Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

…Вертаючись трохи назад, мушу нагадати, як 19-річний слобожанський чувак гірко скаржився на, мовляв, системне насильство над ним чергового сатани. Непричетний до його дурощів сатана з чорних небес був, за нашою інформацією, глибоко ображений неправдою. Але, за цією ж інформацією, в глибинах блакитних небес була явлена розумна примирливість і висловлене прозірливе сподівання, що через якихось десяток-другий літ чувак звільниться від своїх просатанинських галюцинацій і відчує себе особистістю. Це було наше припущення. Але небезпідставне. Бо пророцтво було і таки справдилося, хоч і не одразу (власне, щодо того персонажу з «Депеш Мод» не справдилося, бо він і у свої 30 залишається підстаркуватим пацаном, для нього життя — «телевізійна картинка», на яку він, за його словами, дивиться з вікна своєї квартири, що і дає йому достатні підстави для радикальних присудів усьому, що в нас діється, — тут він міг би позмагатися з депутатами Верховної Ради — хоч із Ляшком, хоч із Рабиновичем). Але справдилося те передбачення в іншому випадку. Це підтвердив у романі «Ворошиловград» інший оповідач: «мені 33 роки». Вік сакральний, але це, може, й випадкове. Факт, що минуло 14 років. Чи той самий це оповідач? Швидше ні, хоч підстави для підозри є. Схожа схильність до бухла, схоже замилування в ненормативній лексиці, тобто у сквернослів'ї, постійна відкритість до сексуальних пригод і рутинна запопадливість до них (хоч і здатність до щирих почуттів у цих ситуаціях), магія дружніх зв'язків аж до втрати самоорієнтації та багато чого іншого. Але — використано й право на дорослішання. Вже наявні деяка солідність, деякий досвід і деякі бізнесові інтереси (чи, швидше, мимовільна втягненість у них).

Це останнє і зумовлює розгортання в романі порівняно ширшої, ніж було раніше, і драматичнішої картини сучасної паракапіталістичної реальності. Прямо кажучи: страхітливої картини дикого капіталізму періоду первісного нагромадження, точніше пограбування державної власності й перманентного перерозподілу — рейдерського розбою. Ці процеси постають не в економічних і статистичних вимірах чи публіцистичних коментарях, а в сув'язі (плутанині) людських доль і стосунків, у карколомних пригодах, зумовлених, сказати б, нереальністю реальності, коли все стає можливим, особливо безглузде, — і крутанина цих пригод створює певну сюжетну тяглість. Діється на Сході України, але так, ніби в якійсь невідомій країні, що потопає десь у тумані. Ніби, умовно кажучи, здогадна суміш соціумів, вір і народів. Підприємці, спекулянти, фермери, «кукурудзяники» (власники плантацій кукурудзи на експорт), механізатори, авіатори, перевізники, рейдери, контрабандисти, цигани (роми), втікачі з Азії — все це якісь окремі, мотивовано окреслені й наїжачені супроти всіх інших соціальні групи, власне, наче окремі спільноти, що претендують на контроль над певною територією і ладні створювати свої примарні органи влади та цілком реальні збройні формування.

Безмежні чорноземи, розкішні кукурудзяні й пшеничні поля, недобудовані залізниці, потужні тягачі, каравани бензовозів, залишки аеродрому й невідомої належності авіація, від якої треба ховатися (конкуренти), великі табори переселенців під військовими наметами — все це на якійсь не розмежованій і водночас порізаній незрозумілими кордонами території, де точаться справжні битви за сфери впливу та «інтереси» і де шастають міжнародні місії на захист прав людини. Моторошна атмосфера якоїсь гібридної недоцивілізації чи постцивілізації. Життєрадісний дикий бізнес утверджує себе всіма можливими для нього, тобто найпримітивнішими, способами, комбінуючи совкові традиції та рудименти старих структур (постанови якихось незрозумілих «сесій») — із безладними «відгуками на вимоги часу». Механічна суміш закоренілої радянської риторики із наносною, зокрема попсоворелігійною, стає предметом саркастичного відтворення, наприклад, у сцені похорон матері Кочі — одного з найяскравіших персонажів роману. Коча — місцевий моральний авторитет, який звитяжно обеззброїв радянську владу в усіх її багаторічних спробах вплутати його в суспільно корисну працю, натомість, ідучи «в ногу з часом», створив для «перспективної молоді» функціонально продуктивне «гніздо розпусти», де хлопці набиралися мужності, а дівчата досвіду. Тепер Коча подбав про гідне поховання матері за всіма радянськими ритуалами, з відповідними промовами на честь праці, що звучать як гумор, звісно, чорний. У сцені весілля молодих фермерів також лунають промови радянського зразка, а молодим дарують купу засобів виробництва — спритний молодий їх вигідно продасть. Звісно, в обох випадках можна вловити публіцистичне шаржування.

