Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

хай навчається справі та поміж нас росте“.

Капітан порився у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ»

Таке от новочасне поклоніння, такі новочасні дари царів… Дивна місія заповідається малому. З першого вірша пам'ятаємо, чий він, але чому про нього так? І в прозі, і в поезії Сергій Жадан, бува, ніби мимохідь говорить про цього умовного малого, — здається, тоді, коли хоче уникнути прямолінійної канонізації, хоче «відреставрувати» велику подію, побачити її з житейського боку. А може, й не тільки це. Може, нам варто згадати, кого і як ми боготворили не так давно. Сакральний карнавал людських надій на зцілення? Ще також одна із можливих асоціацій. У кожному разі в наступних віршах малий дістає несподівано певний образ. Сергій Жадан, загартований епатажник, не побоявся цілком очікуваних закидів у блюзнірстві, — довірившись силі поетичної умовності й гротеску. Його малий — герой кримінальних легенд.

…Сидів так довго, що змінилася Конституція,

і всі його жінки народили й пустили корені.

Його адвокат перебрався до Штатів, його прокурор — до Турції.

І лише він сидів собі, як на вахті — пійманий, але не скорений.

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.

Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.

Сидів із замміністра зв'язку і якимись піратами,

з пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

Тобто, можна сказати, мав досить досвіду та вражень, щоб укласти соціальну карту суспільства і зміцнитися у своїх перетворчих намірах. Попри тривалий строк вірні друзі не забули його за війнами і травмами, урочисто зустрічали й привезли до рідного міста, де «на нього чекали боржники з кредиторами, з 80 друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими, з блаженними та сліпими, з радісними та хворими, з циганами, растаманами, татарами і чеченами. Чекали німі й поламані, згорблені та контужені, діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами». Картину цього знайомого нам всенародного апофеозу — зустрічі Месії — доповнює останній штрих, наче з Мавзолейної площі: «Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні, що, коли б не сморід, ніхто б і не знав, що має справу з померлими».

(Це також одна з особливостей нашої недавньої історії, з тією одначе різницею, що сморід часом надійно покривали хмари офіційного фіміаму. Та хіба це тільки історія? А гляньмо на нинішній політичний бомонд і бестіарій!)

Мушу застерегтися: припускаю, що ця асоціація — лише одна з можливих, може, й не найважливіша, — адже й відсилання до біблійного сюжету криє в собі різні прочитання. Тому підемо далі за цим сюжетом.

Отож — Тайна Вечеря.

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшки…