Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Ось у «Цитатнику» був вірш про «Пластунку N» — сильний драматичний образ дурного ризикованого дівчиська викликає і співчуття, і жаль, і навіть щось схоже на захоплення. А в романі маємо численні епізоди з пародійованою пластункою — генеральською дочкою Марусею. Нагадує вона тих «Марусь», які в махновські часи були отаманшами невеличких банд, виладовуючи в революцію свою незужиту сексуальну енергію. Натомість генеральська Маруся, стомлена комфортом, знаходить щастя у дружбі з братвою і конвеєрному сексі, вражаючи навіть братву своєю пропускною спроможністю. Може, й смішно, але не страшно, тому що виходить за межі будь-якого глузду, навіть за межі відсутності будь-якого глузду. (Зважмо, що мужики, а особливо пацани й підпацанки, люблять смакувати оповідки або й побрехеньки про неймовірні сексуальні пригоди, додаючи до них свої компенсаторські фантазії.)

Читаються такі сторінки легко й весело — як пародія або комікування. Власне, в естетиці комікування виписано й низку інших епізодів — наприклад викрадення п'яною братвою таємних цінностей (виявилося — бюста Молотова) із заводського парткому; вимушені контакти з міліцією; придибеньки єврея-антисеміта Собаки Павлова, племінника тітки-ветеранки; спроби п'яних друзяк устрявати дзвінками в музичне радіошоу (пародія на рівень музичних передач українського радіо) тощо. Часом маємо просто дошкульну сатиру (картина велелюдного сеансу в Харкові уславленого мандрівного проповідника Джонсона-Джонсона, улюбленця українських парахристиян; «інструкції» нібито Донецького обкому партії щодо застосування саморобних вибухових пристроїв у боротьбі з антинародним режимом; «неомарксистські» теоретизування Володі Комуніста і Чапая — колег-дружків: тут триває те іронічне «переслідування» лівацтва, що було в «Біг Маку»).

Шляхетні персонажі «Біг Маку», пригадаймо, товклися Європою без мети й без особливого бажання. Їхні рідні чи, може, двоюрідні братове в романі «Депеш Мод» товчуться рідною Харківщиною, так само не знати чого. Тобто жене їх якась пропаща молода сила, дужча за просту неприкаяність і невлаштованість. І хоч вони з нищівним презирством відкинули би будь-яку занудну думку про існування сенсу життя, як відкидає її за них у цьому романі й сам усезнаючий оповідач, але ж смокче їх усередині якийсь тупий хробак, і не можуть вони ані залити його бідонами «ранкового бухла», ані виригати у приступах «вечірньої блювоти».

У «Біг Маку» оповідач, чий голос у неякісному записі був схожий на голос самого Сергія Жадана, дивувався, з яким натовпом потвор і невдах зводила його доля, і навіть наче й гордився цим, бо то ж чи не найцікавіше населення планети Земля і чи не сіль землі. Може, він уже й не наполягає на цій думці, але в романі «Депеш Мод» відлуння такого настрою вчувається. Цих придурків і невдах огортає якась аура щемливої ліричності, навіть доброти, — може, тому, що вони щирі й не злопідступні, хоч і безмежно капосні, попри любов до бітлів та джазу. Оповідач далекий від якихось співчуттів (не бачить, кому й чому співчувати), від якихось жалів за чиєсь загублене життя (уявлення про життя в нього щонайпростіше: «Життя — така прикольна штука», хоч водночас чуємо і про «клінічну мудакуватість життя»), за самоспотворення (мов і не бачить цієї загубленості: натомість скільки прикольності!), він далекий від якогось суспільного осуду й міркувань про відповідальність суспільства та особистості — у дивовижному пасажі «Епілог № 4» панує натхненна поетична апологія байдужості до світу й себе самого, цілковитої прострації, із запереченням бодай якоїсь волі до самотворення чи його можливості взагалі, з перекладанням імпульсу долі на вищі сили, але сили чорні, неблагодатні. Такий от варіант екзистенції.

«…Сидячи тут, у цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, у 19, про що думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. (…) Тому що тепер і тут — у 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через 10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю, що для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я яв вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю в святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського, я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там угорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, у чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він зігрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як їхній відчай, себто — безкінечним.

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилося відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності…»

Сильний монолог, нічого не скажеш. Пристрасне оскарження світового порядку. В дусі чи то екзистенційного трагізму, чи то світової традиції пошуку винних поза собою: там іншовірці, там жидомасони, там «мировая закулиса». А найдоречніше — з погляду і політкоректності, й універсальності — скинути все на Сатану. Але й Сатана має що сказати. Не тільки Головний Сатана, а й будь-який рядовий службист з цієї чорної адміністрації.

