Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Правду кажучи, не дуже вигадливо. Хоча, власне, цим митарем любові радше міг би бути сам Сергій Жадан, — якщо брати всю його творчість. Збираючи мито не тільки для свого міста. Риторика риторикою (як замінник ідеї), але він вірить, що любов — це той бальзам, який може всіх нас зцілити від егоїзму, черствості, заздрості, злобливості, душевної бідності, байдужості… І цією своєю вірою він нагадує іншого харківського реформатора, про якого колись розповів Микола Куліш у «Народному Малахії»… (Втім, Сергій Жадан уміє дотепно збити патетику, витворюючи дивовижний ряд цінностей — чи не європейських? — говорячи про «речі сакральні, такі як любов, транквілізатори, контрацептиви». Такі от блискотливі приколи в обхід критеріїв. Але це іншим разом, в «Anarchy in the Ukr». До речі, від тих контрацептивів, а простіше презервативів, часом аж угинаються сторінки повістей. І це дивує: невже ті баламути встигають скористатися ними при своїй енергетиці й цейтноті?)

…Втім, у кожного своя вдача і, в підсумку, своя життєва ніша — не дуже широка, але колоритна. Тут основний масив оповіді, тут спектр буденних людських доль. Добре враження справляє і побутописна, і психологічна спостережливість, проникливість Сергія Жадана, особливо коли йдеться про міжперсонажеві колізії. Це нова якість його прозопису або, принаймні, помітніше виражена.

А причому тут Месопотамія? Сергій Жадан уже привчив своїх читачів до різних містифікацій, у тому числі в назвах своїх книжок та окремих творів. Тому ніякої згадки ні про яку Месопотамію могло взагалі не бути. Але вона таки є. Десь посеред книжки, в оповідці «Юра», її герой у часописі «National Geographic» натрапляє на статтю про тваринний світ Месопотамії та доходить висновку, що це щось пов'язане з водою. Якесь ніби межиріччя. Тут можлива віддалена асоціація: місто Харків розташоване на горбах при злитті річок Харків, Лопать і Уда. От і все. Більше асоціацій може викликати невеличкий епіграф до книжки — нібито з якоїсь «Справжньої історії шумерів» — про те, що, мовляв, невідомо, звідки прийшла людність у це межиріччя, але дещо про них можна сказати: «Мова їхня, судячи з усього, добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувалися хоробрі діти й виникали серйозні проблеми». Невідомий автор невідомого древнього манускрипта дивовижним чином передбачив, що і навіть як писатиме про своїх земляків-месопотаміян автор «Месопотамії». Будуть проблеми (аж до серйозних порахунків одних із одними та із життям), будуть співи (зворушлива лірика авторських відступів і самопояснень та самовиправдань персонажів), будуть і прокльони — специфічна лексика, характерна для персонажів Сергія Жадана, сказати б, пацанізми, але вже в менших дозах, ніж бувало раніше, — ніби вже знехотя, так, щоб не втрачати спортивну форму. Подорослішання персонажів виявилося і в тому, що вони вже менше своєї молодої дурі списують на витівки зловорожого сатани (Ромео: «Двадцять років — це той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя»), а починають задумуватися над власними провинами й відповідальністю: «Добре, що завжди є вибір… добре, що все залежить від нас», — думає такий собі Маріо. «Ніхто, крім тебе, ні в чому не винен», — прозріває Юра. А Матвій іде ще далі: «…Тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених». Це вже інша риторика, яка тимчасом зависає в повітрі.

Не знаю, чи Сергій Жадан читав (і чи його покоління читало) чудовий роман Василя Земляка «Лебедина зграя» — неповторне поєднання лірики і гумору, звабливий образ величного українського села Вавилон на Поділлі, що своєю стародавністю і славою сперечалося з історичним Вавилоном. У «Месопотамії» такого змагання двох слав немає, не про те йшлося. Але є якийсь ореол небуденності над сірими буднями слобожанської Месопотамії — з її спорожнілими заводами й замуленими річками, з її яблуневими садами й пивними барами, з вокзалами й базарами, з таємничими науковими лабораторіями, з водосховищами й підземними ходами старих фортифікацій, з легендами про відьом, які вподобали це місто, й постлегендарними відьомськими практиками пересічних месопотамчанок, з темними порослими травою подвір'ями й синім небом над ними, — мабуть, ніхто ще так докладно не описав «зовнішність» цієї занепалої Месопотамії, торкаючись і невловного в ній, і життєвої снаги її потовкущої людності.

