Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

Він прийшов додому та й першим ділом подивився, скільки в нього є грошей. Було триста карбованців.

Лаговський одклав для себе сто карбованців, а двісті всунув до конверта, щоб Федір одіслав узавтра в Туапсе на ім’я того бідолашного вчителя. До посилки своєї він дописав: «Ці гроші шле невідома вам особа, що про неї ви ніколи не дізнаєтеся». Далі начеркав чималенького листа до кавказького куратора, дуже прохаючи його дати якусь посаду одстав-леному туапсинському вчителеві.

Зробивши це, Лаговський трохи заспокоївсь. Із душі зваливсь якийсь тягар. Йому було легко не за себе, а за генерала Шмідта, і він був радий, що виконав супроти нього свою синовню повинність.

На столі лежав якийсь нерозпечатаний лист з поштовим штемпелем «Конотоп» і з препогано надряпаною адресою. Професор знав, що це пише одна його ніби родичка з Чернігівщини, якої він ніколи і в вічі не бачив. Вона вже була вдавалася до професора один раз, була писала йому, що вона доводиться якоюсь троюрідною небогою покійному його батькові, та й прохала виклопотати стипендії для двох її дітей у Москві. Все те, що вона прохала, Лаговський був вчинив, і оце тепер вона посилала йому свою подяку.

Недбалим поглядом читав Андрій Іванович її раболіп-но-вдячну писульку, аж ось як стій стрепенувсь. Родичка писала: «Моїй ятрівці трапилося недавнечко побувати в Громополі. Вона там бачила вашу маму. Мама казала їй, що од вас дуже давно не має жодної звістки, ба вона навіть і не знає, де ви. Довідавшися, що ви в Москві, вона сказала: «Перешліть йому моє материнське благословення і спитайте, чи не навідався б він колись додому, бо я вже сильно постарілася. Хто його зна, чи довго ще доведеться жити?»

У Лаговського сперло дух, закрутилося в очах. Він сів за стіл, спершу затулив обличчя долоньми, потім схилив голову й притулився лобом до стола.

«Додому»... «мати»... «материне благословення»... що це за невідомі йому слова?!

У нього є мати, є своя рідна хата — і він зміг про те забутися!.. вкрай забутися!., наче їх ніколи на світі не було!..

Буде тому сім год, як він покинув матір. Попереду вона часом іще йому згадувалася, та й то кожен раз з великою антипатією. А за останніх літ він анітрохи її не пам’ятав. Він жив самітником, -він прихилявся душею до чужих людей, він запобігав мізерних одробинок од їхньої душевної ласки, він мучивсь, як губив тую дрібненьку ласку... а тільки за рідну матір, що його благословляє, у нього ніколи згадки не було. Навіть згадки! З пам’яті хтось її наче зовсім викреслив і затер!

Як це могло статися?! І за що він од неї одкинувсь?!

Заходивсь професор пригадувати. Спомини про Громо-піль один за одним виникали в його голові. Та тільки дві провини зміг він пригадати за мамою. Одно — що мати дуже дорожила ласкою місцевих громопільських «аристократів», якоїсь там суддіїхи; друге — що вона, сама трохи чи не старчиха, позичила гроші за великий відсоток колишній його няньці. Він тоді не мав сили простити оце своїй рідній матері та й зрікся її.

Але ж тут у Москві що він чинить? Приглядається до сім’ї parvenu генерала Шмідта, де всі аж плазують перед розпусною «бабою рижою», Корзовою тою, і навіть перед її альфонсом Дембовським, — та й недобачає в тому жодної непростимої гидоти... бо «це по-людському», мовляв!.. Довідується про ганебну нелюдську історію з туапсинсь-ким учителем, та й докірливого слова не знаходить для Шмідтів: попросту силується якось залагодити тую «прикрість», та ще так, щоб і Шмідти, борони боже, не знали, не відали!.. В молодих Шмідтах виправдує чисто все, знаходить лагідне слово великого всепрощення навіть для безсоромної, цинічної безпринциповості у Володимира... Бо це, каже, моя «рідна» сім’я, «рідні» батько-мати, «рідні» брати!

А от для справжньої рідної неньки, що в неї всенька провина — її темнота, несвідомість та неосвіта, диви — не знайшлося в нього ніяких синовніх почуттів!.. Для неї не знайшлося в нього прощення й вибачливості!.. Він її попросту забув, та й край!..

Яким способом це могло статися?!

Яким способом!.. Досить того факту, що це — сталося...

Лаговський встав із-за столу, перейшов два рази по хаті...

— Узавтра я їду до Громополя! — поклав він.

VI

І поїхав. Покинув холодну Москву.

Надвечір другого дня він уже переїздив Києвом і побачив, що там уже весна. А через ніч він опинився на південній Україні і під’їздив до рідного Громополя.