Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

— Як вам Італія? Я чув, Ви там мешкали певний час.

— О, це моя друга батьківщина. Якби я міг, я кинув би все, що маю, й оселився б десь в італійській провінції, відкрив би там тратторію і забув про все на світі. Ну, але це ілюзія, звичайно ж. Такого щастя не буває. Та все одно, хочеться іноді помріяти... — Карманов усміхається. — У минулі вихідні їздив до Львова. Що за розкішне місто! Гадаю, якщо ми вирішимо відкривати у Львові офіс, на якийсь час я туди переїду. Така розміреність, таке благоденство! Культура, архітектура — мені здається, якби я жив у Львові, то ходив би на роботу в футболці і пантофлях. Загалом, що казати — у вас тут, на півдні, хороше місце. Розкажи щось про себе, Федоре. Ти помітна персона у Києві. Про тебе говорять. Ти любиш поезію? Я люблю хорошу поезію. Роберта Фроста, наприклад, або Одена. Вона допомагає краще зрозуміти дійсність. Знаєш, ці теми з лівою і правою півкулями мозку? Я — типово лівопівкульний. Я прагматик, але мене тягне до таких, як ти. До тих, хто вміє придумувати яскраві образи. До тих, хто вміє надихати, давати емоцію.

Федір глибоко затягнувся сигаретою і загасив її недокуреною, після чого запалив нову

— Зараз я просто живу. Порвав усі зв’язки з минулим, звільнився зі старої роботи, і більше не хочу в це повертатися. Я виснажився. У мене накопичилося багато неприємних емоцій, пов’язаних з культурою. Мабуть, переїв її за останні роки. Зараз намагаюсь сприймати світ максимально просто. Шукаю своє.

— Зрілі слова. Відчувається досвід... Знаєш, мені бракує такого спілкування У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, — іронічно сказав Карманов. — Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію — ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття. Ти готовий почути від мене пропозицію?

— Кажіть, будь ласка.

Карманов підтиснув губи і подивися кудись у бік.

— У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, — іронічно сказав Карманов. — Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію — ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття.

— Тепер в них є так багато всього,— сказав Федір. — Тепер вони мають, що втрачати.

— Точно, — погодився Карманов. — Та вони не зауважують, що змогли досягнути всього саме тому, що ризикували. Це старість. Бажання зупинитися, перепочити... Четвертий ворог людини — знання, правильно? Найнебезпечніший...

Мені це все таке чуже... — Карманов ставить підборіддя на кулаки, майже лягає на стіл, зовсім як мала дитина, яка нудьгує, і дивиться на мене знизу вгору. — Я не хочу лежати на лаврах і нічого не робити. Я, начебто, досяг багато чого, але, насправді, майже не доклав до цього жодних зусиль. Я хочу робити щось таке, що мало б вагу не тільки для мене, але й для всіх навколо. Хочу польоту думки, свободи творчості. Хочу креативних штурмів. Нових викликів. Мені видається, що я теж переріс уже свою справу, як і ти. Я хочу копнути глибше. Я займаюся меценатством. Діти, хворі на рак, обладнання для лікарень, сирітські будинки. Але це мене не задовольняє так, як я цього хочу. Відчуваю, що можу зробити щось більше. Маю потенціал, ідеї. Усе, що мені потрібно — це мати можливість із кимось обговорювати їх. Мати діалог. Я хочу зробити щось відчутне для світу, для людства. Знаєш, це може звучати гучно, та коли твій кінь давно не пив, йому здається, що він може випити ціле озеро. Так і я. Я потребую когось, із ким міг би говорити на різні теми — на тему політики, науки, релігії, філософії... Говорити про соціологію, про ціни на нафту, про тренди в рекламі, про технологічні новинки, про Пулітцерівську премію з літератури... Я потребую людину з широкими поглядами... A man of infinite jest, — сказав Карманов з чистим британським акцентом.— Хтось, кому наплювати на загальновизнані норми, хто не боїться виступати проти більшості, в кого є нахабність і широта кругозору, і хто не боїться помріяти про велике. Хтось, хто здатен висувати контраргументи, обстоювати свою думку і чути свого співбесідника. Інтелектуальний спаринг-партнер. Як сталося так, що всі мої друзі перетворилися раптом на буржуїв? Вони з задоволенням їздять в Альпи кататися на лижах, відпочивають у Маямі, їхні дружини літають на шопінг до Мілана... Вони катаються на яхтах, тримають коней, грають у гольф, їдять буаєзи усілякі з трюфелями, і роблять це все з таким виглядом, наче вони — останні аристократи, наче робили це з дитинства. Наче це не вони фарцували телевізорами, не вони продавали валюту з-під поли біля готелю «Супутник» у часи пєрєстройкі. Вони ж самі вийшли з цього — вони самі грали проти правил, обігрували всіх саме тому, що сміли. У них свої стосунки з законом — я туди не лізу, але тут, — Карманов стукає пальцем по скроні. — Тут усе вже вирішено. Вони отримали свій райок, і за нього вони вже виходити не збираються... Але ж світ — він створюється бунтівничими, правда, Федоре? Джізас Крайст, Мартін Лютер, хто ще... Будда, Лао-Цзи, Лоуренс Аравійський... Опенгеймер, Малєвич, Стів Джобс... і так далі. Просто розумієш, мені нудно і страшно думати, що це все, на що я здатний, — Карманов упав обличчям в долоні, викладені перед себе на столі й далі бурмотів уже ледь розбірливо:

