№1. Роман-вибух

— Ти вже, мабуть, не уявляєш собі повернення додому, — коли я сказав це, то помітив осудливий погляд подруги, яка готова була запустити в мене подушку, на якій сиділа, стуливши ноги. — Перепрошую, якщо запитав щось не те.

— А тепер мій дім тута, — Вадим дуже добре мімікрує, тому діалектизми до нього прилипають найшвидше. — Що мені там робити? Там ужасні люди. Або пофігісти, або алкашня.

— А ти ким був із них? — на цьому питанні моя подруга уже починала гострити кастет.

— Пофігістом. Полнєйшим пофігістом. Я знаю, куда ти клониш. Я читав твої статті. Ти в обшем-то правий. Раньше я б обідився. А зараз можу сказати, що там люди нічо не хочуть. Лиш би їх ніхто не трогав. Блядь, кому вони треба!

— Вадим, — учительською інтонацією подруга натякнула, що лаятися негоже.

— А чо? Я так думаю! Я тоже раньше хотів, щоб мене ніхто не трогав. Мене вічно це харило. Пахаєш з батєй на дачному участку, потім приходиш до школи, а там до тебе пристають з українською мовою дебільною. Нумо, ведмедику, гайда на велосипедику. Хто так вопще говорить? Мертва мова. Нє щоб нормальні вірші або повісті — а то вічно як зададуть по укр.літературі якусь хирню.

— Я тебе розумію, — тут ми знайшли з Вадимом спільну мову.

— Як вам румбарбар? — голос із-за подушки.

— Дай цьом, — Вадим потягнувся до подруги.

Вони шикарні. Так пасують один одному! Вдячний поцілунок переріс у любовний, довелося перервати.

— А твої батьки як сприйняли, що ти пішов добровольцем?

Тато-алкаш майже не помітив відсутності свого старшого сина. А мама отетеріла, перетворилася на соляний стовп. Вона почала прокручувати плівку синового виховання і шукати той момент, коли в ньому бодай один раз проявилося щось громадянське. Все даремно — нічого такого не проскакувало навіть близько. Звичайний вуличний розбишака, який ще в молодших класах приходив прокурений, а у старших класах уже знав, що таке похмєл. Мама тепер боялася не за Вадима, а за себе: що скажуть сусіди і знайомі? Це ж нечувано! Це ж не по-нашому! Вадим передбачав таку реакцію, тому зразу розставив усі крапки над ё:

— Мне насрать на все. Мне нужны деньжата. Ты думала, я буду гнить здеся с этим алкашом? В этой хрущевке с тараканами?

Глибинна мотивація прийде до Вадима значно пізніше, вже після того, як інший світ з іншими людьми обійме його. Там, під обстрілами, де снаряди летять із твоєї рідної сторони. І вони летять у тебе. Прямісінько в тебе. Ніби той, хто заряджає снаряд, знає тебе особисто в лице й на ймення.

— Вадиме, але ж ти міг піти добровольцем в ополчення, до своїх, — я вирішив: питати так питати.

— Міг.

— Чому не пішов?

— Нас с пацанами вербували. Ми прийшли в штаб, і мені все стало понятно.

— Що понятно?

— Ми для них ніхто. Вони ставилися, як до скота. Навіть не робили медичну перевірку, чи ти здоров. Обіцяли ширку, кому треба. А це для мене — запрєтна зона. Я можу набухатися в стєльку, але ширка — ніколи в житті, ніколи. Мені всьо стало понятно.