Розділ «Гора»

— Брендоне, це Білл Вентрон, головний тренер «Ренегатів». Привіт.

А тоді замовк. За майже сорокарічну кар’єру Білл промовляв такі слова не менше за півтисячі разів. Власне, у словах нічого надзвичайного не було. Вони не мали жодного значення без тих, кому призначалися, тих, хто пожадливо всотував їх на іншому кінці, — здебільшого зневажених, ображених на весь світ хлопчаків, які давно розпрощалися з мрією стати гравцем НФЛ. Білл знав, що вони потребують трохи часу, щоб оговтатися.

Зрештою зі слухавки вилетіло:

— Та ну нахер…

На обличчі тренера не ворухнувся жоден м’яз. За стільки років він уже звик, що реагують вони всі приблизно однаково.

— П’ятого липня у моєї команди починається тренувальний збір у Фоксборо, штат Масачусетс, — сказав Білл. — Думаю, тобі відомо, де це. Я хочу тебе на ньому бачити.

— Я не…

— Сподіваюсь, ти в непоганій формі. Якщо ні, маєш три тижні, щоби підготуватися.

— Я н-не… бляха.

— Ти розумієш, що я називаю словом «підготуватися»? — Білл Вентрон умів смакувати такі моменти. — За сорок років у НФЛ я не знаю жодного вільного агента, якого би двічі запросили до тренувального табору. Ти або потрапляєш до команди, або про тебе забувають.

Брендон Бартон затих. Зі слухавки не вчувалося жодного звуку — здавалося, хлопчак навіть не дихав, — однак Вентрон відчував, що той його слухає.

Вирішивши, що витримав достатню паузу, тренер сказав:

— Фінансові питання обговориш із моїм асистентом, він усе ще на лінії, — а тоді, вже кладучи трубку, хрипко докинув: — До зустрічі, хлопче.

Білл розвернувся обличчям до вікна, витягнув олівець і кілька секунд роздивлявся розжований на тріску незагострений кінець. Два роки. Хлопчак не виходив на поле довгі два роки. Ймовірно, він заплив жиром, розм’як, і тоді все марно, проте якщо ні… В очах промайнув короткий спалах, ніби у маленької дитини в передчутті різдвяних подарунків. Білл умостив потилицю на підголівник і пожбурив олівець до кошика для сміття.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Перерва перед початком 4-ї чверті 51-го Супербоулу

Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося кричати, аби тебе чули.

Білл Вентрон, зсунувши навушники на шию та заклавши за вухо олівець, підійшов до лав, біля яких товклися захисники його команди. Здебільшого стояли, надто знервовані, щоби сидіти. Тренер пробігся очима по зосереджених обличчях і зупинив погляд на невисокій кремезній постаті із двадцять першим номером на грудях. Брендон Бартон відчув, як підібралися його товариші довкола.

— Брендоне, — Вентрон зробив невиразний жест у бік поля, — виходиш.

Хлопець інстинктивно потягнувся по шолом.

— Так, тренере, — слова прозвучали так, ніби він намагався вимовити їх під водою. Брендон подумав, що тренер, мабуть, його не почув і прогорлав: — Так, сер, я готовий!