Славний прадід батько Махно і його (не найгірші?) правнуки

…Зовсім інший характер має наступна книжка прози Сергія Жадана — «Anarchy in the Ukr» (2014). Навіть рік видання акцентував її драматичну інтригу. Сюжетна зачіпка дуже проста й природна. Нібито автор (він же оповідач) колись комусь пообіцяв проїхатись чи пройтися напівзабутими маршрутами героїчних походів Батька Махна територіями його, автора, малої батьківщини, а заодно й відвідати рідні місця, та й поділитися враженнями. Підмовив дружка й рушили в похід — потягами, маршрутками, навмання, підтюпцем.

Із Махном не пощастило — його сліди давно й старанно затоптані слідами пізнішими — піонерськими, історико-кагебістськими, ветеранськими, підприємницькими тощо. Зате дух махновської чи постмахновської анархії виявився безсмертним у національному чи недонаціональному житті, що, зрештою, й мали б передбачити наші мандрівники-дослідники — як особистості до цього духу не цілком глухі й ворожі. І не конче треба було мандрувати Луганщиною, аби відчути цей дух. Він скрізь і в усьому. І в совку, і в антисовку, і в принципово відстороненому від одного й другого гордо аполітичному маргіналітеті — чи то в пивному, чи в трахкацькому, чи в сектантському, парарелігійному, самосійно-буддистському, толкієністському тощо, чи в мистецькому андеграунді, чи в інтелектуально-джазменськи наблатиканому.

Всі ці модуси анархії (за винятком хіба останнього, ріднішого героям-мандрівникам) експоновано наче й побіжно, але з вичерпним сарказмом. Оскільки ж і в самому цьому сарказмі є плодоносний корінь анархічного способу мислення, то інколи й сам оповідач не утримується від іронії на власну адресу (але ця іронія вибіркова і вже м’якша — спрацьовує інстинкт самозбереження): «Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що змінює. Щоправда, викидали мене вже в іншому, наступному житті…»

Про це останнє не важко здогадатися, маючи на увазі синдром протистояння всьому і всім: «порядку», рутині, владі, «депресивним апостолам» різних масових рухів тощо. При цьому оповідач визнає за собою ту провину, що легко забував героїв, за якими йшов, що опинявся поза подіями. (Щиро зізнається, що це не належить до приємних спогадів. Він не мораліст. І його персонажі не моралісти. Але і їм інколи щось докучає. Як ото одній велелюбній, але не позбавленій самокритичності героїні: «Я не знала, від кого саме завагітніла, не зовсім зручно було». Увага: було не зовсім зручно! Це щось та значить!)

Неясно, які герої та апостоли маються на увазі — чи з контркультури, чи із суспільних рухів. Може, і ті, і ті. Стояти гордовито осторонь, навіть бувши в гущавині усього, іронічно вивищуватись над усім, навіть поринаючи в глиб усього. Така от незалежність особистості, такі парадокси самостояння… Може, це альтернатива панівній усюди анархії?

…Але — складається враження — анархія в Сергія Жадана далеко не однозначне поняття. Воно коли не прямо, то принаймні якимось рикошетом зачіпає ширше коло явищ, насамперед вітальність народу, потяг до волі, нонконформізм особистості, її творчі потенції. Або інакше: дає привід думати й говорити про це й багато що інше.

Взяв би я бандуру…

Чи не найбільша пристрасть Жадана та його героїв (може, поза тими, що вище вух позагрузали в бухлі, трахканині тощо) — це музика. Але не подумайте, що Моцарт, Шопен чи навіть, скажімо, Таривердієв. Загалом кажучи, не та музика, що чує людину в світі, допомагає зосередитись у собі, відчути саму себе і світ, а та, що, словами оповідача, «б'є по хребту», ламає ребра, бере за горло, вивертає душу (знов-таки: писано згарячу). Тексти Жадана сповнені назв найпопулярніших гуртів такого роду та імен славетних виконавців, що засвідчує його досконалу обізнаність із цією вкрай важливою матерією. Але й не це головне. Головне — як повно схоплює він ритмозвукове багатство й силу, динаміку потоків цієї музики (з якої часом виводить — слушно чи ні, йому краще знати — всю свою поведінку, почерк життя, а власне й «каркас» особистості), як емоційно і психологічно глибоко виписує її вплив на слухачів, її владу — не лише над натовпом фанатів, а й над, сказати б, фанатом-індивідуалістом.

