Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

За них були адронний колайдер, нафтовидобувні компанії і горілка.

За нас був Слимак.

За них — Кішка.

Та все це не мало значення, тому що, зрештою, все це були різні форми одного і того самого — великого всепереможного трансцендентного звуку ОМ. Вадік називав цю філософію кислотним оптимізмом, і формулював її просто: «Ну, коротше, головне вчасно з’їсти марку». Вадік із Тонею розробив цілу серію футболок «Конспайрасі», густо замішану на філософії позитивного реалізму, яка була випущена обмеженим накладом у кількості триста штук, і гоноровим власником трьох із них був ваш покірний слуга. Це був один із Тониних бізнес-проектів, якими вона намагалася перетворити космічну енерготворчість чоловіка на щось утилітарне і трохи заземлити його.

Хоча цього не було видно невтаємниченим, я знав: на бир­ці футболки, там, де зазвичай вказували на температуру прання і на способи чистки, були зображені символ vesica piscis — облюбований да Вінчі геометричний «риб’ячий міхур», що натякав на золоте січення, число «пі» і купу інших кошерних і халяльних смаколиків, пральна дошка з числом 33 на ній, що було якби іронічним плювком у бік таємних товариств із їхніми товстими масонськими градусами (як відомо, тридцятитрьохградусну шкалу вимірювання температури запровадив великий масон Ісаак Ньютон, і, по відношенню до шкали Цельсія градуси масона Ньютона справді виділялися певною укрупненістю). Третім символом у цьому окультному ряді стояло символічне зображення старовинної праски на вугілля, і зображення цієї праски приємно хвилювало моє нутро: на високій полиці Вадікової кухні, на столі, на підвіконні біля старої радіоли — де не стояла б справжня старовинна праска, куплена Вадіком на блошиному ринку на Куренівці, я знав, що в ній завжди знайдеться бодай дрібочка магічного зілля, яке зможе допомогти нам скинути з себе пута матриці й засяяти весело й радіоактивно, просвітлено й духовно.

Вадік сам по собі був сталкером. Він відчував проходи в інші світи. Він був духовидцем. Якщо Зона могла мені з кимось відкритися, то це з ним.

Там, у Зоні, на початку дев’яностих, часто збиралися різні радянські чаклуни й екстрасенси. Усіх їх манило на Трахтемирів, наче там медом було намащено. Висота 222. Зона. Тоді там була державна територія, що пильнувалася воєнізованою охороною. Як правило, більшість прори́вів на територію Трахтемирівської зони завершувалися тим, що вже десь хвилин через сорок їх звідти евакуйовували ВОХРи, так і не давши причаститися до космічних джерел.

Я не знаю, чи є зараз охорона на території Трахтемирова, бо колись була. Там треба ховатися, бо раніше їздили єгері, і могли бути проблеми. Як мінімум, тебе вивозили з Зони. Я проте знаю, що там, неподалік від Каменю, є потаємна місцина, де можна розташуватися на ніч, споглядати Дніпро, палити багаття і бачити над головою серпневі зорі. Там можна буде заховатися від єгерів. То як, їдемо завтра?

Глаша кидає на мене погляд, повний якогось стриманого болю, і я розумію, що наступного разу ми зустрінемося дуже нескоро.

— Жан-Люк прилітає післязавтра, — Глаша розводить руками і підтискає губи, говорячи мені цим значно більше, аніж словами. — Передавайте святій землі мої поклони, добре?

Тоня не виявляє жодної ініціативи. Худа, зсутулена, з цигаркою в руках, вона скептично усміхається.

— Ну слава Богу, я хоч відпочину кілька днів тут сама, поки ви там комарів годуватимете. Забирай його, Федоре. Я собі куплю нову поличку. Треба ж кудись Вадікового Ріхтера поставити!

Тільки Вадік зберігав непохитну рішучість.

— Чувак, нам треба зробити щось грандіозне! Я думаю, нам треба взяти з собою побільше трави!

Вечір, кухня його квартири. Завмерлий час — година бика. Час уже спати — та він не міг.

Я роздивляюся фотографії московських проспектів, де нечисленні перехожі крокують з респіратором на обличчі, і мене пробирає мороз по шкірі. Кажуть, аномальна спека в Росії викликана глобальною зміною клімату, зокрема, посилаються на планетарний перерозподіл теплих мас повітря через порушення процесів випаровування в Мексиканській затоці, яку цієї весни добряче затопило нафтою під час аварії на «Deepwater Horizon». Блоґери пишуть, що маслянистість води відчувається навіть на Майорці, на протилежному боці земної кулі.

Раз по раз повертається образ тієї дівчини, яку я підвозив учора. Смирна. Я бережу ці спогади як щось дуже рідне, щось справжнє. В мені в той момент прокинулося щось глибоке, повноводе. Щось, звідки струмує спокій, який хочеться всотувати, як поживний нектар. Смирна, Смирна, Смирна. Ти мій єлей, ти ладан для душі.

Світанок. Я спав мало, але почувався оновленим, наповненим свіжими силами. Ще не зійшло сонце, а на вулиці вже гаряче, як у бані. Над будинками мого району, які я оглядаю, стоячи на балконі у своєму кублі, стоїть інтенсивне рожеве сяйво. Силутети будівель заховані наполовину в тумані, наполовину у смогові. Повітря тхне паленим. Хтось уже встиг написати в соцмережах, що це вітер доносить дим із палаючої Москви, поки не з’явилася інформація, що через спеку загорілися торфи під Києвом.

У мене з’являться бажання сісти зараз із ручкою в руці перед чистим аркушем паперу і почати записувати все, що я хотів би бачити в своєму новому житті. Я відчуваю, як у тій пам’ятній зустрічі з Русичем отримав кредит на багато років наперед — кредит у тому, щоб нині щоразу, коли я потраплятиму в кризову ситуацію, діяти так, як підказує віра, а не інстинкт. Але боротьба точиться не за неї — боротьба йде за ту високу рівновагу, піднятись на яку мені раптом відкрилася перспектива.

Перше знайомство з Русичем викликало в мене іронічну посмішку, і я не сильно довіряв сказаному ним. Коли ми зустрілися вдруге, знову ж таки в Зоні, у мене мимоволі з’явилося відчуття, що наша зустріч невипадкова. Ми багато спілкувалися, і я, зм’якшившись, дозволив Павлові Сергійовичу вивалювати на мене всі свої найексцентричніші здогадки й конспірологічні прозріння.