«Де бізнес, там і віра», — каже один із дикої молодої братії здобичників. Це — з приводу активної присутності на цій ідеологічно нічийній території такого собі пресвітера (його ж називають і просто священиком), який привчає громаду співати таких собі релігійних гімнів: «Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима…» — усе ще свіже в народній пам'яті і звучить як немудра пародія. На молитовних зібраннях закликають до працьовитості й своєчасного заповнення податкових декларацій. А релігійні «гімни» в таборі ромів витримані в такій стилістиці: «…Живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій… Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи». Не сказати, що це дуже винахідлива сатира. Хоча, в усякому разі, бачимо ніби продовження того глузування з європейської мультикультурної балаканини, що було в «Біг Маку», та пригадуємо сатиричний опис «концерту» в Харкові «посланця Божого» Джонсона-Джонсона (роман «Депеш Мод»). Але є й дещо інакше. Пресвітер сміливо й жертовно йде у неспокійний фермерський люд і намагається мирити й кликати до добра. Його полум'яні слова навіть впливають на людей, тим більше що вони часом буквально полум'яні: у хвилини особливого натхнення в нього з горлянки виривається вогонь! Приголомшливо! Але в якусь хвилину пресвітер зізнається, що це фокус, і оповідає його таємницю… Як мириться фіґлярство зі справжнім (нібито) моральним пафосом? Свята мета виправдовує засоби? Стиль доби чи рятівний гумор? Така вже реальність? Сам пресвітер вважає своєю місією доносити до фермерів думки про «провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві». Доводиться визнати, що це сатира доволі похватного публіцистичного рівня.

Є в романі й непрямо заявлений (трохи ніби рикошетом) мотив ідентичності (відсутності ідентичності) місцевої людності. Один із прибулих бізнес-цивілізаторів із роздратованим нерозумінням нарікає на тамтешніх: не хочуть, мовляв, змін, розвитку. Не розуміють сили капіталу. «Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і триматись за цю свою порожнечу».

Цей пасаж не знаходить відгуку, але через деякий час тему підхоплює оповідач, уже по-іншому (заперечуючи думку пресвітера про — як тому здається — слабкість і беззахисність місцевого люду): «…Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводяться, мов на вокзалі… Так, наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розкупити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться, і я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, менти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, власники… капіталісти — що вони поводяться так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи… вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?»

На це пресвітер відповідає: «Ти теж правильно говориш… але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість».

Принагідно звучать і інші оцінки та самооцінки, вони болюче зачіпають важливу тему, але якось «поковзом».

Роман написано задовго до нинішньої війни, і навряд чи автор міг її уявити. Але мимоволі одне пов'язується з другим. Певно, не випадковість…

І все-таки це не апокаліпсис. Чорні сили здаються самопосталими й невичерпними, але вони не можуть залити із своїх перепризначених бензовозів усі вияви природного життя. У когось є здоровий глузд і порядність, у когось — вірність дружбі, у когось — почуття вдячності й обов'язку; серед симпатій та антипатій зароджується любов і, буває, витримує випробування часу й химерного життя. Властиві прозі Сергія Жадана то іронія (часом сарказм), то великодушний гумор почасти створюють деякий баланс світлого й темного і хоч трохи змирюють самовладну реальність із природними людськими сподіваннями.

Іще характерне: в романі є сторінки, в яких Сергій Жадан-прозаїк, мовби вивільняючись із глевкоти матеріалу, вивищується до своїх кращих поезій — пронизливим ліризмом відступів, характером схоплення броунівського руху життя…

Одначе в мене все ж залишалася деяка упередженість до його прози. В ній — мені здавалося — житейське і локальне, тоді як у його поезії — буттєве й світове.

І ось — «Месопотамія». У книзі дві частини. Перша — «Історії та біографії»: проза. Друга — «Уточнення та узагальнення»: поезія. Почав з другої. Це мовби альтернативна версія до оповіданого в першій частині. Вільні роздуми про те, що «залишається між голосом і мовчанням, між небесами й землею, між темрявою і світлом, між забуттям і любов’ю». Тобто це сфера того глибокого і таємного, що доступне лише поезії.

І я вже боявся повертатися до першої частини. Боявся розчарування.

