Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

— Коли хочеш, — казала мати далі, — то я Ганні й зовсім подарую її борг.

— А вона вам іще досі винна?! — стиха сказав Андрій. Його брав страшенний жаль з такої звістки, та він не сердивсь на матір: попросту, шкода її було, та й усе.

— Винна й проценти платить... — одказала мати та й подивилася на Андрія з таким страхом, наче він ось-ось мав знову її покинути.

— А більше ви нікому грошей не позичали?

— Ой, звідки в мене тії гроші візьмуться? Якось так скрутно стало жити, що й десять карбованців теперечки не назбираєш про запас. Ото складаєш копійчину до копійчини, складаєш, складаєш, а тут як стій — треба корівчині сіна на зиму покупити, або собі трохи дров, або дівчинку взути... або знов оплатки тії за хату поплатити: і городські, і земські, і в казну, і ще якісь!.. З калошами оце мені погано: діряві! течуть!., і латати вже швець не береться. Отак цілу зиму мучилася... не спромоглася, не покупила!..

І вона, затурбовано дивлячись кудись у далечінь, скількись разів похитала старечою, сивою головою. Видко було, що саме отепер сказала вона про себе пекучу, щиру правду, а не тоді, як запевнювала сина, буцім їй живеться-ведеться гаразд.

Для Андрія разом ясно стало, що він має далі чинити. Він, ніби й нічого, поплескав маму по плечі та й, удаючи навіть веселенького, перескочив на зовсім інакшу тему. Мати заспокоїлася.

Трохи з перегодом професор удяг пальто й капелюшика, запасся доброю ковінькою проти собак (в Громополі сила тієї собачні) та й пішов на тую вулицю, де знав, що там живе Ганна. Не одразу навіть упізнав її хату. Це була, він бачив, зовсім добра хата, багатенька, чепурненька. Одбиваючись од цілої метки собак, професор нарешті цілий і здоровий всунувся до господи в середину.

Ганниним радощам краю не було.

Побалакавши про се, про те, тільки не про гроші, Андрій наприкінці торкнувся Ганниного довгу:

— Ви там мамі щось винні?

— А винна, винна! — заспішилася стара Ганна. — Нехай Бог дасть здоров’я вашій мамі! Як треба буде, то зараз од усіх позику позабираю та й верну вам!... Аякже!..

Професор нічого не міг розібрати. Та з дальшої балачки виявилося, що тії гроші, за які Ганна платила мамі два карбованці на місяць за сотню, вона сама позичала іншим людям.

— За скільки процентів? — спитавсь Лаговський.

Ганна не зрозуміла цього запитання.

— Ну, от ви мамі платите два карбованці на місяць, а сами скільки берете?

— Я? А от воно як. Семен Лелека взяв п’ятдесят карбованця, то він дає два з половиною карбованці на місяць. У Макітри двадцятеро моїх карбованців — то од нього мені щомісяця припада карбованець. А з Саковихи... бо в неї тридцять карбованця... я беру два карбованці.

— Виходить, що ви маєте на місяць п’ять з половиною?

— Та так же! — облесливо одказала Ганна. — Хай Бог дасть здоров’я вашій мамі!.. Ой, ваші мама такі добрячі! Вони на мене дуже вірять!.. Я їм у заставу покинула червінці-дукачі — то як прийде Різдво або Великдень, вони мені тії червінці оддають, щоб перед людьми було що на шию надіти... Не я, звісно, їх надіваю, а дочка... бо я вже стара, — де вже мені до дукачевого намиста! А дочці — треба, щоб перед людьми покрасуватися. Як одійдуть святки, я заношу червінці знов до вашої мами, нехай там лежать у заставі... Ні, я за вашу маму аж Богу молюся!..

Мов підбитий, слухав це Лаговський. Ну, що таке все його життя? Суцільна низка видумок та ілюзій! Він, нічого гаразд не розвідавши, ані слівця не сказавши, був раптом покинув рідну матір... бо фантазія разом намалювала йому жахливий малюнок: як ото мати грабує стару няньку, що його вигодувала. А тепер виходить, що це все він себе дурив. Хто-хто, а Ганна од мами не постраждала! Коли вона платить страшну цифру, аж два відсотки на місяць, то сама має з того п’ять з половиною... — і раденька собі, нівроку! А він мав її за трагічну жертву маминого визиску!..