Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Звісно, в контексті справді великої європейської історії ця «велика європейська революція» була пародією на революцію, а інтерпретація її у самаркандського поета Сержа — це вже як пародія на пародію. А проте близька до правди. І не означає лише неприйняття лівацького заперечення добропорядного буржуазного суспільства. Річ у тім, що саме лівацтво, зарозуміле й самовдоволене, виглядає асоційованою частиною цього високопродуктивного суспільства, яке, зрештою, всьому знаходить належне місце. І саркастичні, а часом полум'яні тиради (то публічні, то подумки) запрошеного для культобмінів (синтезу ментальностей) самаркандського поета звучать двозначно (двосічно?): над ким чи над чим сміх і риторичний суд? Тут варто було б зацитувати кілька темпераментних пасажів розпашілого гостя, але, на жаль, лексичні особливості його усного мовлення та внутрішніх монологів, на щастя дбайливо зберігані передовими (контркультурними?) видавцями, залишають мені мало можливостей. Тож я подаю лише кілька уривків урізнобіч кинутих, немовби оповідачем, пасажів, які, власне, варіюють — хоч і досить своєрідно — відомі мотиви антибуржуазної соціології другої половини XX століття:

«…Найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть — ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна й маскультової бутафорії. (…) Он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, всі ці вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» — ви розливаєте це гівно зі своїх брандспойтів, і що найприкріше — купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватись, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином…»

І далі у стилі такої бурлескної інвективи. Може, саме це багатостраждальне буржуазне суспільство нічого нового про себе тут і не почуло: йому вже стільки було сказано дошкульного й нищівного протягом кількох століть, а останніми десятиліттями ще й так викрито його маніпуляторські механізми, що це тільки стимулює його енергію вічного самовдосконалення. Проте, мабуть, слова гостя з Самарканда адресовані не так самій Європі, як нам, що до неї так уперто пнуться. Абись ми не були зовсім сліпі. Знали, «якого раю благаємо».

Жаданова невдячна в'їдливість супроти європоказухи та уявних альтернатив їй у ній самій часом може здатися прямо-таки марксистською чи неомарксистською. (А насправді швидше брехтівською! Про це брехтівське у Сергія Жадана ще будемо говорити):

«Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто недопрацьовуєте, збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії, — вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись заведе вас, врешті-решт, в глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, — скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти на добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони — і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене — доволі скромні: здоров’я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом — вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, такого здоров’я надовго не стане».

Стоп! Не знати, що тут усерйоз, а що лукавство. Згадаймо Жаданів «Цитатник». Пам'ятаймо, що поетові із Самарканда і вдома вкрай набридла (він сказав би інакшим слівцем) чумна «ідеологія», а тут її ще більше, і вона ще настирніша. Бо протестова. Вже не від влади, а від «громадянського суспільства», тобто від групи супер-активних громадян. Під їхнім тиском усе життя перетворюється на «позицію», систему позицій. Від чого тікав, на те й нарізався.

«Спілкування з нашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою — наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають музику, вони обов'язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак, — за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне — бажання, аби переконати їх у чомусь протилежному. Так чи інак, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою ними ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи в побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному».

Якщо їхалося, аби подихати чистим, не отруєним ідеологіями і фразерством повітрям, аби виборсатися з павутиння «позицій», то, мабуть, треба було обирати інші маршрути й оминати мультикультурні євротусівки та лівацьку тиранічну вольницю. А так… чи не з великого розпачу мовлено: «Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську народну республіку, щоб Китай, але без підараса Мао, щоби там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідл-класу, інтелектуалів й андеграунду, натомість — прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріархату, а головне — ніякого кабельного телебачення».

Ну, це вже чорний гумор… Довели людину…

Тож не будемо про якісь «позиції», бо нам скажуть, що буття поза позиціями — це теж позиція, та ще й яка, а заперечення всіх ідеологій — це і є найуніверсальніша ідеологія. Тому про інше, — мабуть, суттєвіше для Сергія Жадана.

Аутсайдери як сіль землі?

Якось нібито й без видимих причин (а чомусь же таки) він двічі докладно пояснює особливості своїх контактів з населенням планети Земля.

«Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що мені довелось спілкуватись з такою кількістю потвор і невдах, я впевнений, що ніхто інший не спілкувався зі стількома аутсайдерами, які, коли добре подумати, і складають сіль нашого пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства, бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну гаразд, можна про ланч, перші п’ять хвилин, але вони й далі говорять про цей свій ланч, зрештою, тут немає нічого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось інше, просто вони не знають, як говорити про щось інше, ось і говорять собі про ланч, інша річ отакі виродки, як Джон Леннон, печальні обрубки великої європейської псевдореволюції, вони в принципі всюди одинакові — що тут, що у нас, і тих і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумену, потім вчителі непомітно перебралися на нові помешкання, а ці бідаки ще й досі бовтаються під холодними європейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомість регулярно отримуючи свою порцію тріндюль від муніципальних властей, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумієш, ми з ним сидимо вже дві години, а я і досі не знаю, як його звати, власне, я не питаюся, а він не говорить, спитатись би в індуса, так той, здається, і власне ім’я забув, якщо колись і знав».

Скільки у світовій літературі назбиралося за багато століть апологій святого почуття вічної дружби, що переборює всі перешкоди і підтримує в найтяжчі хвилини життя! А тут маємо апологію зовсім інших стосунків між людьми — суєтних, хаотичних, миттєвих, безвідповідальних, понижувальних. Мабуть, кількісно цей масив випадкових, імпульсивних і часто брутальних контактів виразно переважає світлий спектр людського співжиття. Але ж це яка стихія! Чи є в ній щось таке, що може бути джерелом радості, безкорисливості, що допомагає тримати на плаву тих, хто втратив ґрунт під ногами, зрештою відчути хоч на хвильку тепло чиєїсь такої ж покинутої Богом і людьми душі? Чи створює вона, ця стихія, мовчазну солідарність і гідність аутсайдерства, відчуття душевної справжності і тим самим — неоголошеної вищості над упорядкованістю й урегульованістю людських відносин? Чи має право на життя така своєрідна чорна романтика?

Звичайно, не варто сприймати надто буквально, надто на віру все те, що читаємо під прізвищем Сергія Жадана, бо це може бути і один із його драйвів чи стьобів, і одна з його масок, і одна з його ролей, і один із його апокрифів. Тож послухаймо далі.

«В чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно — про своє дитинство, про друзів-паралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитиметеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтесь з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами…

Перевага полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ніхто з вас не пам'ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими і мають бути ідеальні стосунки і що, розходячися зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає просто в спонтанності та неповторності екзистенції».

Ось така чорна романтика, а у всякій романтиці, навіть чорній, як у всякому жарті: трохи правди.

І вона має допомогти нам дещо зрозуміти в наступних романах Сергія Жадана, присвячених таки нашій — українській — реальності.

Далекого вже 2005-го року, пропонуючи нашому таки народові один із цих творів, видавництво «Фоліо» не то підстраховувалося, не то застерігало читача: «Роман Сергія Жадана „Депеш Мод“ — чтиво не для нервових і не для „правильних“». Не знаю, до якої рубрики мене впишуть: правильних чи неправильних (де тільки не доводилося побувати), але знаю, що до нервових не належу і шантажу не піддаюсь. Тому спокійнісінько читав про пригоди впізнаванної братви, десь сміявся, десь нудився, але дивувався мало. Колись стародавній романтик Шиллер казав, звертаючись до також стародавніх натуралістів: як життя плюється і харкотить, це ви добре помітили, але його дух, його геній — не там, де поле ваших спостережень. Минуло не так багато часу, і воно, життя, глумливо спростувало Шиллера. І вже давно не знати, де його, життя, дух і геній. Може, десь у купі сміття жевріє — його і там шукають і нібито інколи знаходять, або й сам спалахує раптом. Бо ж усе воно — людське, дуже людське. Правда, у персонажів роману «Депеш Мод» це надто людське часом здається ще й надто перевищеним: якісь уже супергероїчні (пародійні?) масштаби «бухла», «ригалівки» і т. д. Швидше це розраховане на комічний ефект, ніж на страхітливий, яким лякали видавці: «чтиво не для нервових», — радше для читачів із почуттям гумору. Як казав Лев Толстой про Леоніда Андреєва (здається): він лякає, а мені не страшно. Так буває завжди, коли втрачено міру.