — Гуров і Карманов уклали угоду, що скріплювала їхню партнерську діяльність до 2026-го року. Лише вони двоє чули розмову, яка передувала цьому підписанню. Суттю проблеми були тривоги Карманова про те, що Гуров захоче використати їх напрацювання психоінженерних мов для співпраці з російським Міноборони, зокрема, для створення бойових костюмів-аватарів, віддавши таким чином інноваційну першість Айзеку. Зрештою вони дійшли мирового рішення — допрацювати психоінженерні мови до стадії завершеного продукту і запатентувати їх за корпорацією «Сома», а далі, якщо Міністерство оборони виявить інтерес до подібного напрямку розробок, вони можуть замовити цілий майндверний пакет і за допомогою сертифікованих спеціалістів із «Соми» інсталювати його на своїх солдатах. Гуров, своєю чергою, переймався, щоб Карманов не перепродав його розробок американцям, і схоже, витратив чимало сил, переконуючи своїх протеже у Міноборони, що даний проект має існувати саме як корпорація. Було вирішено, що Гуров отримує 45 % акцій корпорації «Сома», і на цьому конфлікт було вичерпано. Ще на гарячому, тільки з принтера, папері з’явилася спершу імператорська закарлюка Карманова, а потім скупа, схожа на розчавлену комаху графема Гурова, і Федір став першим, хто взяв до рук ці документи після підписання — можливо у майбутньому їх називатимуть Подільським протоколом, а може, Угодою на Поштовій, але для нього вони залишаться Рив’єрським пактом.

На почату лютого 2011-го року відбулася ще одна знаменна подія. «Сома Інкорпорейтед» здійснила initial public offering, і після того, як була укладена угода з трьома банками-андеррайтерами — російським, американським і японським, акції корпорації вийшли на світовий біржовий ринок із тегом SOMA. І хоча до того, коли хтось зміг би побачити поруч із літерами SOMA абревіатуру NASDAQ або NYSE, мав пройти час, Карманова вихід на ринок дуже потішив: він розпочав перемовини з кількома крупними інвесторами і планував запросити їх до участі у Когнітивному форумі.

Власні гроші, які Карманов міг виділяти на розвиток психоінженерної мережі, поступово зменшувалися — у конфіденційній розмові з Федором той зізнався, що його основні рахунки, на яких містилися гроші від продажу медіа-холдингу, все ще заморожені. Десь у світі Карманова, пейзаж якого бачив тільки він один, існували невидимі вороги й опоненти, які мали достатньо важелів впливу на те, аби ставати йому на заваді. Карманов, однак, цим не сильно переймався. Коли ж Федір поцікавився, на які кошти вони організовують увесь кураж упродовж останніх місяців, той відповів, що з психоінженерним бізнесом, якщо вони найближчим часом не запустять ринковий продукт, він скоро стане злидарем — йому вже довелося продати дві яхти — «Blue Dodo 4» і «Therapy», залишивши собі улюблену «Blue My Mind».

Карманов також виділив суттєвий бюджет на те, аби розміщувати у західній пресі матеріали, що підігрівали інтерес до теми досліджень свідомості. Тієї зими Федору настирно здавалося, що це все — сон, і він, який сидить у себе на кухні в хатніх штанах, з горням пуеру і сигаретою між пальцями, не може бути автором дописів у найповажніших бізнес-виданнях світу. Негласно проплачені солідними сумами, підписані щоразу іншим іменем — Bill Millighan, John Chaw, Nguen Ko, Sergei Afanasiev, Gopal Ramakrishnan, Abdul Fatiya-Johnes, Jean-Pierre Foucault а також (sic!) — Jessica Wo, Isabelle Matulana, Bonnie S. Titch та іншими, (їх легіони), статті виходили в часописах Америки, Європи, Південно-Східної Азії, маючи на меті натякнути венчурним інвесторам на те, що у світі з’являється новий потужний струмінь — психоінженерія.

Іноді у Федора закрадалася думка, що, можливо, Карманову справді вдалося встановити зв’язок із великим дивним атрактором, атрактором технологій нового покоління, і новий світ уже існує в майбутньому, просто вони його ще не бачать, — це майбуття відділяє від них тільки час.

В одній із своїх публікацій він згадував про психоінженерні мови, й у відповідь на цю статтю прийшов лист від оглядача журналу «Нью-Йоркер» Девіда Мошковіца. Мошковіц уже багато років поспіль писав наукові репортажі і був автором двох гучних бестселерів про чудеса людської пам’яті. Він вказував, що його зацікавила стаття Федора — не так давно він готував для «Нью-Йоркера» матеріал про штучні мови і, досліджуючи цю тему, натрапив на його матеріали. Мошковіц писав, що йому страшенно цікаво відвідати Україну і стати свідком цього сенсаційного когнітивного форуму — в Америці про таке ніхто не чув. Мошковіц зазначив, що він є постійним учасником різного роду технологічних форумів, як-от «Technological Соnvergence» і інших «h+»-тусовок, де йшлося про кібернетизацію людської істоти, але зазначені глобальні цілі Когнітивного форуму, на його думку, могли б скласти реальну альтернативу транс-гуманістичному руху у світі. Вони домовилися, що Мошковіц восени прилетить в Україну і редакція «Нью-Йоркера» оплатить йому дорогу, а проживання у Києві Форум візьме на себе.

Невдовзі після того, як Федір вирішив цілковито присвятити себе роботі над Форумом, мовби відповідаючи на його крок назустріч, в рух прийшли нові сценарії і нові ситуації. Ранок одного з останніх днів, що залишалися до закінчення його вимушеної відпустки, розпочався з телефонного дзвінка.

— Это ты, Федя? Здравствуй. Это Наталья Захаровна беспокоит.