Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

І буденна обстанова.

В тій буденній обстанові Раз побачивши поета,

Дехто й думає: «Чи вийде Що путяще з Назарета?»

— Говорімо правду, — закінчив він, — не я вас покинув, а ви мене, бо я вам наскучив. І лучче було б, якби я одразу був сидів безвихідно в своїй самоті і не вилізав до людей, щоб потім давати собою розчарування для них... Кажете, що од мене тхне віща поезія? Нехай ніби й так! Але я вже додумався як слід до тої немудрої істини, що людям любіш бачити поетичну тканину, а не ткальну машину, і що поетів краще зовсім не бачити або треба бачити не щодня, а хіба зрідка... ну, заходити до них, приміром, раз на рік, як оце й ви зробили. Лучче бачити самісінький естетичний їхній бік і не вгля-

датися й не знати того, що в них єсть спільнолюдське. В щоденній розмові, в щоденнім баченні, в щоденних відносинах поет неодмінно наскучить і набридне... навкучить іще тяжче навіть, ніж проста «прозаїчна» людина. Бо до «прозаїчної» людини ви не ставите надмірних естетичних вимог, а од «поета» — ви, навіть не хотячи, навіть несвідомо, в своїй потайній думці вимагаєте, щоб він був з усіх боків естетич-но-поетичний, навіть щоб обличчя і волосся було «поетичне». І коли побачите в ньому щось дрібне, буденне, загальнолюдське, коли побачите в ньому щоденні — скажу — фізіологічні функції, то навіть будь він поет із поетів 96%-ої проби, він попрозаїчнішає для вас.

— Не для всіх, — перебив Костянтин, — здається, що в нашій сім’ї ви мали пошану!..

— Мав пошану, доки ви не приглядалися зблизька до моїх прозаїчних рис!.. Мені здається навіть, що коли на прохідках у Туапсе серед кавказької природи я одходив од вас на бік, щоб «полляти кущ», то вже й тоді моя поетичність трохи тратилася в ваших очах, і коли я починав після того декламувати вірші про поезію моря, то я вже трошечки здававсь вам або комічним, або лицеміром... І всякі натхнення, всякі натхненні, пророчі віщування, хіба вони могли не тратити своєї сили в ваших очах, — ну, тоді, скажемо, коли ви дивилися хоч би й на мою просту одежу?.. Ну, приміром, на оцей мій куций жилетик, оцей обшарпаний і подертий жилетик, до того ж іще без одного гудзика?.. Бо чи є щось на світі прозаїчніше за куций жилет? Будьте щирі, любий Костянтине, признайтеся по совісті, що навіть і в той період, коли ви найбільше захоплювалися моєю «поетичною» особою, ви в тайниках своєї душі не могли мені геть до краю простити мого жилета. «Віщий поет повинен ходити в пророчій мантії» — от яка думка повинна була ворушитися без вашого відому в вашій голові. Не соромтесь признатися мені про це: я ж це вже давно обдумав і обміркував... Та от, дивіться, і на цю тему є в мене вірші.

Костянтин узяв подану йому записну книжечку і прочитав:

АХ, НА НЬОМУ ЖИЛЕТ, А НЕ МАНТІЯ

Як на тебе зійде Віщий дух, пророчий,

Ти, гляди, не стався На людськії очі.

Бо сучасні люди,

Чуючи пророка,

Кажуть: «Де ж на ньому Мантія широка?» їм пізнати важко Дух, огонь поета, — їм би треба мантій,

Мантій — не жилета.

Ну, й тебе самого Обгортає сором,

І вогонь твій гасне,

Ще й стає докором.

Замість образитися, гість розвеселивсь.

— Ви ж несправедливі! — сказав він. — Ну, звичайно, декотрі буденні ваші дрібниці, мабуть, могли нас шокирува-ти... вже не пам’ятаю зараз... але ж вони швидко й забувалися через те, що були не більше як дрібниці. Ми любили вашу поетичність, через те й прощали всякі дрібниці. І не варто про це й згадувати! Ходім до нас — і житимем укупі по-давньому!