Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

— Ви дуже влучно сказали: «ми любили вашу поетичність». Не сказали: «любили вас», але «вашу поетичність», — осміхнувсь професор і, не даючи Костянтинові перебити його, казав далі:

— Коли б ви були любили мене попросту, як людину, як сіру людину, з її негативними і безбарвними прикметами, то я б охоче повірив, що для прозаїчних дрібниць моїх ви б неодмінно були знайшли прощення... ба ви їх були б навіть не бачили. Та ви любили мене саме-іменно як поета, як естетика, як письменника — ну, а таким особам ви можете простити якусь їхню прозаїчну дрібницю раз, два, три, чотири рази, а далі повинні охолонути. Коли ви любите не саму людину, а її талант, то якраз дрібниці й найбільш важать на тих терезах, на яких ви оцінюєте вагу тієї людини. Скажу й більше навіть: саме дрібниці тії, коли вони бувають прикрі, можуть геть знеохотити вас до якталановитішої людини — і ви їй скажете: «З тебе високий талант, з тебе благородний поет-пророк, ми твій талант поважатимем, ми признаватимем висоту твоєї душі, але... держися од нас якнайдалі! Бо крім твого таланту й високої душі, є в тобі ще й деякі неароматні дрібниці...» Це я не про себе кажу, бо й таланти мої невисокого сорту, а кажу взагалі. Та коли хочете, прочитайте мої вірші, як не на цю саму, то на дуже близьку тему.

І Костянтин читав із записної книжечки далі, де йому показав професор:

І

Книжку суфія-аскета,

Превеликого поета,

Цілу ніч читав я щиро І в його схилився віру.

І уста мої шептали:

«Хоч приснись, мій ідеале!..

Ах! Щаслив той чоловік,

З ким ти жив був цілий вік!»

І не встиг я це сказати —

Увійшов дервіш до хати.

Сів він. Дивиться на мене...

Все на нім брудне, злиденне:

Шмаття — дертеє, смердюче,

На ногах — якісь онучі;

А поганий піт од ніг Ледве дихати я міг.

Похитав він головою,

Каже: «Житиму з тобою...