Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

Смерть шатается на свете

И махает, словно плетью,

Уплетенной туго сетью

Возле каждой головы,

Хоть и даст она отсрочку —

Год, неделю или ночь,

Но поставит всё же точку

И укатит в черной тачке,

Сотрясая в дикой скачке,

Из земного мира прочь.

Торопись дышать сильнее,

Жди — придет и твой черед.

Задыхайся, цепенея,

Леденея перед нею.

Срок пройдет — подставишь шею, —

Ночь, неделя или год.

— Прикольно, — зауважив Вадік, на якого вся містика цього місця, схоже, не діяла. — Прогуляємося до води?

Ми виходимо на палюче сонце.

— Ти почав про бетонку розказувати, — нагадав він мені.

— Цю бетонку починали будувати двічі, — продовжив я. — Спочатку десь у шістдесятих, але мусіли припинити через велику кількість незрозумілих смертей під час будівництва. Другий раз — уже наприкінці сімдесятих спробували. І знову почалися масові смерті на будові. Когось травмувало сильно, когось плитою придавило, комусь голову відірвало. Роботи знову заморозили. Нарешті, третій раз, коли тут спробували щось побудувати, це був 1990-й рік. І саме розвалився Радянський Союз.