№1. Роман-вибух

— Ти знаєш, що це за начинка? — грайливо звертаюся до неофіта.

— Оця?

— Ти бачив би зараз свою пику, — цей жарт розуміємо тільки ми двоє з подругою. Аж незручно перед ним.

Чай з каркаде — і можна йти додому. У Вадимові є щось категоричне, і я не знаю, в якій бік повернеться цей флюґер. Він рубає з плеча, а стільки плечей не наберешся. Це й імпонує, і насторожує, оскільки неофіти мають здатність переростати власні відкриття, миттєво десакралізувати їх. Просування стежкою аналізу може розбити їхню ідилію. Він анулював своє попереднє життя тільки на тій підставі, що в батальйоні йому відкрилися нові люди з новими цінностями. І не факт, що він анулює теперішню ідилію тільки на тій підставі, що хтось відкриє йому ще новіші горизонти з новішими моделями щастя і смачнішою гастрономією. Зрештою, завжди існує імовірність його рецесії до первинного тезаурусу. Він класний і він, поза сумнівом, герой — але, навіть попри всі його очевидні заслуги, я дав би йому трохи часу. Я не поспішав би його посвячувати в братство наших.

Товариш-мізантроп, урятований від повістки, мене підтримав. Він уникнув війни згідно зі своїми ціннісними переконаннями, а Вадим пішов на війну, взагалі не маючи ніяких переконань.

— Ну і хто з нас щиріший? — товариш уже повністю відновився після стресу.

Ми зайшли з ним до храму замовити послугу. Була зима, снігів намело в півметра, люта холоднеча перетворила лице на рожевий каучук. Як завжди, храм не опалювався, священик під сутаною мав три светри і шерстяні рейтузи, але він мужньо ніс свій хрест. Ми хотіли зайти в захристя, і коли в нього зазирнули, то мало не присвиснули. Священик готував церковне вино для причастя. У ризниці було настільки зимно, що пляшка кагору замерзла і кров Спасителя перетворилася на суцільний лід. Ми застали священика якраз у ту мить, коли він запальничкою розігрівав пляшку, аби вино розтануло. Закутаний у джемпери, священнослужитель тримав пляшку між ногами і чвиркав запальничкою, яка теж погано видобувала іскру через холоднечу. Ця картина не потребувала ніякого коментування. Таїнство перестало бути таїнством.

— Може, я вибіжу в мисливський магазин неподалік і куплю сухого спирту в таблетках? Хоча ні. Це буде вершиною богохульства. Запальничкою краще.

На товаришевій кафедрі двоє співпрацівників посварилися, бо обидва претендували на другий курс, якому викладав загиблий герой. Обоє ходили в деканат вибивати собі навантаження, але, як це часто буває, де чубляться двоє, там користає третій. Цим третім виявилася молода аспірантка, яка перевелася зі сходу. Її одразу не злюбили. Женя. І це ім’я різало вуха навіть найбільш толерантним, ліберальним викладачам. Воно було важчим за повітря, і тому зависало в густому ефірі кафедри, як какашка в космічній невагомості. Дівчина як дівчина, але щось у ній було антипатичне. Вона одягала облягаючий пуловер поверх таких же облягаючих лосин, і це виглядало дещо вульгарно, плюс високі підбори на сучкуватих ногах. Волосся вона ніколи не збирала ні в пучок, ні у хвостик, воно просто теліпалося і наелектризовувалося від синтетики. Тому іноді прилипало до інших людей, а це бісило. Розмовляла вона ніби українською, але з характерно м’якими чь, шь, щь. Мій товариш теж теоретично міг би взяти цей другий курс, тому Жені так само не злюбив.

— Ой, не вимовляй цього імені! Брр.

Вона була привітна, все нормально, намагалася потоваришувати з колегами, але всі вони обмотувалися в харчову плівку, аби не контактувати з нею. У ній була якась недоговореність.

