Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

Кинеш мене? Чи не кинеш до гроба?

Бідні поети! Мабуть, як жінкам,

Треба щомісяця слабнути вам?!

Мовчки красується квітка лілеї,

Хоч язичків — ціла сотка у неї,

От було б гарно — лілеєю стать:

Жить поетично — й чарівно мовчать!

— Щасливий ви, щасливий чоловік! — задумливо проказав Костянтин. — Ви тікаєте од життя, але я вам по правді скажу, що ви більше попускали корінці в сьогочасне життя з його інтересами і більш смакуєте життя, ніж хто; бо для вас і в одшельництві жити — цікаво... бо ви маєте собі для життя дорогі ідеали та завдання, бо ви знаходите собі в житті смак, gout de vivre1... Адже ж ви не нудите світом, марне питаючи себе: «навіщо жити?!» Релігія, наука, поезія, музика, філософія, теософія... ну, скажіть: хіба ж це не надто живії ваші годівничі корінці? Хіба ви скидаєтеся на розповсюджених тепер чехівських героїв, які знеохочені геть з усього та й абсолютно не знають: куди їм притулитися? чим зацікавитися?..

Професор мовчав. Йому не було жодної охоти суперечитися, дарма що він міг би не одно завважити проти слів свого молодого гостя.

— І подивуйтеся самі, яку ви маєте щасливу, міцну вдачу! — заздрив Костянтин. — Як рідко-рідко хто, ви можете жити сами з себе, без підмоги од людської компанії!.. Ви — наче павук, самі з себе прядете свою тканину, і зносини з людьми не неминуча потреба для вас. От ви любили нас, покинули нас — і знайшли собі новітнє щастя й без нас... І без нас, і без інших людей!.. А ми як? От я вас не бачив цілий рік, а за те бачив цілу низку всяких інших людей. Не цікаві вони!.. То от приходжу тепер до вас... слухаю... дивлюся... і що ж тут знаходжу? Затишна келія... У хазяїна келії — зрівноважений дух, спарований з інтелігентним розумом і талановитістю... Та ще й яка «інтелігентність», що дається знаттям сучасних біжучих інтересів та новинок політичних, літературних, чи театральних, чи яких. Ні, це інтелігентність «поза часом і просторінню», «вне времени и пространства»; розмова з вами однаково була б до серця або в усякому разі була б інтересна кожній, що мислить, людині всіх віків і всіх народів... А до того — скільки віщої, натхненної поезії в вас!.. Символ вашої поетичності — оці поетичні засушені вінки-сувеніри з бурхливого моря житейського... Ах, Андрію Йвановичу! Гарно тут у вас! Як побув я у вас тепер тутечки, то мені страх як скучно стало, що так довго я вас не бачив, що ви в нас не буваєте. Щасливий був час, коли ми приятелювали!.. Ні, ви повинні знову до нас вернутися, і за-жиймо знову тісною приязню!.. Ходімо зараз!

Професор понишпорив у своїй книжечці і з легким осмі-хом продекламував:

Якось я стояв, задумавсь,

Коло ткальної машини:

Що за взори, що за тонкість У шовкової тканини!

А диви: сама машина Ані-ні не звабить очі:

Вся сіренька, вся буденна...

Монотонно так стукоче...

Ти, поет, — така ж машина!

Ткань думок твоїх — чудова.

А життя — зовсім сіреньке,