Розділ «Частина третя»

– Де Юнас? – запитав Харрі.

Беккер подивився на нього, явно не розуміючи, ані про що його запитують, ані що взагалі відбувається.

– Де Юнас? – повторив Харрі й закричав: – Юнасе! Юнасе, ти тут?

– Тихіше! – сказав Беккер. – Він спить. – Голос у нього був сонний, наче він накачався заспокійливим. Він показав на навушники. – Не можна його будити.

Харрі ковтнув слину:

– Де він?

– Де? – Беккер потрусив своєю ґулястою головою. Здається, він тільки зараз упізнав Харрі. – У своєму ліжку, звісно. Всі хлопчики мають спати в своїх ліжках, – співучим голосом додав він.

Харрі поліз до іншої кишені піджака й дістав наручники.

– Витягніть руки, – наказав він.

Беккер знову закліпав очима.

– Це для вашої власної безпеки, – додав Харрі.

Завчена фраза, яку вони запам’ятали ще в Поліцейській академії; головне – передовсім заспокоїти заарештованого. Але коли Харрі почув, як вимовляє її, він зрозумів, чому став між Катриною та Беккером: справа була не в привидах, він дійсно непокоївся через його безпеку.

Беккер витягнув руки, як для молитви, і сталеві браслети з клацанням обхопили його тонкі волохаті зап’ястки.

– Сидіть, – сказав Харрі. – Вона вами займеться.

Він підвівся й підійшов до дверної пройми. Катрина опустила револьвер і усміхалася йому, очі її сяяли дивовижним світлом, наче десь у глибині горіли вуглинки.

– З тобою все гаразд? – запитав Харрі. – Катрино?

– Авжеж, – усе ще усміхаючись, відповіла вона.

Харрі спинився, потім став підійматися сходами. Він пам’ятав, де знаходиться кімната хлопчика, але спочатку відчинив інші двері. У спальні Беккера світло не горіло, але він розрізнив у темряві двоспальне ліжко. Ковдра була відкинута тільки з одного боку, наче Беккер знав, що Бірта ніколи не повернеться. І от Харрі біля дверей до кімнати Юнаса. Перед тим як увійти, він прогнав усі думки та образи з голови. З темряви долинало мелодійне подзенькування. Харрі здогадався: у прочинені двері повіяло легким протягом, і зарухалася «музика вітру» з тонких металевих трубочок. У Олега в кімнаті теж була прикріплена до стелі така штука. Харрі вийшов і побачив, що на ліжку під ковдрою хтось лежить. Він прислухався, намагаючись вловити звук дихання, але чув тільки легке подзенькування, яке ніяк не хотіло стихати. Він простягнув руку до ковдри, і несподівано його скував ірраціональний страх, рука застигла в повітрі.

І Харрі таки змусив себе трохи підняти ковдру та поглянути на тіло, яке лежало під нею. Це був Юнас. Здавалося, він справді спить. Якби не очі – широко розплющені, які дивилися в стелю. На плечі в дитини Харрі помітив пластир. Він нахилився над хлопчиком і помацав його лоб. І здригнувся, коли зрозумів, що лоб теплий. Тут до його вуха долетів сонний голосок: «Мамо?»

Харрі був зовсім не готовий до власної реакції. Може, так сталося, бо він згадав про Олега. А може, тому, що згадав себе самого, як колись у дитинстві, ще в Уппсалі, він прокинувся серед ночі й вирішив, що мама все ще жива. Влетів до батьківської спальні й побачив широке ліжко – ковдра була відкинута тільки з одного боку.