І тут можна спостерігати очевидну суперечність. Музика ця сповнена духу свободи, зухвалості, щирості самоствердження в житті, тобто — в ній нібито реваншує пригнічена побутом людяність. Але вона ж володіє і силою упокорення собі, вона брутально накидає себе, несе в собі імпульс стадності, не залишає вибору, здатна робити людину своїм рабом, одним із безликих у натовпі сліпих і безжалісно войовничих фанатів. І про це також не забуває Сергій Жадан: «Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності»; «Музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі…» Отакі парадокси. Мабуть, тільки сформована і сильна особистість може зберегти себе в магнітному полі цієї музики. (Див. альтернативи: «десять треків, які я хотів би почути на власних поминках» — у четвертому розділі «Anarchy…»)

Ось тут і є, на мій погляд, велика суперечність, яку особливо відчуваєш, коли читаєш блискучий есей Сергія Жадана про свободу, яким завершується його «Луганський щоденник». На цю тему — про свободу людини — писано й читано багато, але не можу пригадати… не те щоб глибшого, глибше, мабуть, є, і системніше, «науковіше» є, — але не можу пригадати особистішого, пережитішого, пристраснішого, іронічнішого, сум'ятнішого, а тому й переконливішого. Переживання складності й суперечливості простого й однозначного поняття «свобода» в його стосунку до реального людського життя, переживання несумісності свободи й відповідальності і водночас неминучості їх суміщення, навіть неприховувана розгубленість перед непосильністю такого суміщення (надто за умов нездатності та принципового небажання людей чути одне одного й натомість невситимої потреби кожного говорити самому), — а все-таки думка про необхідність етичної волі йти крок за кроком оцією туго натягнутою линвою між двома прірвами-пастками — свободою і відповідальністю… Це все написано дуже жорстко і дуже лірично!

Як на мене, ці кілька сторінок Жаданового есею про свободу могли б увійти до антології найцікавіших текстів на цю тему.

Що ще дуже цікаве в «Anarchy in the Ukr», — так це мимовільні, а в розділі «Мої вісімдесяті» цілеспрямовані свідчення автора про те, як формувалася його особистість і як це впливало на його творчість; фактично тут є і самооцінка, хай і непряма, і навіть коли не вказівки, то підказки для майбутніх критиків і дослідників, — звичайно ж, усе це у властивій Жаданові ігровій формі. У яскраво виписаному сценарії уявного (а в принципі цілком можливого!) фільму про його вісімдесяті («мої вісімдесяті легко надаються до екранізації») є кілька позицій, дуже важливих для оцінювання його художнього світу (а точніше — для уявлення про його творчу самоорієнтацію).

У цьому фільмі має бути насамперед багато любові, каже він. Мабуть, як і в його прозі. Хоч не все називане там любов'ю надалося б до екранізації. Принаймні дещо дістало б інакше означення. Але це між іншим. У цьому кінофільмі мали би бути вся інфраструктура, весь антураж і всі інтер'єри великого українського міста, а його героями мали би стати «кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти й кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками й професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках…» І що б ви думали? «У цьому кіно не було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі, я б не хотів, аби вони там з'являлися. Більше того — у такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, як-от згадані мною тут фарцовщики чи не згадані люгери, обов'язково трактувалися б як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот».

Звісно, це полеміка, а радше іронія. Іронія взагалі пронизує всю стилістику Жадана. Недарма він десь посилається на слова Гюго про цінність іронії. Міг би згадати й Герцена: «Ирония, родная наша ирония! Ирония утешительница, мстительница…» Це мало би бути дуже близьким Жаданові, особливо коли він говорить про щось примусово канонічне… Або з незворушним виглядом вводить у свій текст казенну радянську чи й пострадянську фразеологію, на незборимий комізм якої в нього просто унікальне чуття. Не забуваймо і про його пристрасть до гри, до розіграшів. Один із розділів «Анархії…» має страхітливий, прямо шантажистський заголовок: «Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)» — цей хулігансько-романтичний мотив нібито бажаної ранньої смерті не раз трапляється в Жадана, як і взагалі життя і смерть, любов і смерть у нього створюють, бува, і житейські, і філософські колізії. Так от, коли вже дійшлося до десятого треку — «Sex Pistols. Anarchy in the UK» (от звідки взялося «Anarchy in the Ukr»!), — тут оповідач згадав, що в якомусь магазині в Нью-Йорку продавець, молодий афроамериканець (так це, здається, називається) запропонував йому піджак із набитим на спині портретом Че. «— Не хочу, — сказав я. — Че давно помер. — Усі ми помремо, — сказав він. — До речі, — додав, — є кльова картинка, тут написано: „Жити швидко, померти молодим“. Хочеш? — Померти молодим? — перепитав я. — Не хочу. Але картинку можеш набити. Все одно краще, ніж Че».

Застрашливий посил укотре обернувся хохмою.