І от я, простий совковий читач, пробую уявити собі, що в цей час десь у заглибинах чорних небес черговий сатана, втомлено відбуваючи свою зміну, слухає в одне вухо спазматичний монолог-рахунок до себе і саркастично думає: оце ти, 19-річний слобожанський чувак, темнота з темнот, один із мільйонів безвольних і безхарактерних невдах, гадаєш, що в мене тільки й клопоту, що тягати тебе по твоїх бардаках, ригалівках та інших ваших духовних практиках? Та знав би ти, неук, скільки в нашого сатанячого корпусу й присатанячих активістів проблем у цьому світі й у позасвітах! Один ваш Харків із двома очільниками — бурбонами-шерехофагами — чого вартий! А ваші нардеписька! А ваші нескінченні плачі й нарікання — на кого завгодно, тільки не на себе. То ганьбило когось ганьбить, то гетькало когось відгетькує. А особливо докучає ненькало — це той, що тільки задрімаєш, а він як заголосить на все небо: «Ой бідна ж наша ненька Україна!» І так пронизливо, по кілька разів на добу, регулярно. Самого Господа Бога його голос дуже дратує, — бо це ж, виходить, він і Вседержителя звинувачує в недбальстві… Та якби ж тільки того клопоту, що з вами! А воно світ он який великий. І скрізь президенти й міністри, банкіри й олігархи, зірки й чемпіони. А праві й ліві, а Берлусконі, а Кім Чен Ин! А Великий Мочило з Кремля, який контролює навіть сортири! А президентські вибори у Штатах! А трансцендентні медитації і рух Магаріші! А брюссельська бюрократія, а єврооптимісти і євроскептики! А глобалізація, а екологія, землетруси й пожежі, а повені й танення криги на обох полюсах! А глобальне потепління, а глобальне похолодання! А морока з Євробаченням і Європейською мовною спілкою, а ще з тим придурком, що вискочив показати свій задок на світові екрани! А… А… Думаєш, усе це без нас обходиться, скільки всього завізувати треба! А подивись навколо себе: що ви витворяєте одне з одним і самі з собою! Та ви геть забули, що ЧЕЛОВЕК — ЭТО ЗВУЧИТ ГОРДО! Це ж вам було сказано! Не комусь! Та ЛУЧШИЕ УМЫ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА он скільки десятиліть виховували вас і шліфували ваші душі… — і що? Бачиш? Нашому сатанячому кодлу такого й не снилося! Ми вже давно злиняли перед вами. Не морочте нам голову (подумки черговий сатана висловився сильніше, по-жаданівському) своїми скаргами і претензіями, не перекидайте на нас своє (тут уже пішло на три крапки)…

…Водночас — знов-таки припускаю — у глибинах блакитних небес чує самовпевнену і хвалькувату розпачливість харківського чувачиська і сивобородий Господь Бог. Та й думає собі із властивою йому примирливістю й усерозумінням: ось послухаю тебе через 10–20 років, коли трохи підростеш, порозумнішаєш, обітрешся в житті, так-сяк виживеш, подякуєш Мені — й сам собі подивуєшся…

Як бачимо, ця колізія (слідами Епілогу № 4) прямо протилежна тому, що ми чули від поета Сергія Жадана раніше — про всеприсутність Христового начала, Христового імпульсу в житті людини й світу. А його молодий земляк тільки й знає що Сатану… Нема щоб звернутися до потрібної інстанції…

Але — не сприймаймо все це беззастережно. То говорив поет Сергій Жадан, а тут ми чули оповідача роману, який може бути віддистанційований від автора. Оповідач — навіть якщо він від Сергія Жадана чи сам Сергій Жадан як оповідач — не накидає нам своїх щедро мінливих думок про запаморочливо мінливе життя, а тим більше думок своїх персонажів і всього навколишнього люду. Він — вільна людина і пише що хоче і як хоче. І дає іншим і висловитися, і викричатися. Можете вірити, можете ні. Можете реагувати, можете ні. Бо ж і ви вільні люди. От і все.

Аутсайдери як сіль землі?

