Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ні, ні! — заметушився містер Белч. — Випийте з нами за нашу зустріч! За все, що нас, людей, зв'язує на цьому світі. За російських хлопців, за норвезьких, англійських… За всіх, хто тоді встав і… вистояв. Не будемо тільки пити за тих, хто сьогодні про все забув, пригрівся в зручному фотелі і… Та ну їх до чорта! Я п'ю за вас, друзі!

На очі йому знову набігли сльози, але він пересилив себе. Касян і Добриня випили.

— Пробачте, містер Белч, але мені доведеться вас залишити, — Петро поставив на столик чарку. — Служба вимагає.

— Шкода, Штор. Сподіваюсь, ми ще побачимось, правда? «Грейс О'Нейл» відпливає через… — він глянув на годинник, — п'ятнадцять годин. Ви прийдете попрощатися?

— Я прийду раніше. Години за дві я повернусь.

— Ну, тоді ще по одній, — він налив Добрині, додав по краплі собі і Касяну.

Калікін задивився на зблиски у гранях кришталевого келешка, так ніби згадував про давно минуле. Добриня поспішав, йому нетерпілось швидше повернутись на пірс, а тому, не дочекавшись, що скаже Касян, перехилив чарку і підвівся. В цей час Калікін промовив сакраментальні слова:

— А пам'ятаєш, як ми…

Після чого ні Патрік, ні Касян вже не в змозі були будь-що помітити навколо себе. Скориставшись з того, Петро тихенько вийшов, а старих друзів підхопив легкокрилий птах спогадів.

Очищені часом від болю і гіркоти події минулих років здавались їм тепер привабливими і дорогими. Друзі раптом зрозуміли, що без того минулого, яке зараз з'явилось перед ними у яскравих, незабутніх картинах, вони були б бідніші, загубили б щось вельми суттєве із свого «я». Коли нелегкі справи воєнного лихоліття позаду, коли тобі нема в чому попрікнути себе і твоїх соратників, з якими переборов смертельну небезпеку, переміг і саму смерть, серце виповнюється радісним почуттям вдячності долі за те, що не обійшла тебе важким, жорстоким випробуванням. Однак до цієї гордої радості неодмінно горнеться і легкий смуток, адже усвідомлюєш: відійшло і ніколи вже не повернеться, не повториться найкраща пора твого життя — молодість.

Розділ другий

ЩАСЛИВЧИК МАРТІН

Путі Інтеллідженс сервіс несповідимі, як і путі господні. Капітан англійської секретної служби Мартін Кребс (щасливчик Мартін, як його прозивали колеги в Лондоні) потрапив у німецькі охоронні війська ще в тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому. У Балстаді він з'явився з першими вибухами в шхерах, і ось уже близько двох років очолює сектор зовнішньої охорони об'єкта «Вікінг». Варто зауважити, що охорона цього об'єкта була розділена на два не контактуючих між собою сектори. Більше того, інтерес офіцерів сектора зовнішньої охорони до співробітників охорони внутрішньої, помічений службою безпеки, негайно відтинали. Цікавий вмить зникав із Балстада і в кращому випадку недавні колеги отримували від нього поздоровлення до Нового року з російського фронту. Така перспектива майора Енке (тобто Мартіна Кребса) ніяк не влаштовувала.

Лондон тим часом вимагав від свого резидента найшвидшого проникнення в таємницю «Вікінга». Інформація, що стікалася до штаб-квартири Інтеллідженс сервіс з багатьох інших європейських джерел, свідчила про те, що німці вже десь почали виготовлення нової надпотужної зброї. Геббельсівська пропаганда розтрубила про нього на весь світ, і лише резидентура Балстада мовчала.

Що й казати, репутація Мартіна Кребса була під загрозою. Там, у Лондоні, довго не хотіли зрозуміти, що поки в шхерах пробивали штольні, поки військовополонені довбали під землею граніт, ніякої таємниці, просто кажучи, не існувало. Навіть начальник охорони «Вікінга» полковник Рунге — і той губився в здогадках, що саме збираються виготовляти в цих підземних галереях «берлінські мудреці»?

