Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Отож не поспішаймо абсолютизувати все, що говорить чи пише автор і навіть те, що він виносить у заголовки своїх текстів. Не шукаймо, приміром, біографії Кобзона в розділі, що зветься «Реальна біографія Кобзона». І т. п. Автор грається з читачем, як кіт із мишею. Або, в якомусь інакшому випадку, виводить його на приховані смисли, на ширші думки.

Ось і посил: «Жити швидко» попри свою парадоксальність виявляється не випадковим. Він виявляється чимось важливим для Жаданової вдачі та навіть насиченості світобачення й способу письма.

Сергій Жадан десь зізнається, що виріс при трасі (здається, батько — професійний водій?). Від дитинства відчував себе в атмосфері швидкого руху. Цікавий і спогад про те, як школярики, хлопці й дівчата, виходили на провінційну залізничну станцію (це типове!) дивитися на пасажирські поїзди, що часом зупинялися на кілька хвилин, і тоді можна було побачити іншу публіку та відчути подих іншого життя й на хвильку доторкнутися до його великого, таємничого й недосяжного руху. Рух пов'язувався із простором і швидкістю. «Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх лише так і сприймаю — як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а відповідно і в пам’яті… Зір, поставлений тобі в дитинстві, убирає все: і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, що вихоплюються для тебе фарами, уже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте і ти спокійно й міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я взагалі думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, у якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, із усіма жуками, що б’ються об скло, з деревами, птахами й подорожніми привидами, які стоять у тіні, не маючи сил вийти на світло й розсіятися в ньому, — найкраще, що можна в цьому житті побачити».

Поезія Сергія Жадана (проза через свою більшу «організованість», мені здається, меншою мірою) перейнята оцією захопливою швидкоплинністю вражень і переживань, ландшафтів і явищ, фактів і вигадок, чітко побаченого й наздогад уявленого…

Однак мушу повернутися до Жаданових тез намисленого кіносценарію «Мої вісімдесяті». Чи буде колись такий фільм, чи ні (хіба сам він поставить — неважко уявити його химерним кінорежисером), але тим часом маємо важливе свідчення про його творчу позицію й сприйняття життя, як і в отому пасажі про «швидкісний» рух у довкіллі (обидва ці пасажі внутрішньо пов'язані між собою).

Ще не так давно радянська література творилася в риториці нового гуманізму, людяності, формулу якої відомий поет, класик доби сліпих надій, подавав так: «Єдина велика і справжня є людяність — Ленінська людяність класових битв». Певна річ, талановиті письменники шукали обхідних шляхів до людяності як людяності, але доводилося рахуватися з обов'язковими нормативами про радянську людину і людину ущербну — носія пережитків капіталізму. Останні особистості могли бути хіба що об'єктами шельмування (зрідка — доброзичливої критики). Нині ж, у добу катастрофічно розмитих критеріїв та сумнівних ринкових цінностей, настав час їхнього реваншу. Те, що вважалося світлою стороною життя, скомпрометоване або просто нецікаве: масового читача цікавить зворотний бік. І письменникові буває писати про нього забавніше. Так може здатися на перший погляд. Однак насправді справа складніша. Сучасному письменникові людяність бачиться інакше, ніж це декретувалося в добу «формування нової людини». Він гадає, що право на самовираження має кожна, всяка людина, і треба дати їй голос. І картина життя має бути максимально багатоголосою. Це, мені здається, і хотів би побачити Сергій Жадан у своїх вісімдесятих. А головне — такий світ його творів. Він любить життя. Усяке життя. У цьому його пафос («Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії»). Однак у цьому і небезпека: небезпека етичної та естетичної нерозбірливості, щоб не сказати всеїдності. Сергія Жадана рятують дитяча неупередженість (позаморальна???) і дух Христа, який ніким не гидував і в кожному чув людину.