Поетика епатажності й спецефекти

Епатаж є одним із подразників та імпульсів суспільних і культурних рухів, він більшою чи меншою мірою присутній у творчій практиці або й особистій поведінці багатьох видатних і не дуже видатних діячів мистецтва й літератури. В актах епатажу можуть поєднуватися як принципове неприйняття суспільних норм, що є або здаються хибними й фальшивими, так і потяг до популярності, жага самоствердження будь-якою ціною, жага красивої гри й дражливих ефектів. Жовта кофта футуристів, «Пощёчина общественному вкусу», «Гвоздь в моём сапоге кошмарней, чем „Фауст“ Гете» (В. Маяковський), нахваляння М. Семенка спалити «Кобзар» — це приклади найпростішого і, можна сказати, дріб'язкового епатажу, спрямованого на «повалення» авторитетів («Сбросить Пушкина с парохода современности» тощо) і суб'єктивну ревізію естетичних смаків. Водночас у мистецтві й літературі всієї Європи кінця XIX — початку XX століття епатажного (хоч і не крикливого) характеру набирало гостре заперечення норм і смаків буржуазного суспільства як соціально і духовно вичерпаного. Епатаж часто був симптомом хвороби або покликом до оздоровлення.

За умов стабілізації радянської системи якась мистецька епатажність могла бути лише строго регульованою — або ж підпільною. Проте найменша «лібералізація» режиму оживлювала потяг до різних форм бодай поміркованого епатажу, бо епатаж — прихований або й одвертий супутник творчої свободи, далеко не завжди навмисний або усвідомлений. І не завжди суспільство тут може бути об'єктивним судією. Часом елементарний здоровий глузд може епатувати рутинну свідомість. Хіба українське «шістдесятництво» не було епатажним не тільки для офіціозу, а й для частини людей старшого покоління? Що вже казати про молодіжні рухи в Європі тієї пори, для яких підкреслена епатажність була принциповою формою заперечення буржуазного благопорядку і претензією на революційність, бодай побутово-поведінчу.

Епатаж прокламує свободу, але має здатність і підмінювати її собою. Щось таке ми бачимо нині в Україні. Він скрізь і всюди — від телешоу до трибун Верховної Ради. Він — найдоступніший спосіб прославитися хай і на півдня. Пригадуєте чеховського героя, який радів, що його збила карета і він потрапив у кримінальну хроніку? Наші герої не винахідливіші. Сірий-сіренький народний депутат летить державним коштом до Вашингтона і заявляє, що він привіз Дональду Трампу проект обміну Криму на Донбас. Безталанний художник улаштовує секс-сеанс перед Верховною Радою, нібито протестуючи проти не знати чого. Журналіст, якому хочеться більшої слави, оголюється на сцені євроконцерту. Селянська сім'я не соромиться свої родинні справи винести на розсуд телеаудиторії…

Душно стає в атмосфері цього всеукраїнського дешевого епатажу, насичуваного щоденними казусами політичного, громадського, суспільного життя і його конфліктами. Але все це — «дурна» епатажність, це життя, яке не знайшло природної форми вираження, не дозріло до творчої акції. Це епатаж випадання з культури. Заперечення культури.

Натомість буває епатаж, що провіщає нове в культурі, нове у світогляді. Хіба свого часу не епатажно прозвучали слова Василя Симоненка до України: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю»? А слова Миколи Вінграновського на судилищі над літераторами-«формалістами» у Верховній Раді УРСР: «Якщо існує мій народ формально, тоді я справді справжній формаліст»? А «Крик з могили» Миколи Холодного? А перші романи Юрія Андруховича, вірші гурту «Бу-Ба-Бу», чиї «вихватки», судячи з усього, надихали тоді й початківця Сергія Жадана?

Отже, знову до Жадана. Своєю популярністю він не з останнього може завдячувати власній незаперечній артистичній епатажності. Інколи вона виглядає самоцінною, навмисною, навіть настирною, навіть із разючим несмаком, але здебільше за нею — щире неприйняття рутини і чесна життєва позиція (не кажу політична, громадянська, що теж, звісно, є, попри всю незамежованість і неокресленість поетичної стихії).

У певному сенсі (сенсі протистояння канону й рутині) епатажною є сама постать Сергія Жадана, його стрімкий шлях із «неблагополучної» тусівки у велику літературу. Його хвалькуваті гімни «контркультурі» — не просто риторика. Він послідовно ревізує (часом глумливо) систему політичних і звичаєвих понять радянської («совкової») доби та нашої пострадянщини, розгортає своє в'їдливо-іронічне сприйняття їх. Воно маніфестоване вже в отій, відзначеній вище, методі виставляти напоказ священну радянську показуху (в назвах, фразеології, якою забивали нам голову з дитинства, тощо) і залишати її осторонь як пусте, а говорити про зовсім інше, і це інше стає непрямою поетичною полемікою зі спадщиною офіціозу (на пряму публіцистично наснажену полеміку Сергій Жадан виходить не часто, він віддає перевагу складнішій аргументації).