№1. Роман-вибух

— Чи нестиму я відповідальність за те, що змушений був відстрілюватися, аби вижити? Чи вбивство перестає бути гріхом? — Стефко не міг розв’язати цю дилему. Ніяк.

Жоден теолог не здатен провести серйозний диспут на цю тему, тому що про це нічого не може знати людина, яка півжиття провела в бібліотеці з запахом бездіяльних знань. Про це навіть я не готовий був думати, допоки впритул не стикнувся з повісткою товариша. Про це спокійно міг би говорити Вадим, але це мене не дивує, він же зі сходу. А от я, репрезентант людиноцентричної парадиґми, зостався пошматований цими роздумами. Я досі не можу збагнути, чому люди так запекло напали на евтаназію — і водночас мліють від мілітарної естетики війни і ладні в кожному сквері відкривати обеліски загиблим солдатам. Заподіяння смерті ворогові — це, виходить, героїзм, а полегшення мук приреченого на агонію — це злочин. Куди не піду (навіть на панахидах), можна почути щедрування «смерть ворогам» — але хіба це не є зиченням їм добра і вічного супокою, якщо вірити християнській есхатології про смерть як дар і початок життя? Щось не сходиться в моїй об’ємній голові, коли смерть стає вимогою любові до батьківщини, коли смерть втрачає сакральну суть і трактується просто як фізичне знищення. Це дуже атеїстично — убити й забути. Війна вбиває благоговіння перед кончиною. Вона робить усіх атеїстами, хоча й змушує частіше шептати завчені слова потрісканими губами. Шкода, що Стефко не воював у наш час. Зараз його душа не рефлексувала би стосовно того, чи вбивство перестало бути гріхом. Озирнувшись на озлоблені гримаси чудових людей, він збагнув би, що заподіяння смерті не може бути прокляттям, якщо цього хоче вся країна.

— Чи міг би я прицільно вистрелити у ворога, тримаючи його на мушці?

— Чи міг би безжурно випустити кулю і дивитися, як вона виходить навиліт, уся закривавлена?

— Чи міг би смиренно дивитися, як тіло підкошено гупає на пожухлу траву?

Ці питання кидають мене у холодний піт. Ні, я ніколи не буду героєм. Ніколи. Я є адептом життя, а не смерті. Я не хочу стати перегноєм для гіршого, а не кращого часу. Я не хочу бути марною пожертвою заради людей, які пафосом прикривають свою дволикість. Ні, я ніколи не буду героєм, тому що не можу бути одиноким і непоцінованим.

Ніцшеанська подруга перестала бути ніцшеанською. Їхні стосунки з Вадимом зайшли у фазу половинчастого розчинення в ньому. Тріумф його повного розриву з сім’єю перенісся на їхній купідонний роман, і в ній він знаходив розраду, втіху й беззастережне розуміння. А вона в ньому — проекцію накопиченої основи для справжніх взаємин, які заходять аж до рівня атомів. Сексуальна база завжди переважала в ній — одначе тут вона отримує секс як подяку за абсолютну довіру. Вона зрозуміла, чого саме бракувало її першому чоловікові та одруженому меценатові. Оцього самого — відчуття рідної душі, за яку ти починаєш нести відповідальність перед милостивим небом. Вона несла Вадимову історію як свою, як циркачка на голові несе воду в амфорі на довжелезній палиці під оплески збудженого залу. Вона навіть готова дати йому свою яйцеклітину, аби та стала заплідненою зиготою. Це Джомолунґма її великодушності. Адже вона завжди казала:

— Зводити призначення жінки до материнства — це принизити її.

Подруга була щиро переконана, що в материнстві немає нічого одухотвореного, адже матерями є всі ссавці, примати, багатоклітинні, рептилії. І святкувати день матері — це те саме, що святкувати день шлункового соку, позаяк базові речі навряд чи варто ґлорифікувати. Подруга мені не раз казала, що не планує мати дітей, бо не вважає репродуктивну функцією своїм призначенням. Я завжди приставав на її теорії. А зараз — ось що з людьми робить війна, салати з броколі і «Мадам Баттерфляй».

Я дивився на ці метаморфози в сторону оголеності і все чекав: як вони перейдуть перший-ліпший шторм. Мені було цікаво, як їхній лінкор здолає стіну дошкульного випробування на стійкість. Ми з моєю коханою людиною вже маємо засмагле обличчя досвідчених капітанів судна з 15-річним стажем, яке пройшло гарт різними циклонами, і кожен з них лише зцементовував нас. Як буде у подруги — доведеться з’ясовувати, адже Вадим виробляє мотивацію вже на ходу, і це завше непередбачувано. Досвід війни не робить його кращим від інших цивільних мужчин. Радше навпаки — бо мало кому вдавалося зіґнорувати поствоєнний синдром. У Стефка він виявлявся через меланхолію, відсторонення і занурення в ретропереживання. У Вадима взагалі нічого такого не було. Чи, може, так мені здавалось.

— Він не хоче йти працювати, — подруга тримає тоненьку сигаретку в ідеальному манікюрі й випускає першу хмаринку диму. — Я спершу дала йому трохи часу, аби він відійшов від усього цього. Але бачу, що він не дуже-то й збирається шукати роботу. Пару варіантів я пропонувала, але ніц з тего.

— А чим він пояснює?

— Та нічим. Але я сама собі найшла пояснення.

— Слухаю.

— Він вважає, що всі йому винні. Типу він герой, він пройшов війну — і тепер всі мають лягти перед ним. Я, звичайно, все розумію — але ж життя продовжується.

— Він далі всюди ходить у камуфляжі?

— Ой, не питай. Я нормально випрати його не можу. Вічно тягає його і тягає. Виходить до кіоску по лаваш — і то в ньому йде.

— Значить, дорогенька моя, він ще досі в тебе на війні. Він досі воює. Йому потрібне визнання.

— Та я розумію, але ж він не може вічно ходити в однострої. Ну ще місяць-два, а далі? — Пішла друга цигарка.

— Може, ти влаштуй його кудись, де можна в однострої ходити? На охорону, не знаю, на прохідну, ще кудись.