…Усе це наближає «Anarchy in the Ukr» та «Луганський щоденник» до жанру подорожньо-філософських нотаток з елементами сатири. Однак спазми матюкальщини в мові оповідача, — хоч уже порівняно нечасті й здебільше в маргінесі оповіді, проте досить люті, — прикро порушують чистоту мислительного плину. Як і всіляка необов'язкова пікантерія зі сфери епідемічного сексу (зазвичай набалаканого й містифікованого). За це зашпортуєшся, як за гнилі пеньки під покривом квітів у весняному лісі. Може, дається взнаки моя стареча неповороткість? Хоча й припускаю, що Сергій Жадан досі ще почасти платить данину футбольно-джазовій підлітковій контркультурі, з якою не так давно солідаризувався. Але такі пацанізми не дуже доречні в мові мужа. Навіть західноєвропейські матюкальники, трахкачі й контркультурники, ті, що бували зразком для наших, ті, що в 60-х роках минулого століття боролися за свободу статевих актів у коридорах Сорбонни, — давно вже стали поважними громадянами своїх країн, журналістами, бізнесменами, соціологами, політиками і пильнують дотримання європейських цінностей у країнах колишнього соцтабору, повчають нас із вами. А їхнє місце зайняло інше покоління підлітків. Час — невблаганний творець і перетворювач! І Сергій Жадан, поет великої міри, нині навряд чи потребує рецидивів колишньої тусівкової нерозбірливості.

Отож — вертаємося до поезії Сергія Жадана. Тут він у чистому вигляді, власною особою, без персонажевих аберацій.

«Справжня віра виростає з єресі»

Чи не з власного досвіду виростання і змужніння виніс єресіарх Сергій Жадан це переконання? У всякому разі його поезія, особливо останніх літ, засвідчує напрям поглиблення віри в цінність життя і в людяність. Попри всі жахіття минулого і особливо нашого часу, — які цю віру (і будь-яку віру взагалі, і все людське взагалі) твердо перекреслюють кривавим пензлем згори вниз, знизу догори, зліва направо, справа наліво та й просто навиліт. І нагадувати про неї, про цю віру, що виросла з єресі крізь збанкрутілу ортодоксію, доносити її до скам'янілої в бідах совісті людства мають (так віриться) слова незвичні — теж у дусі доби — «Вогнепальні й ножові». Так зветься поетична збірка Сергія Жадана, що вийшла 2012 року в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Ой же ж і дозвілля!

…Ще тільки наближався 2014-й. Ще не було війни на нашій донецькій землі. Звідки ж у Сергія Жадана специфічна лексика цієї війни і вся її атмосфера? Чутливість до підземних поштовхів навколо й у людських душах? Напевне. Але вже був Афганістан, уже були криваві конфлікти в Закавказзі, була «участь у міжнародних миротворчих силах». І була Чечня!

Усі «епохальні» фразеологізми, канони й стереотипи часів протоапокаліпсису вже сформувалися й закріпилися в суспільній свідомості і, узагальнюючи їх та екрануючи, Сергій Жадан, може й мимоволі, сказав наперед і про наше…

Але наше — воно ж і світове, воно і минуле, і майбутнє. Тобто вічне й вічно нове. Отож Сергій Жадан бачить біблійне у щоденному — або, інакше: «імплементує» щоденне в біблійне. Варіант такої гротескової симбіотичності — взаємонакладання біблійних сюжетів, кримінального фольку, кондотьєрських легенд і сучасних містерій війни — маємо в розділі «Опій».

Тверду містерійну ноту взято вже у першому вірші. Це мов оповідь бійця не то якоїсь антитерористичної операції, не то якогось визвольного походу, але нашого сучасника — про те, як рухався загін («обійшли перевал, що лежав у густому диму і прострілювався одним із піхотних полків») і як увійшов у село, де його чекали трагічно мовчазні, але дивно урочисті й загадкові жінки, зосереджені навколо чогось. Що це могло бути й де? У Чечні, в Афганістані? Але бійці не нагадують моджахедів. А в Україні цього ще не могло бути. Хоч лексика до болю знана. Тим часом виходимо з неясної локальної ситуації в універсальну, біблійну.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,