Мама була такою самою — давно, коли ще працювала. Вона мовбито з усіма контактувала й була в добрих стосунках, але завжди тримала виразну дистанцію, як це пишуть на тролейбусах. Я успадкував від неї невміння близько підпускати людей. Вона з кожним роком після розлучення обростала новим кільцем деревини, і темпам її здерев’яніння міг би позаздрити навіть бамбук. Їй було комфортно ні з ким не ділитися нічим надто інтимним. Бачачи її внутрішню самодовершеність, мені був цілком зрозумілим феномен самітників та аскетів. Я й сам був пустельником, який мусів підкорити безлюддя, аби нарешті дістатися берега, де чекала каравела з трьома щоглами, і вона повезе мене назустріч мегаполісам і континентам. Мамі добре було з собою, не треба було розхлюпуватися. Та й особливо не було чим. Неділя, ранок, транспарентні промені заливають усю кімнату, мама дивиться телевізор, «Утреннюю почту», і сушить волосся. До сушки за допомоги чогось схожого на трубу під’єднано своєрідну шапку з дірочками. Сушка однотонно гудить, дірявчаста шапка напинається від теплого повітря, мама тримає пальці розчепіреними, бо щойно нанесла лак, він смердить ацетоном, мама плавно махає руками вверх-униз, як дириґент, щоби лак швидше сохнув, воркотання сушки дещо перекрикує Пугачова з новим хітом, за вікном лагідна погода, яму для нового мерця викопано, її видно навіть звідси, автобуси з відчиненими передніми дверима чекають на своїх пасажирів, ми підемо до бабці на чанахи, мені дістанеться найбільший кусень м’яса, сьогодні ховатимуть водія вантажівки з силікатного заводу, сюди з’їдуться інші машини і будуть бібкати під час закопування, в цьому є щось зворушливе й фамільне, я в новій шкіряній куртці йтиму поряд із мамою попри пологовий будинок, із вікон визиратимуть новоспечені мамочки, під вікнами стоятимуть новоспечені папочки з тюльпанами, а ввечері буде трансляція з Юрмали, але якщо нам не сподобається, то в нас є антена на Польщу, там ближче до півночі крутять імпортні фільми жахів про закинуті вілли з привидами попередніх жильців. Які друзі? Навіщо?

Коли я виріс, то мої друзі мусіли бути вар’ятами, аби стати моїми друзями. А в мами, навпаки, — вони мусіли бути тихіше трави, нижче води. Вони не могли виходити за межі коробки, в яку були поміщені радянські гражданє. Мама завжди знала про них усе найгірше. І це давало стимул тримати дистанцію. При цьому вона навіть не дбала про те, аби створювати ілюзію щирості й довірливості. У цьому не було потреби — тому що товаришування обмежувалося лише спілкуванням на роботі й запрошенням на дні народження, а вони, дякувати Богові, лише раз на рік. Якось я прочитав книжку про аутиста і все у ньому впізнав. Те саме занурення в себе, незначна потреба у вербальному і невербальному комунікуванні. Всіляке неспівпадіння зі стереотипом є рівнозначним трагедії. І абсолютне, акустичне щастя від самоти. Ці стани неодмінно пов’язані з недільним ранком, коли можна було повністю зайнятися собою. Ці ранки я любив найбільше. Бабінний магнітофон награвав Bee Gees і весь спектр italo-disco, мама з дірявою шапкою для сушіння волосся — і світ, поставлений на паузу. Сусідство з цвинтарем дуже сприятливо формує особистість. Якби я виростав у багатоквартирному мурашнику в обрамленні асфальту, то виріс би вбивцею.

— Ти вбивав? — коли Іруся познайомилася зі Стеф­ком, це було одне з перших її запитань.

— Напевно, так. Але точно не знаю.

— Ну як можна не знати, чи ти вбивав, Стефку?

— Я просто стріляв у ту сторону, звідки стріляли в мене. А чи влучав — не знаю.

— А отак прицільно, спеціально у ворога — стріляв?

— Ніколи.

Проживши ціле життя до глибокої старості, Стефко так і не знав, чи є на його рахунку вбита душа. Існує велика ймовірність того, що чоловік, який за все життя не сказав жодної нецензурщини і не пожадав жодної чужої спідниці, насправді міг бути вбивцею десятка людей. Формальним — але убивцею. Іруся точково запитала його те, про що він завжди міркував.