№1. Роман-вибух

Іруся мало не присіла. Луцій запросив би її на випускний! Дівчата, ви чуєте це? Мамо рідна! Вона мало не втопилася у власній закоханості. Це було найтепліше прощання в її житті. Підлітки назавжди запам’ятовують не сказані слова, а атмосферу, в якій ці слова торкнулися їхніх барабанних перетинок. Навколо панували цілковитий безлад і кавардак, але все, що вона запам’ятала з того перемеленого перону, — голубі-преголубі очі Луція і зграбні пальці, які сиротливо мнули тірольський капелюшок на згадку про Львів. Поїзд задудів, люди спресованим брикетом умістилися в його черево, і останній поляк Ірусиного життя зник у розталому мареві магістральних переплетінь.

Вадим з’явився у волонтерському офісі саме так, як і пасує з’явитися камуфляжному хлопцеві в житті моєї подруги. Ззаду. Куприком подруга відчула на собі допитливий погляд людини, яка, найімовірніше, мало знайома з тактом і ввічливістю. Вона на той час носила світле волосся, їй личив образ білявки, це додавало їй доступності й каверзності. Сидячи задом до вхідних дверей офісу, подруга інколи відривалася від монітора, стомлено відкидала голову назад чи вбік і рукою масувала шию. Якраз у цей момент її почав свердлити Вадимів погляд.

— Вам чого? — подруга теж інколи плутає етикет з етикеткою.

— Да ничё.

— Вам чимось допомогти?

— Да нет.

Що значить ні? Перед нею в усій своїй красі постав расовий представник індустріальних кварталів сходу. Очі, як у єнота, круглі, сумні й темні, майже на всю зіницю. Смуглявий, атлетичний, чорне спокусливе волосся випирало з-під десантної майки, вольове підборіддя. Вадим був маскуліном у чистому вигляді, без домішок зайвих культур, огранки, полірування й патини. В ньому геть усе було чоловіче, від неприлизаної маківки до ширини розставлених ніг. І головне — він узагалі нічого від неї не хотів. А це заводить не на жарт. До офісу приходило багато вояків, але цей просто дихав мужчинністю і домінантністю. Щось у ньому було таке, що робило його чистим. Ніби він післявчора народився. Ніби він буквально недавно натиснув кнопку reset і перезавантажився. Від нього випромінювалася новизна життя, якесь незрозуміле навернення, начеб його фізичний вік перевищував моральний. І ця невідповідність тілесної визрілості на тлі недосвідченості початківця створювала небезпечний ансамбль. Його хотілося розпитувати, вивчати, проникати, штудіювати. Подруга зрозуміла, що починається цікавезне сафарі.

— Він як кролик. Я тобі кажу, — зараз вона розказує мені всі подробиці, хоча спершу не дуже хотіла. — Я не знаю, чи це всі атошники такі, коли повертаються звідти, але Вадим — це…

— Краще розказуй суто про нього. Про кролика і звіра я вже зрозумів.

— Та що про нього… Розумієш, він мене підкорив простотою. Ну взагалі ніяких претензій на пусі-мусі. Якщо він чогось хоче, то це навіть не треба озвучувати — все написано на обличчі. Це стосується всього, а не лише сексу. Він простий до неможливості. І я, скажу чесно, зараз цього потребую. Мені вже остогидли всі ці піжони, які корчать із себе бозна-кого, а насправді воно ніяке. Вадим якщо чогось не знає (а він багато чого не знає) — то просто так і каже. Ввечері я деколи не можу його вигнати з-за компа. І знаєш, чим я його лякаю? Ти впадеш.

— Навіть боюся подумати.

— Я його лякаю тим, що вимкну інтернет. Ахаха! — Подруга щиро сміється й боїться, щоби туш не потекла. Мій рот теж розплився в усмішці. — А знаєш, що він учора сказав?

— Ну що ще?

— Я думала, що з балкону випаду зо сміху. Він вийшов із туалету і каже: «Я оце там посидів і хочу тобі сказати, що найдурніший вчинок людини — це півгодини сидіти у гарячій ванні, вийти з неї і зразу йти какати».

Туш уже потекла. На нас почали озиратися інші відвідувачі кнайпи. Вадим і справді знахідка. Ніякого подвійного дна. Здається, в нього взагалі немає дна, він голим торсом стоїть на сирій матінці-землі і живиться її натуральністю. Невишукана, груба їжа. Простий односкладний одяг, такі ж лексика й фонетика. Після сексу він виходить на балкон перекурити в чому мати народила. Подруга закохано дивиться на його довершену тілобудову у проймі балконних дверей, на кожну пасмугу м’язів, на набиті, напружені сідниці, дві половинки соковитого фрукта. Спершись однією рукою об поруччя, він смачно затягується тютюновим димом, примруживши ліве око, і в цім виразі проглядається древнє азійське начало, начало завойовників, зосереджених лише на вандальному розширенні свого простору. Коли азіати освоювали чужі ареали, вони так само відтинали від себе зайвості, випотрошували себе аж до хорди основного інстинкту. Вони боялися обростати складнощами, двозначностями та амбівалентними явищами. Їм потрібна була незношена простота як ідеальна васервага для своїх учинків. Вадимові пращури, мабуть, теж із цієї породи, з Рин-пісків, з недороблених інтервентів, які спокусилися на осілість.

Війна змінила Вадима. Вона не додала йому меланхолії, як Стефкові. Вона дала йому прозріння. Дитиною він полюбляв бавитися у войнушку. Він був героєм, який знищував фашистів, що наступали з-за кожного кута. Коли його приватний батальйон опинився на передовій, Вадим аж тоді збагнув, навіщо вони тут. Він відчув себе обманутим. Він відчув себе глядачем у першому ряді на сеансі дешевого ілюзіоніста. Ось є папужка — а ось замість неї з’являється букет троянд. Жодної логіки в діях не було: стріляти у відповідь суворо заборонено, лише ховатися. Войнушка і хованки — це дві різні дитячі гри, але тут вони чомусь тісно переплелися. Свист куль — це ніяка не музика. Коли закінчуються харчі й вода — це ніяка не війна. Коли командир таємно заохочує мародерство — це ніякий не героїзм. Коли контрактники роблять наліт на поспіхом полишений гольф-клуб — це не «повертайся живим». Вадим зрозумів, що мусить бути інша мотивація, окрім заробити гроші. Вона була в козаків, бо вони проводили поміж собою бойові поєдинки навіть у вільний час. Мотивація була в майданерів, які на чім світ стоїть проклинали кацапів і мріяли перелопатити кожного. Мотивація була в афганців — вони відчували себе опікунами цих хлопців, у яких іще молоко на губах не висохло. А яка мотивація в нього — добровольця, що обожнює блатняк. Яка? Гроші? Тут кожен їх заробить, але не кожен зможе дожити до наступної зарплати. Стрімголов утікати босоніж у нижній білизні після нічного обстрілу? Щось повинно стояти за цим божевіллям. Пробиратись у звільнені міста, наче щури, збирати мертві тіла та відірвані кінцівки, проривати кільце і залишати по собі напівпохилені палатки — все це мусить мати глобальну надідею, під яку можна було би підверстати все це навіженство.

І Вадим почав копіювати. Він почав придивлятись і прислухатися до кожного побратима, хто не відчував себе обманутим. Почалася мімікрія з метою зрозуміти й перейняти. Якби можна було, то Вадим хотів би зробити трепанацію черепів своїх друзів, аби зазирнути, що там усередині, який біжучий рядок рухає цими одержимими захисниками вітчизни. Поняття обов’язку перед країною нічого йому не говорило. Там, де він виріс, нічого такого не існувало в природі. Крім зневаги і наплювательського ставлення, країна проживання не викликала ніяких інших інтенцій. Країна — вона була маловивченою територією за бар’єром, за дорожнім знаком, на якому — перекреслена назва рідного населеного пункту. Ця територія була ментально чужа, відмінна, а отже, ворожа. Заходити на цю територію не було найменшої потреби. Вивчати її — а для чого? Пізнавати її — чи я ідіот?

Вадима оточували абсолютно цілісні люди. Можливо, вони теж потайки підраховували свою виручку від свого перебування тут — Вадим цього не знав. Але їхня мотивація була іншою. Це ж видно навіть по тому, з яким виразом лиця вони сплять. Особливо афганці. Вони навіть спали в пів-ока, ніби приглядаючи за своїми нарваними вихованцями. Вадим уперше в житті стикнувся з таким захльостом патріотизму, концентрація якого пропікала гравій під ногами. Він не знав, що це таке. Було ніяково зізнатися в тому, що його душа взагалі не відгукується на войовничі речівки й девізи. Йому бракувало чітко вимальованого образу ворога. Не якогось-там снайпера у зеленці, а загального образу ворога, який тягнеться вздовж усієї лінії фронту. Всі навколо мали такого, і їм було легше. Легше насамперед собі пояснити власну добровільність.

Мімікрія — наука нехитра. У школі в мене був дебільний, придурковий предмет ДПЮ. Ця абревіатура означала «допризовна підготовка юнаків». По-перше, я ненавиджу слово «юнак» і тим паче «юнка». По-друге, я ніяк не міг зрозуміти виплеску адреналіну в моїх однокласників, коли нас повели до шкільного тиру. Темне підвальне приміщення, розбиті сходи, з яких стирчала арматура, сморід випрілих стін. Учитель музики, який грав на баяні, почав робити з нас справжніх чоловіків. Насамперед це означало швидко шикуватися за зростом і оперативно робити розрахунок на перший-другий-розійтись. Я був шокований однокласниками, які раптом перестали бути неслухняними підлітками і в цьому сраному підвалі перетворилися на роботів-андроїдів. Їм капець як сподобалося втратити всі навички думаючої особистості й стати покірними виконавцями наказів баяніста.

— Струууу-нко! Правооооооо-руч! Крокооооом-руш!