— Гімназія, училище, універ... Стокгольм, Гарвард, знову Москва... медіа, медіа, медіа... Програми, колонки, виступи, брифінги, ефіри... Двадцять дочірніх підприємств, три телеканали... кому це все нахрін треба?

Карманов замовк. Підходить офіціантка і ставить перед ним тарілку з паруючою юшкою. Коли вона відходить, Карманов стишеним голосом каже:

— Мені потрібна людина, з якою я зможу розпочати щось справді серйозне. Мене не цікавлять вузькі спеціалісти. Що з них візьмеш? Бідні, зашорені люди. Навпаки, зараз цінуються ті, хто спроможний на інтегральний підхід. Хто вміє мислити широко, системно. Уміє мислити між галузями. Мислити парадоксально. Долати гравітацію банальних рішень. А потім, побачивши суть, одним ударом змінювати всю систему. Дзен-інженіринг. Ось чого я потребую. Простоти й елегантності рішень, тонкого співрозмовника, простих ходів, що змінять світ. Тож, Федоре, ти готовий до роботи, яка змінить все твоє життя? Ти станеш моїм дзен-інженером?

— Я мушу подумати, — сказав Карманову.

— Так, звісно. Бери стільки часу, скільки тобі потрібно. — Карманов з надією, зовсім як дитина, заглянув йому в очі.

Коли вони вийшли з ресторану на свіже повітря Печерська, Федір раптом пережив миттєве осяяння, наче з нього спала паволока — насправді ж Карманов з біса небезпечний тип, і слова його теж дуже небезпечні, і думки, і помисли його, і все це раптом здалося Федорові дуже і дуже загрозливим.

— Приємно було познайомитися, Федоре, — потиснув йому руку Карманов. — Подумай над пропозицією! Чао!

Корки вже майже розсоталися, і я залажу всередину машини, аби трохи прийти до тями. Бізнесмен-мільйонер щойно зробив мені пропозицію стати його консультантом. Надиха́ти його і говорити з ним про літературу. Переді мною розверзається зараз нова безодня— безодня, в яку я ще не пірнав, якої я ще не знаю. Можливо, це і є те, що хотіла запропонувати мені Зона?

Машина палає в останніх жарких променях дня. До заходу сонця ще якихось п’ятнадцять хвилин, і ці чверть години перед сутінками наливаються коричневим апокаліптичним світлом. Усе завмирає, мов у передчутті катастрофи: автомобілі, дерева, будинки, бігборди — усе тоне в густому, жирно-жовтому світлі, наче від кіптявого полум’я палаючої нафти, спостерігаючи, як розжиріле, одутле сонце торкається розпеченого, мерехтливого горизонту.