Розділ «Частина III»

Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни… І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.

– Щось сталося? – запитав ієромонах.

Чоловік підвів погляд:

– Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?

Микола всміхнувся:

– Це ж перевернута пентаграма!

На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.

– Пентаграма, або пентакль, – стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите – п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма – коли три промені внизу, а два вгорі – один із основних символів у демонології.

– Демонології? – Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.

– Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.

– А тепер що, демонів скасували?

Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або волоцюги.

– Я з поліції. – Чоловік немов прочитав його думки. – Ми там звикли запитувати.

– Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?

Холе знизав плечима:

– Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?

– Дьяволу, – сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші – дисонанс. – Сатане.

Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу – посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, – зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже постраждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.

У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.