Розділ «Гора»

— Сядь, я сказав!

Брендон, не відриваючи погляду від зашмуляних носаків своїх кедів, упав охляпом у крісло. Вицвіла синтетична тканина під його вагою жалібно рипнула. Том Бартон забрав банку зі столика, зробив ковток і проскрипів:

— Давно ти жереш ту херню?

Підліток звів голову, проте втупився кудись убік, на чагарі за заднім подвір’ям.

— Чого це тебе раптом почало цікавити?

— Відповідай на запитання!

Брендон не видав жодного слова. Том роздивлявся довжелезні синові руки — чудові як на корнера руки, — і раптом відчув нестримне бажання сказати про це хлопцеві, проте… не зміг. Не те щоби засоромився, радше не знав як. Натомість пробасив:

— Я ходив до тренера Ей-Джея.

— І що? — буркнув Бі-Ті.

— Він не дасть тобі рекомендації.

Хлопець пирхнув:

— Срав я з високої гори на його рекомендації.

Том спочатку відчув злість — і через те, що промовив його син, і через, як він промовив це, — та майже відразу по тому його затопила хвиля жалю. Він не хотів, аби Брендон став таким, як він. Чорт, та він сам не хотів бути собою.

— Ти ламаєш… ламаєш… — І знову сплеск роздратування, цього разу через неспроможність дібрати потрібне слово. Ламаєш життя? Надто пафосно… Спортивну кар’єру? А хіба можна ламати те, чого ще немає?.. Псуєш здоров’я? Дуже переконливо для шістнадцятирічного підлітка… Чоловік зрештою злісно випалив: — Блядь, ніхто не дасть спортивну стипендію чортовому нарику!

— Я не нарик! — огризнувся Бартон. А потім уже тихіше: — І до сраки мені та стипендія.

Брови Тома злетіли на цілий дюйм.

— А як же коледж?!

— Я не піду до коледжу.

— Як це, блядь, ти не підеш?!

— А на хріна туди йти?