Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Той, якого ми вчора зловили, гер обер-лейтенант, теж мертвий, проте в нього не стріляли. Він сам помер.

— А хлопець?

— Його нема. Ні його, ні того другого… німого.

Кулак Шлезінгера сам по собі злетів угору і врізався у квадратну капралову щелепу. Той розкинув короткі руки і гупнув на дошки. Ніколи раніше, навіть на тренуванні у спортклубі, де в шкільні роки він проникав у таємниці боксу, у Отто Шлезінгера не виходив такий точний і чистий апперкот. «Мі, я таки повний, невилікований кретин!» — скреготнув зубами обор лейтенант і пішов геть від греблі.

Майор Енке стояв за столиком у порожньому кафе і дивився крізь розмальоване морозом вікно на вулицю. Нечасті перехожі поспішали не затримуючись, не звертаючи ні на що уваги. Зараз вони мало цікавили майора. Він напружено думав, і це в його становищі було вельми необхідною роботою. Відвідини красуні Інгрід не внесли Суттєвих змін у ситуацію, якою він переймався. Шифровки з Лондона не було, фру Улл з Глом-фіорда ще не повернулася. Кафе містилося недалеко від автобусної зупинки. Він зайшов до нього, щоб стежити за автобусом і переконатися, чи не приїде стара ранковим рейсом. Тут було тепло, затишно, приємно пахло кавою. Місцеві бармени якимось чудом ще примудрялися поїти своїх клієнтів не ерзацами, а справжньою бразільською. Над гарячим напоєм, що стояв перед майором в маленькій порцеляновій чашечці, здіймався тонкий аромат.

«Чорт забирай! Чому завжди так складається, що вирішувати доводиться мені? За всіх вирішувати. Мало того, відповідати за ці рішення. Де їхня оперативність? Де увага до людей, що працюють у кратері діючого вулкана? Вгодовані, благополучні, неповороткі тюлені — ось хто сидить у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс…» Мабуть, він і не так би що лаяв своїх колег з Лондона, та в кінці вулиці показався автобус. Не терпілось. Хотілось зірватися і бігти назустріч заліпленій снігом колимазі, що ледве повзла, натомлена і обмерзла, але він не дозволив собі навіть підійти до вікна. «Із Глом-фіорда, — сказав за спиною бармен. — Дивно. Прийшов за розкладом, а казали — в горах заноси… Вам ще кави, гер майор?»

Енке не відповів, уважно придивляючись до автобуса, що саме наближався до зупинки. Пасажирів було мало. Вони товпились біля дверей, які водій чомусь довго не відчиняв. Хто там, розгледіти важко — вікна в автобусі вкриті памороззю.

Та ось двері прочинились, і пасажири почали виходити. Першими вискочили двоє хлопчаків з ранцями за плечима, зупинились на мить, про щось домовляючись, і нараз розбіглися в різні боки, потім священик, три дівчини з телефонної станції, а за ними не поспішаючи вийшла фру Улл. Майор одним ковтком допив свою каву і вибіг на вулицю. Стара покоївка фрекен Інгрід поволі йшла прочищеним від снігу тротуаром. Він не привітався, не зупинив її, дочекавшись, доки вона поверне у завулок, рушив слідом.

— Доброго ранку! — промовив, оглядаючись на всі боки. Людей у завулку не було, але вікна, вони теж мають очі.

— О, пане майор, — фру Улл щиро здивувалася. Цей, як вона вважала, німець ніколи раніше не зупиняв її на вулиці. Навпаки, завжди робив вигляд, що незнайомий з нею.

— Як здоров'я, самопочуття?.. Як там фру Ніссен? Її, здається, Мартою звати?

— Мартою… Але чому ви про це питаєте? Там щось трапилось, гер майор?

— Думаю, там усе гаразд. Що ви привезли для мене?

