Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Це той бік реальності, що не може не впливати на світопочування поета і немало важить серед імпульсів, які визначають зміст, фабулу, емоційний заряд, персонажні контури його творчості. Це ми побачимо далі. Тут можна тільки заперечити авторові: він усе-таки хоч і «сприйняв», але не зовсім «змирився», не «затих» і не «стерпів». Він чутливо реагував на те, що випадало з цієї повзуче всепереможної реальності або їй протистояло, — навіть коли реагував не зовсім пристойним чином. Хай гірше, аби інше? Чи не звідси — на тому етапі, коли суспільство ще не піднялося до форм свідомої протестової практики, — інтерес і навіть симпатія до напівкримінальної поведінки, до стихійного побутового бунтарства, всілякого випадання з нормативності, до непослуху, епатажності, «героїчної» аморальності тощо: всього того, що можна було бодай умовно охопити привнесеним здалеку інтригуючим терміном «контркультура» або що можна було б у цей термін увіпхати й ним освятити? І в чому вбачався потенціал протидії всеоб’ємному суспільному фальшу, реальному чи уявному? І чи не звідси перемінні, хоч і грізні, «хуліганські» маски «раннього» Сергія Жадана (як і, скажімо, Павла Вольвача), його рольове самоототожнення з агресивним маргіналітетом?

Орієнтація на протестове аутсайдерство (яке, втім, уже претендує на нормативність або, принаймні, легалізацію) особливо відчутна у віршах збірки «Пепсі» (1998), сама назва якої звучала характеристично і асоціювала до світової молодіжної «контркультури», — а потім в інших збірках з іронічно дезорієнтовними назвами: «Балади про війну і відбудову» (2001), «У.Р.С.Р.» (2004). Вони ввійшли до пізнішого підсумкового «Цитатника» (2005) видавництва «Фоліо». До речі, там опубліковано й повний варіант однойменного знакового вірша, який у виданні 1995 р. був поданий із купюрами (неймовірно, але, виявляється, Жаданові тексти не завжди сприймалися як канон, навіть у «Фоліо»). В мене (як читача-совка) ці «розкупюрені» строфи великої радості не викликали: в них, на мій подив, більше глумливості, ніж болю, а це начебто ж і не жаданівське. Може, я помиляюся. То посудіть самі:

«Любов к отчизні» є слова,

з яких повинен випливать

життя людського вічний сенс,

хоч як на мене спосіб сей

кохання плідно убива

саме поняття «секс».

Вітчизна це, скоріше, звір,

тому, якщо ти маєш зір,

на нього пильно озирнись:

любов до нього — шлях униз.

У цьому випадку, повір,

чесніше онанізм.

Чи вірити нам чужій компетенції, навіть якщо вона Жаданова (чи псевдо-Жаданова, чи недоЖаданова…)? Ризиковано, навіть на рівні фізіології.

Хтось подумає: вирвано з контексту. Почитайте і побачите: весь «контекст» саме такого грайливо-понижувального рівня. Плюс іронія, та не без цинізму. І водночас у вдавано упевненому тоні стислих тез — командирська доктринальність, як у світобудівних афоризмах Мао, — хіба що, як ми казали в дитинстві, «не насправжки, а навзнарошки».

Та Бог з ними, з тими забавними постцитатними вихватками. Є інший Жадан, без перемінних (експериментальних?) масок. Є й інші, артистичні маски, що вивільняють людину від пригнобливої буденності, а натомість випромінюють адекватність і щирість. Часом маску важко відрізнити від міміки. Іноді маска може глибше виражати сутність людини, ніж не озброєне нею обличчя. («Маска завжди нам скаже більше, ніж саме обличчя». Втім, це Оскар Вайльд, великий маскогравець, тобто свідок небезсторонній. Але на маски натрапляємо і в Пушкіна, і в Гете, і у Франка, і в Булгакова, не кажучи про Салтикова-Щедріна — великого майстра масок оповідачів.) Маска може захищати від звинувачень або допомагати самовираженню, а може й фальшувати його. У Жадана, мені здається, є і одне, і — подеколи — друге. Останнє здебільшого в його прозі.

…У поезії Сергія Жадана мені бачаться два способи розмови зі світом (коли розглядати її як розмову зі світом або його репрезентантами, в тому числі самим собою). Перший — він говорить сам за себе і про все як про своє; другий — він передає слово тому або іншому персонажеві чи говорить за нього, ввійшовши в його роль або ставши на час його медіатором. Зрештою, це для поезії звичайне (а певною мірою і для чутливої людини взагалі — як ото Аліса у Люїса Керрола казала, що страх як любить уявляти себе то тією, то тією зі своїх подруг), — річ тільки в тому, що ролевий діапазон у Жадана незвично широкий, хоч і уривчастий, а медіації не завжди розпізнаванні, вони можуть бути й маскувальними або ігровими.

Якщо до цього додати його схильність до розлогої оповідності й темпераментної контактності зі світом, близькість його зонгів і хітів до речитативності (яка віддалено нагадує наспівність українських народних дум) та псалмоспівів, відкритість його віршування до напливу неконтрольованих вражень життя, широку і впевнено-вільну ходу його віршового рядка, — то можна зрозуміти, що перехід до прози не становив для Сергія Жадана труднощів — принаймні у вимірі стилістичному. Власне, йшлося не про перехід від поезії до прози, а про оформлення того життєвого матеріалу, який не вміщався в поезію, потребував об’єктивованішого представлення, укладався вже за своєю логікою. Метафорика, асоціативність і ритміка «настирної» думки, що творили напругу його поезії, тут поступаються перед самопливом дії. Ліричний голос — хоч який багатоємний сам собою — «розривається» на непідвладне йому персонажеве багатоголосся і втрачає висоту звучання, а світ самого оповідача стає локальнішим, заземленішим, предметнішим, залежним від персонажевих світів. Це особливо помітно в тих книжках Сергія Жадана, де пропонуються і поетичні, і прозові тексти впереміш. Насамперед у свого роду експериментальному перевиданні збірки прози і поезії (книжка «Біг Мак», видавництво «Критика», 2006).

У поетичних розділах збірки чуються та гра уяви і той розліт думки, що з хаосу (чи сув'язі) буденних і небуденних вражень або й химерних вигадок творять у Жадана глибокі фрагменти світопочування: