№1. Роман-вибух

Він досі відчував огидний лоскіт краплини поту, яка повільно стікає рівчаком хребта. Мама Текля не знала, що з цим робити. Вона бачила, що син замикається. Він і раніше ніколи не відзначався щебетанням, але зараз міг годинами сидіти за копитом 43-го розміру і мовчки клепати мешти. У цілковитій тиші, навіть нічого собі не мугикаючи під ніс, відсторонено від звуків за вікном чи в сусідній кімнаті. Мама Текля, проста сільська жінка, сухоребра і зморщена, як урюк, відчувала своє безсилля перед невидимою драмою, яка лишень зараз доходила до апоґейної точки в синових рефлексіях. Вони ніколи не спілкувалися надто відверто, просто співіснували як традиційні типажі матері й сина, без якихось глибших конотацій. Вона бачила, що Стефкові зараз не потрібне розпитування, не потрібен штурман збоку, він сам мусить примчати до фінішної риски. І він був навіть вдячний за можливість зануритися в себе. Там було цікавіше.

«Якби не війна, Стефко підписав би ту трикляту відмову у прокурора через 2 роки», — так потім думала мама Текля заднім числом. І, можливо, мала рацію.

Війна зробила Стефка закінченим меланхоліком, не пристосованим навіть чаю з яєшнею собі приготувати. Він став наївним ідеалістом, невиправним мрійником із непорушною вірністю чеснотам. Нормальні люди такими не бувають. Вони все одно мусять де-не-де скурвлюватися, де-не-де підгнивати, як і все натуральне. Люди — не пластик, вони мусять розкладатися, хто швидше, хто повільніше.

Вадим у добровольчому батальйоні одразу себе знайшов. Повна зневага до держави як інституції цілком відповідала його історії взаємин із країною, в якій він максимум про що міг мріяти, — класно поспівати караоке ввечері. Він отримав у руки зброю, і це не муляж, не тир — а справжня зброя зі справжніми набоями. У Вадимові воскрес цілий пласт розбишацьких інстинктів. Він із незрозумілим тремом приміряв на себе бронежилет і берці. Таке взуття він бачив на охоронцях в’язниці, де мотав відсидку його брат. Його захоплював сам запах армійщини, змащувальних матеріалів, грубої тканини, підкладки у касках. І головне — навколо панувало напівмістичне братерство. Повна злагода і гармонія. Єдиноначаліє у дистильованому вигляді. Це теж неабияк відповідало його досвідові перебування в середовищах, яке не толерувало інакшості. Тато алкаш, мама просто доживала віку у проміжку між миттям гори посуду і вологим прибиранням тісної хрущовки — так жило багато людей навколо, і Вадим у своїй голові ніколи не мав папки «Вибране». Однаковість чи принаймні схожість була єдиним монотеїзмом цього місця, в якому він виростав. Батальйон ідеально ліг у його прокрустове ложе: спільна мотивація, однаковий вектор думок, покора командирам, чітка субординація і не просто колектив однодумців, а озброєний колектив однодумців. Вадим уже почав уявляти, як він тримає в руках 9 тисяч доларів. Тренувальний табір — найліпші спогади. Як культурист нарощує м’язову масу, так Вадим нарощував свою впевненість, що це його покликання. Вирісши в клоаці приблизних людей, нарешті він познайомився з дуже різними людьми. Комусь із них іще вчора він би міг морду натовкти. Тут були а-ля козаки, з виголеними черепами і закрученими оселедцями. Абсолютно потворна зачіска, навіть бридка. А от хлопці — непогані. Були западенці, завжди смикані, претензійні. Були майданери (так їх називали друзі по караоке), вони мали дві ліві руки, їм мало що вдавалося з першого разу, але гігантське бажання йшло попереду них. Із ними він зразу знайшов щось спільне, хоча ніколи не був на їхніх майданах. Були афганці — відбиті на всю голову дядечки, звихнені на дисципліні й слухняному підпорядкуванні. Вадимові спершу це жахливо не сподобалося, але згодом виявилося, що в цьому і є сіль служби. Зараз він найбільше тягнеться саме до цих досвідчених вусанів. Зарядки, пробіжки, прицільна стрільба, дрібка теорії про навігацію на місцевості — Вадим швидко втягнувся. До батьків навіть не хотілося телефонувати. Наспівувати «Лесоповал» стало соромно.

Моя подруга однозначно має слабкість до хлопців у формі. У студентські роки вони мала загул із курсантиком.

— То мій курсантик, — так вона представила його нам, коли привела на одну з лекцій і посадила на гальорку.

Курсантиком був навіть не хлопець, а хлопчик. Можливо, незайманий, я не перевіряв. Нерівні червоні плями сором’язливості розлилися по його гладеньких щічках, коли вона представила як свій трофей на суд журі. Якби не ця завелика форма, то можна було би подумати, що з книжки античної міфології зійшов Гермес, бог гімнастики і юнацтва, з янголятком на лівому передпліччі. Ще не до кінця сформований як муж, курсантик мав круглі карі очі й тоненькі губки. Він увесь був тоненький, як зубна нитка, і голос у нього був тоненький, і пальці на руках тоненькі, і кисті рук тоненькі. Він був ніби порцеляновий, його страшно було зламати, ледь сильніше притиснувши до грудей. Подруга його тискала, як тільки могла. В цьому було щось зомбувальне. Звісно, він був повнолітнім, просто конституція його тіла була настільки крихкою, що під цією молочною глазур’ю могла виявитися пустота, як у яйці кіндер-сюрпризу. Курсантик довго не пробув біля демонічної подруги — вона його відфутболила, коли після декількох разів з’ясувала, що він — явний пасив, вельми неповороткий у ліжку. Навіть там він залишався тоненькою стеблинкою. А їй потрібен був звір.

Іруся мріяла про поляка кварталом вище. Його звали Луцій, він був із заможної родини, батько працював у маґістраті, мама вела бухгалтерію кількох ресторанів, що належали синдикатові поляків. Луцій був відносно високий на зріст, блонд. Мав розкішну хвилясту гривку, а потилицю коротко вистрижену. І очі — голубі, як баня храму Пресвятої Богородиці, грайливі, веселі, з мріїнкою. Кожен красивий хлопець завжди знає, що дівчата за ним пісяють окропом, кожен. Луцій також знав. Іруся була для нього занадто підлітковою. Вона у свої 15 була невисокою і з української родини. Між ними була прірва певних упереджень, Іруся це усвідомлювала, але не могла себе змусити ввечері, коли лягала до ліжка, не думати про Луція, про його губи кольору кагору, про його акуратні пальці, якими він грав на віолончелі. Коли одного разу Луцій виступав у ґімназії й виконував Шопена, всі дівчата просто втратили дар мови, коли побачили його на сцені, з інструментом між ногами, що нагадував жіночу фігуру. Він нахилив свою голову з пишним чубом, який ніби переповз допереду, пальці ледь помітно вібрували на товстих віолончельних струнах, і смичок видобував глибокий насичений звук. Саме так звучить прелюдія осені, коли опале листя віддає таке тепло, що його жодне літо не здатне віддати.

У 45-му стало ясно, що Львів остаточно відходить совєтам, і поляки почали збирати валізи. Для родини Луція це виявилося масштабним потрясінням. Вони мусіли в короткий термін порвати з рідним огнищем, звичним життям, пам’яттю могил предків на Янові. Батько Луція, працюючи в маґістраті, швидко навів контакти з бюром репатріації. Було літо, сонячна планета смажила бруківку, хотілося зняти з себе епідерміс. Містом поширився переполох, буцімто для поляків закривають кордон і їх чекатимуть трудодні. Ажіотаж серед польської більшості населення досяг піку. Місто стало в позу спортсмена-спринтера, який завмер перед холостим пострілом стартового пістолета.

Поляки були вимогливі та знали собі ціну, вони регулярно й наполегливо скаржилися на нестачу місць у вагонах. Багато людей вивозили дорогі твори мистецтва, живопис, вази, кальпіди, кіафи, хутряні манто, навіть стародавні меблі. Всім місця фатально не вистачало, тому що весь перший клас дістався католицькому архієпископові з супроводом прислуги. Польські дипломати, використовуючи своє становище, вивозили старовинні панно, панорами, діорами, антикваріат, роялі та стародруки у форматі ін-октаво. Поляки за безцінь почали продавати все, чого не могли вивезти. Іруся пробувала вмовити свого тата купити в Луцієвих батьків бодай щось, бодай непотріб — на згадку про хлопця з віолончеллю. Марно. Луцій покидав рідне місто, залишивши про себе лише млосне дівоче мріяння. Іруся з колежанками під свій страх і ризик пішли проводжати Луція на вокзал. Було людно й гамірно, втікачі, вчорашні власники міста, намагалися вмістити все, що підлягало вивозові. Луцій стримано поводився біля вагону, тримаючи за руку молодшу сестру Здзіславу.

«Сказати йому чи не сказати?» — Іруся ніяк не могла наважитися відправити Луція в далеку дорогу зі своїм освідченням наостанок.

Вони ж більше ніколи не побачаться. Поїзд підтягне за собою хвоста — і все, залишаться лише спогади про кумира всієї ґімназії. На випадок, якщо хоробрість переможе, Іруся приготувала подарунок. Тірольський мисливський капелюх із коричневим пір’ям невідомої птахи. Вона випадково натрапила на нього під час розпродажу всякого краму, щось у ньому було байдикувате. Тато лише знизав плечима, коли Іруся приволокла його додому:

— Нащо воно тобі?

— А я знаю?

Іруся сама дивувалася непрактичності цієї покупки. Зараз буде дуже непрактично дарувати Луцієві цього тірольця кольору хакі. Ну що він робитиме з ним? Одягне на голову, як гном, і згадуватиме місто, в яке він ніколи більше не повернеться?

— Ой… Дякую… Який він сьлічний! — Луцій умів бути шляхетним навіть в умовах стресу. Він по-польськи затягував останній склад кожного слова і піднімав інтонацію, надаючи сказаному запитальної форми.

— Бережи себе, — по-дорослому сказала Іруся, і це було далеко не те, що вона хотіла сказати.

— Постараюся, — знову майже як запитання прозвучала ствердна відповідь Луція.

— Знаєш, що я тобі хочу сказати?

— Знаю, — делікатно обірвав Луцій. — Я завжди помічав, як ти на мене дивишся. Якби не все це, — Луцій зажурено глянув на вокзальну колотнечу навколо, — я тобі зізнаюся: я запросив би тебе на випускний.