Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

Дорога додому дає відчуття жалю, ніби ти прощаєшся з кимось близьким. Він залишив у цих заростях частину свого серця. Усередині, після ночівлі на Зоні, після вечора біля вогню, стало легше. Безвихідь перестала на нього тиснути, а важкі думки відійшли. З’явилося відчуття оновлення, посвіжілості.

У ньому розпалювався вогонь нового бажання. Влитися з новими силами у життя. Задумувати нові грандіозні проекти. Жити велично. Жити піднесено. Торкатися меж і розсувати їх. Знаходити щастя в щоденних дрібницях і в нав’язливих знегодах Києва: у загазованості повітря, у бруді на вулицях і натовпах у метро, у неприкаяній політиці і невизначеній економіці, у перекурах на кухні й зустрічах із Вадіком з метою переглянути чергове езотеричне відео на Ютубі. Я хочу зблизитися з душею світу, який бачу навколо, жити душею речей, які мені судилося пройти. У мені велика ніжність і любов до всього, що чекає на мене попереду — ніжність, любов і вдячність наперед за все.

Увечері, коли вони повернулися до Києва, Федір нарешті увімкнув телефон. Мобільник одразу ж задзвонив.

— Слухаю?

— Доброго вечора, це пан Федір Могила? Вам дзвонять із офісу Дмитра Івановича Карманова. Ви зустрічалися з Дмитром Івановичем два дні тому. Пане Федоре, Дмитро Іванович хоче запросити вас на вечерю. Скажіть, будь ласка, коли вам зручно зустрітися?

— Понеділок, — сказав Федір, зовсім не орієнтуючись, який сьогодні день.

У всіх понеділок асоціюється з важким початком тижня. Якось я зрозумів це і вирішив просто вийти з цього шаблону. Відтоді понеділок став по-справжньому моїм днем — називайте мене «понеділковим хасидом», якщо вам завгодно, але в понеділок я не візьмуся й за холодну воду. Щопонеділка я вимикаю телефони, я не читаю мейли і не лізу в соцмережі. Щопонеділка я люблю ходити в кіно, ранкові сеанси. Тихо, практично немає людей. Люблю дивитися в такі оказії якісь новинки. Люблю просто сісти в якомусь непретензійному кафе й щось читати. Мені треба читати тони літератури. Понеділок мій день, і все, баста. Але зараз я руйную всі сценарії — тому що я чекаю на нове.

* * *

Вихідні він згаяв, щоб неквапом зібратися докупи. Поїздка на Трахтемирів дала йому якесь особливе відчуття значущості і неспішності світу, і Федір старався обмежити себе в зустрічах з іншими, аби не розтратити його. Він навіть не заїжджав до Ландошів. Увечері в понеділок машини на бульварі Лесі Українки стояли в кількакілометровому корку, тож свою довелося залишити в кількох кварталах від ресторану, де мала відбутися зустріч. Підходячи до висотки, за якою ховалося кільце ресторану «Марат», Федір пригадав інтерв’ю з Лулу, яке привело його до зустрічі з Кармановим. Зринула з пам’яті фраза Лулу: «Я не месія, месія — це щось про Бога. Я — представник матерії».

— Федоре! — почув він у ресторані крізь звучання лаунжа, який огортав. — Федоре, вітаю!

У затінку тканин і тюлевих занавісок, світлих і бежевих, як і належить бути тюлю в раю, сидів Карманов.

— Ходи сюди. Сідай! Що тобі замовити?

— Вітаю, — стосунків потис він руку Карманову. — Перепрошую, мусів іти до Вас пішки. Залишив машину в корку.

— Що ти будеш? — Карманов передав йому меню.

— Американо, — попросив він розсіяно, гортаючи сторінки стравопису. Підійшов офіціант.

Краєм ока він вивчав Карманова, оцінював його зовнішність. Поки він, поскубуючи собі вухо, робив своє замовлення, Федір помітив масивну золоту обручку з оніксом. Біла футболка ідеально обліплювала рельєфний торс. Федорові не вкладалося в голові, що Карманов усього на сім років старий за нього — голова того була практично сивою. Ще не повністю біла, але вже добряче притрушена попелом.

— Ну, як ти, як справи? — усміхнувся Карманов. — Засмаг. Маєш добрий вигляд.

— Я закурю, ви не проти?

— Куриш? Кури, звісно, — він підсунув Федорові попільничку.

Карманов неприховано вивчав його поглядом. Одна рука його лежала на спинці дивана, іншою він підносив собі до рота філіжанку з еспрессо. Акуратна зачіска, ретельно виголене обличчя, невеликий спортивний годинник в стилі хай-тек — нічого зайвого, все дуже стримано, мінімалістично. Про цю людину не скажеш, чим вона займається і які в неї статки — вона така ж, як і всі.