В Балстаді Мартіну Енке вдалося створити добре законспіровану резидентуру, агенти і інформатори якої вербувались з місцевих Жителів. За «труди» вони винагороджувались рейхсмарками і вважали, що працюють на німців. Та, власне, так воно і було — основна інформація осідала в архівах «Вікінга», і лише невелика її частина, що становила певний інтерес для Лондона, затримувалась «фільтром Кребса».

Десь близько року тому від агентури почали надходити відомості про лабораторію доктора Горгардта, яка функціонувала при лазареті концтабору. Спочатку, складалося враження, що ні концтабір, ні лабораторія до «Вікінга» відношення не мають. Доктор Гергардт привернув до себе увагу тим, що домігся винести його лабораторію за межі концтабору і наказав збудувати йому віллу на березі фіорда. Оселившись там із своїми книжками, величезним догом і молоденькою секретаркою, нічим іншим не докучав секторові зовнішньої охорони, окрім своїх частих виїздів на рибалку. Під час таких розваг містер Енко забезпечував його охорону, що, власно, було не важкою справою. Доктор на своїм човні запливав у який-побудь глухий закуток у шхерах, кидав якір, сидів з вудочками, а майор на своїм катері влаштовувався десь поблизу і теж не відмовляв собі у задоволенні насмикати відерце-друге макрелі.

Кребс, свого часу, вже сповіщав шефа про доктора Гергардта, про його дивні досліди, що ставились на військовополонених, однак ці відомості чомусь не справили на лондонських його шефів належного враження. Мартін Кребс був людиною рішучою, мав гострий розум і, як йому здавалось, здатність до психоаналізу. Уміння тверезо оцінній ситуацію, бачити її на кілька ходів наперед, як це притаманно обдарованим шахістам, вигідно вирізняло його з поміж колег по професії. Не дивлячись на то, що в обов'язки майора Енке це не входило, він усе ж на власний розсуд, керуючись швидше інтуїцією, аніж фактами, почав вивчати найближче оточення Гергардта, а для цього потрібен був агент. Вибір упав на обер-лейтенанта Шлезінгера, постійного партнера доктора на рибалці і, як з'ясувалось пізніше, драбанта, особистого охоронця.

Отто Шлезінгер колись фанатично сповідував фашизм, однак після фронту і важкого поранення, яке отримав під Батайськом, коли його дивізія тікала з-під Сталінграда, опісля довгих мандрувань по госпіталях, переживши трагедію сім'ї (батько, мати, сестра загинули від американської авіабомби), віра в Гітлера і його режим похитнулась. Кребс зрозумів це ще в ті дні, коли Шлезінгер проходив стажування в його секторі і під його началом. Отто не витягувався перед начальством, з колегами тримався незалежно. Офіцери сектора пояснювали таку незалежність тим, що обер-лейтенант на короткій нозі з Рунге: буває в нього на віллі, п'є з полковником коньяк. У секторі знали: і Рунге, і Шлезінгер — обоє з Пруссії, їх маєтки поруч, до війни дружили сім'ями, а точніше, полковник мав певні наміри щодо старшої сестри обер-лейтенанта. Обставини важливі, однак Кребса зацікавило інше: Отто Шлезінгер, як це говориться, загубив нитку життя. Нащадок знаменитого у Східній Пруссії роду, що з покоління в покоління постачав німецькій армії вищих офіцерів, не вірив у перемогу вермахту і колишнім ідолам вже не молився. А коли таке відбувається з людиною, дуже важливо вчасно відкрити перед нею нові горизонти. Про це і вирішив потурбуватися Мартін Кребс.

Через агентуру стало відомо, що обер-лейтенант має родичів у Англії. Перевірка дала несподівані результати: з'ясувалося, що його двоюрідний брат по материній лінії Стенлі Мак-Ллойд служив у контррозвідці королівських повітряних сил. У Лондоні швидко обернулись, взяли у цього Мак-Ллойда листа, в якому, окрім співчуття з приводу трагічної загибелі сім'ї Шлезінгера, висловлювалась, хай трохи завуальовано, вдячність за отримані від обер-лейтенанта інформації, пов'язані з об'єктом «Вікінг». Цього листа по каналах Мілорга (норвезький рух Опору) переправили в Балстад. Решта вже було справою техніки. Вербовці на компрометуючих матеріалах Кребс віддавав перевагу. Тут уже, коли потрапив на гачок, не зірветься. Шлезінгера було завербовано під шифром «М-27».