Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

— Так.

Заходить сонце, і небо стає бузково-фіолетовим, наче по ньому розтерли шовковицю. Ми виходимо на край урвища над Дніпром помилуватися краєвидом. Ми мовчазні, втомлені. Заграва наростає, стає насичено-кораловою, а від того — емоційнішою, і мені пригадується Київ, з його задушливим повітрям смогом і вихлопними газами, з тим поспіхом і драматизмом, до якого так звикаєш і який починаєш помічати, щойно опинившись за містом. Ріка широко пливе, уже не золота, а дзеркально-біла, з прожилками чорного, а на тамтому березі десь метушаться маленькі катери рибалок.

Дніпро, коли вони спустилися з урвища, виявився геть спокійним, і здавався застиглою смугою рожево-сірої ртуті, розлитої аж до горизонту. Сходив місяць. Вони зайшли у воду мовчки. Тихо, і вода була теплою, наче вона текла всередині чийогось тіла. Вони відплили далеко від берега і якийсь час просто висіли там, у воді, торкаючись ногами водоростей, спостерігаючи, як скрадається тихо ніч.

Вони розвели багаття і зварили чаю. У них були овочі — трохи помідорів, огірків і зелені, трохи сиру і солі, хлібина і пару довгих червоних перців. Було спекотно так, що у наметі потреби не було — вони просто кинули каримати подалі від вогню, на криве коріння сосон, яке стирчало з піску, щоб не було спекотно лежати поруч. Говорити не хотілося. Мовчки вони розкурили люльку, і Федір ліг на каримат, дивлячись прямо в зоряне небо над собою. Від щастя й полегшення йому хотілося плакати.

Я хотів би пролежати так до світанку, дивлячись у ці гранатові глибини. Мовчки, в тиші. Не маючи запитань, тому що весь мій мозок перетворився на одне невисловлене запитання, надто велике, щоб на нього стало всіх слів, які в мене є. І хоч я не отримую відповіді, мені у серце входить заспокоєння. Мені раптом стає досить того, що я лежу тут, на корінні сосон, дивлячись у всипане зорями небо і пристрасно бажаю почути відповідь. Уже саме це лежання в безлюдному закутку, біля погаслого вогню, задовольняє мою потребу в безконечній красі, яка, сподіваюся, одного дня просвітить мене, мов купіль для хрещення, до самого дна.

Я засинаю, і мені сняться сни, й у снах бачу, як вибираю собі нові історії, нові шляхи.

Вони прокинулися, коли сонце вже зійшло, але ще було не надто спекотно, щоб не встояти під ним.

— У мене ще один кліщ, — похвалився Вадік, сидячи, голий, з голкою біля залишків багаття і намагаючись видлубати собі щось із крайньої плоті.

— Це знак, що твої бажання почули, — пожартував Федір, спускаючись до Дніпра, щоби поплавати трохи у прогрітій зацвілій воді. Навколо не було нікого, лише півострів Трахтемирів стримів з материка зі своїми високими кручами, в яких відображалися вся краса і незайманість цього закутку ріки.

Розворушивши вчорашнє вугілля, вони зварили кави, з’їли по шматкові хліба, викурили по сигареті. Була найкраща пора йти до Каменя.

Я стою біля дольмена, сам до кінця не розуміючи, що я хочу загадати. Щось дихає в мені, ворушиться, як невимовлені слова, непрожита думка Подумки я прошу: Зоно, будь ласка, нехай все те, що в мені є, нехай воно якось переміниться. Ти сама знаєш, як, сама знаєш, що — але я вже стомився, я так далі не можу. Будь ласка, допоможи...

Десь там унизу були заховані машини Бога. Незрозумілим способом зв’язані з сонцем а можливо, як припускав Сталкер, із центром Галактики, — там, де, ймовірно, і заховані наші долі. Зоно, скеруй мене, направ мене так, щоб я... ти знаєш краще, що, бо я не знаю...

Усі логічні зв’язки розклеїлися, наче картонна модель кораблика, коли його спустили у справжнє море. Я стою перед прірвою. Якби нас із Вадіком накрив тут космічний метеорит, що прилетів аби зупинити нас від неправильного використання Зони, я був би радий. Мені потрібно відділити себе від пітьми, що густішає. Зоно, врятуй мене...

— Що ти замовив? — спитав у мене Вадік.

— Я? Не знаю. Попросив того, що хоче серце. А ти?

— Попросив, щоб у Тоні поїхав дах, — пирснув сміхом Вадік. — По-хорошому, це ж те, що нам всім потрібно.— Розумію. Мені її теж шкода.

— Не знаю, чувак. Я просто хочу, щоб ми з Тонею могли божеволіти разом. Просто ось це все... — Вадік по-дитячому показав на цей світ своїми розкритими долонями. — Ну ось це все... Ти розумієш? От як їй це дати? От як їй пояснити, що воно, блін, таке... Ну, коротше, ти поняв.

— Я розумію, чувак. Тут дійсно потрібне чудо.

Ми сіли в затінку покурити на дорогу, і мені здалося, що ми до біса класні, але до біса самотні в цьому світі. І Вадік, хоч у нього лексичний запас унаслідок благоговіння перед величчю Всесвіту скоротився до лексикону циркового дельфіна, сказав щойно все в саму точку. Зрештою, яка різниця, скільки слів знаєш, якщо ти вмієш ними влучати в ціль?

Коли докурили, вони загасили рештки багаття, закинули на спини свої наплічники і пішли назад, до людей.