— Як завжди, — фру Улл дістала з сумки молитовник і простягла його майору. — Ви кажете, нічого не трапилось? Я так хвилююсь на Марту. У неї зовсім хворе серце. Вона молодша за мене на п'ять років, а серце…

— Ідіть додому і скалить вашій чарівній фрекен Крістіансен, що повертаєтесь у Глом-фіорд.

— Коли? Адже я тільки-но…

— Ви їдете негайно! — вже тоном наказу промовив Енке. — Я заїду за вами через годину. Маєте бути готові. До зустрічі, шановна фру…

Він круто повернувся і пішов у протилежному напрямку, а стара залишилась у розпачі, не знаючи, що про все те думати.

Майору Енке треба було негайно розшифрувати послання з Лондона. Зробити це він міг лише на конспіративній квартирі. Там у тайнику лежав шифрувальний пенал і трафарети для читання «молитовника». Йому що треба було тихо, аби не розбудити Гергардта, пройти на другу половину будинку і взятись за виконання настанов шефа. Які вони, ці настанови? Що вирішив Лондон?.. Рішення може бути тільки… Ні, воно може бути і цілком протилежне тому, на яке він сподівається. Лондон може взагалі відмовитись від Гергардта, і тоді… Тоді доведеться елементарно прибрати доктора і замести сліди, та так, щоб ніяка собака, навіть така, як Рунге, нічого не пронюхала. Зрештою, таке рішення — крах. Крах усіх його честолюбивих мрій. Кінець думкам про повернення на крилах фортуни, коли зустрічають з почестями і ще живого записують у святці, у списки живих героїв. Та може статися, Лондон вимагатиме третього: з доктором чи без нього, але переправити в штаб-квартиру матеріали лабораторних досліджень, таємницю препарату «Гергардт-3». Цей варіант для тебе найбільш прийнятний. «У такому випадку ти повертаєшся, Мартіне! Молись своєму патрону на небесах. Хай Мартін святий і преподобний зробить так, щоб ти міг повернутися. Хай зробить…»

У будинок зайшов з чорного ходу. Тихо, навшпиньках прокрався в потрібну кімнату, припав вухом до стіни, за якою був доктор, — тихо, як у могилі. «Спить…» — подумав Енке і заходився дешифрувати. Вмочив у реактив тампон і кілька разів провів ним на потрібній сторінці молитовника. Між рядками святого тексту з'явилися цифри. Мартін Кребс акуратно переписав їх на табличку пенала і приклав трафарет. В прорізі потрапили цифри, необхідні для прочитання. Переклав їх на букви і ось перед ним виникла фраза: «Потрібна формула Гергардт-3». Щось ніби урвалось у його душі. «Тепер усе! Забудь, що ти людина. Ти робот. Робот, яким керують з Лондона! Прощай, Еліз! Прощайте, наївні нездійсненні мрії… Формула! їм потрібна лише формула. А як її добути? Гергардт не дурень. Хіба йому треба пояснювати, що формула препарата — це зараз ціпа його власного життя. Він її гак не віддаси… Значить, доведеться…» Майор дістав пістолет, перевірив обойму. За стіною почулося важке зітхання, потім зарипіли пружини в старому дивані і кроки, повільні, важкі. Вони то віддалялися, то знову наближалися — мов коливався за стіною уповільнений маятник. Прислухаючись, Кребс збирав папери, потім дістав із тайника обладнаний підривним механізмом контейнер. Підвівся. Підійшов до вікна. Лёгкий сніжок падав тихо. У провулку ні душі. Пора йти до нього. Пора сказати прямо, чого від нього хоче Лондон. Як він сприйме майора Енне, довідавшись, що він зовсім не… Англійців доктор ненавидить, мабуть, більше, ніж росіян… Схилити його до співпраці з англійською розвідкою не вдасться навіть під страхом смерті. А якби й погодився, то, дочекавшись відповіді з Берліна, продав би гестапо з усіма тельбухами. «Ні, треба так: зайти і ні слова, мовчки спустити курок…»