Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

— Ходи сюди. Сідай! Що тобі замовити?

— Вітаю, — стосунків потис він руку Карманову. — Перепрошую, мусів іти до Вас пішки. Залишив машину в корку.

— Що ти будеш? — Карманов передав йому меню.

— Американо, — попросив він розсіяно, гортаючи сторінки стравопису. Підійшов офіціант.

Краєм ока він вивчав Карманова, оцінював його зовнішність. Поки він, поскубуючи собі вухо, робив своє замовлення, Федір помітив масивну золоту обручку з оніксом. Біла футболка ідеально обліплювала рельєфний торс. Федорові не вкладалося в голові, що Карманов усього на сім років старий за нього — голова того була практично сивою. Ще не повністю біла, але вже добряче притрушена попелом.

— Ну, як ти, як справи? — усміхнувся Карманов. — Засмаг. Маєш добрий вигляд.

— Я закурю, ви не проти?

— Куриш? Кури, звісно, — він підсунув Федорові попільничку.

Карманов неприховано вивчав його поглядом. Одна рука його лежала на спинці дивана, іншою він підносив собі до рота філіжанку з еспрессо. Акуратна зачіска, ретельно виголене обличчя, невеликий спортивний годинник в стилі хай-тек — нічого зайвого, все дуже стримано, мінімалістично. Про цю людину не скажеш, чим вона займається і які в неї статки — вона така ж, як і всі.

— На виборах працюватимеш?

— Це вже перегорнута сторінка.

— Поважаю політику. Проте ніколи не стану балотуватися.

— Чому?

— Не люблю бути в центрі уваги. Я скромна людина, моє діло — робити свою роботу. Я трудоголік.

— Я чув, Ви вчилися десь за кордоном? — питаю я вже впевненіше, бо бачу, що Карманов налаштований поговорити.

— Мені допомогли вступити в Москві на журналістику, тож ми з тобою колеги. Спершу Московський держуніверситет. Потім працював журналістом на «Ехо Москви», потім у «Комерсанті», а потім з’явилася можливість вискочити за кордон. Швеція. Стокґольмська школа економіки. Потім ще два роки — Бізнес-школа у Гарварді.

— Серйозне резюме. А що Вас привело до України? Ви, до речі, добре говорите українською.

— Насправді, я просто імітую. Я відкрив для себе суч­укрліт, і мені захотілося цю навчитися розмовляти цією мовою. Люблю Забужко, Прохаська, Шевчука... Як на мене, це нормально — коли ти плануєш працювати в цій країні, навчитися говорити її мовою. Коли ми відкривали наше радіо в Грузії, я поїхав туди сам, і я навчився грузинської. Мови мені легко даються, не знаю вже, чому. Вивчив українську, грузинську, трохи — казахську. Це для бізнесу, а так — люблю ще турецьку, якщо тобі цікаво.

— Турецьку?

— Мене вразив свого часу Орхан Памук. Вирішив прочитати його в оригіналі, — він знизав плечима. — «Мене звати Червоний» — моя улюблена. Знаєш, такі маленькі приємні подарунки собі. Часом їх варто робити в житті.