Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

— Варіть мені локшину з молоком... Засмажте якусь кашу... Або зробіть клюцки... Часом зліпіть вареники з сиром... Господи! Та з того можна робити такий царський обід, що й цареві нашому не часто доводиться так ласувати!.. А надто коли такечки смачно зготується, як ви вмієте!..

— Добре, — смутно сказала мати. — А на вечерю що тобі давати?.. От я була думала, що холодну качку подам увечері!..

— На вечерю пряжте мені щодня склянку молока та варіть пару яєць... аби не круто, а намолодо... А качок більше не ріжте... Нехай вони живуть у нас та несуться. Я качкам щодня хліба з рук даватиму, то й буде мені забавка!.. А поїду — нехай вам нагадують про мене!..

Не можна сказати, щоб старій Лаговській надто припала до вподоби така синова постанова. їй було шкода, що її любий Андрій, мабуть, чи не голодуватиме... Ще, може, й охляне з голоду... Що сама вона рідко коли м’ясо їла, того вона не брала до рахуби. Бо то ж вона, а то він!

Та слово Андрієве було для неї закон. З того дня почали вони обоє живитися їжею вегетаріанською.

Перейшло ще два дні. Сиділи вони за чаєм, коли це припхався листоноша. Він витяг із своєї торби чималого листа в великому конверті і, оддаючи його Андрієві, шанобливо прочитав адресу: «Его превосходительству профессору Андрею Ивановичу Лаговскому».

Пішов. Стару Лаговську страшенно вразила тая адреса.

— То ти превосходительство?! Генерал?! — аж завмерла вона.

— Ні, мамо, — осміхнувся професор. — Ще не генерал, тільки на генеральській лінії... А «превосходительство» — то мій титул, як мовляють, «по должности»...

Він пояснив, як зміг, що воно таке професура і через що йому здебільша пишуть «превосходительство».

— А твій же чин який? — розпитувалася мати далі, сама своїм ухам не вірячи.

— Я «статський совітник», полковник.

— І мундир єсть у тебе? Полковницький? З полковницькими еполетами?!

— Єсть, — засміявся син. — Тільки я його вдягаю як іду читати лекції, себто на службу. Або вдягаю формену тужурку з полковницькими зірками на плечах. А так — то ходжу в простому. Бо нащо кому знати, хто я? Нехай не за одежу, а за діла мої мене люблять!..

— А я собі першого дня була ще й думала, що ти дуже бідний, бо ходиш по-вбогому, обшарпаний... Коли ж ото бачу, що з пошти гроші тобі великі приходять! Та ще ж оце я од Ганни довідалася, що ти їй і всім чималі гроші пороздавав. А отепер довідуюся, що ти його превосходительство... а ходиш навмисне, наче старець... Та й їси мало, не їси нічого скоромного... постуєш... Сину мій! Ти святий!

Вона з пошаною й невимовною любов’ю дивилася на нього.

Замість відповіді, почулися од сина глухі ридання. Він ніколи ще не бачив себе таким мерзотним, таким огидним, таким обпльованим, як чуючи оцю хвалебну материну мову. Що він гроші роздає? — так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає од усіх свій чин? — так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? — так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму... І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому — поганому егоїстові, мало ще не матеревбийникові, йому кажуть, що він святий!..

— Мамо!!! — істерійно скрикнув він, кидаючися до її рук і цілуючи їх. — Та я ж матеревбийник! Я ж сім год про вас і не згадував, а ви мене любите!!! Не вартий я вашої любові!..

— Андрієчку! Сонце моє! — плакала мати. — Та за одно отаке твоє слово я двадцять год готова покутувати!..

І їм почалося нове життя. Вони поробилися тими справжніми приятелями, що раз у раз тягнуться одно до одного і не люблять бути різно.