Духовні практики трахкачів і трахкачок, або «А козак дівчину та й вірненько любить, а сказати не сміє»

Це — дев'ять розповідей про дев'ять поіменованих людських доль: «Марат», «Ромео», «Іван», «Маріо», «Юра», «Фома», «Матвій», «Боб», «Лука» (фактично — більше, бо в кожній оповідці «розкриваються» не тільки заголовні персонажі). Всі вони більш-менш з одного кола — недавні спортсмени (футболісти, боксери тощо), захоплюються джазом і рок-н-ролом — як і більшість інших героїв Сергія Жадана, що надає їм специфічної життєрадісності й енергії хапливої волелюбності, а водночас і зарозумілості: «Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості». Не знати, що саме він про все це говорив, але говорив, звісно, всує. Втім, читаємо й таке: «Життя в рок-н-ролі передбачає ненависть і прокляття», — це в новелі «Юра», а в пізнішому «Луганському щоденнику» хоч і декларується, що, на відміну від політики, яка роз'єднує людей, музика і поезія їх об'єднують, — бачимо, що не зовсім воно так: музичні смаки наче однакові, а недооб'єднані ними люди спрямовані в протилежні сторони.

Дехто з давніх друзів уже вписався в бізнес, але залишаються спільні спогади про героїчну молодість: як вигравали матчі та бої, як бухали, як виручали друзів із біди і, звичайно ж, як невтомно збагачували світовий фонд мандрівних фольклорних сюжетів про фантастичні сексуальні подвиги, від яких не захищені були ні школярки-гімнастки, ні молода перукарка на своєму робочому місці, ні чергова нічна медсестра в ординаторській, ні… другова наречена під час весільного свята. «…Коли вірити Яші, виходило, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав…» Щира брутальність і життєрадісна веселість цієї сексуальної фантасмагорії залишають, звісно, осторонь питання про її вірогідність, не кажучи про інші, важливіші питання. (До речі, — а може, й не до речі, а просто так: їхня фантастична успішність пояснюється не тим, що вони якісь сексуальні гіганти чи гіпнотизери, чи спокусники рівня Казанови, а простіше: у них безпомильний нюх на те, що погано (чи добре!) лежить. Або діє вже згадуваний принцип: «Яке їхало, таке й здибало» («— Щось сталося? — запитав я. — Та ні, — відповіла вона. — Просто мене цілу ніч трахали». Інша ж креативна діва не стала чекати щасливої нагоди: «Тоді я взяла і переспала з усіма його друзями». Не то порядком помсти за якісь незгоди, не то порядком самоствердження. Так само ще в однієї героїні, Соні, «було багато сексу». Хоча в кого його було мало, надто як він під копірку…). І коли вони не вагаючись уживають слово «любов», то це — незаконний, для форсу, замінник важливішого і звичнішого для них терміна трахкання. А то ж би як? (За поясненнями й виправданнями далеко не ходять. «У містечку, де я жила, — заводила перша жінка, — не було жодних розваг, лише щоденне бухалово й вечірній трах у парку культури».)

Щось схоже на любов з'являється лише тоді (зрідка), коли трахкацький посил наражається на перешкоди, і народжується туга, і необхідність долати відстань, бо любов — це і є долання відстані між двома душами; інколи ця відстань пропалюється блискавично: любов з першого погляду, але то окремий варіант, здебільше ж це непростий психологічний процес. (У новелі «Ромео» герой, коли йому не дуже повелося з доступною, як йому здавалося, дівою, іронічно названою принцесою, заспівав іншої: «Принцесо, співав я наступного ранку… навіщо розбиваєш моє серце?.. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою, від неї може бути боляче…»)

Відома річ: що тільки не освячують (або намагаються освятити) словом любов! Земля і небо ним переповнені. А що за словом? Різне. Як і в персонажів романів Сергія Жадана. Інколи ця риторика зворушує. Інколи ж може викликати іронічну посмішку. Навіть у самих персонажів. («Треба ж, — подумав я, — мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою».) Сексувата сангвінічка Даша впевнена: «Любові стане на всіх». Мало не пандемія конвеєрної любові. Звідси серійний трах — сексокорупція, сексобраконьєрство, сексорейдерство, сексобандитизм. Їх видають за любов. А дефіцит любові зростає і немовби набуває соціальних вимірів. Як бути?

Тож задля досягнення омріяної у віках соціальної справедливості, як довірчо інформує оповідач, у місті діє нелегальний орден митарів, який (на зразок благородних розбійників літератури минулого?) збирає з громадян данину для підтримки слабких і боязких. «Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі у цьому місті і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю… Ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито…»