Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Через годину-другу буде на козлах сушитися.

У лікарні для містера Патріка Белча приготували було окрему палату, проте він категорично відмовився. Подякував Ніні Павлівні за увагу і пішов на шхуну. Перед лікарняним ліжком відчував панічний страх. Мабуть, з цієї ж причини взагалі намагався не звертатись до лікарів і в кожному з них вбачав особистого ворога. Однак наполегливості Ніни Павлівни все ж поступився — погодився, щоб до нього на шхуну прийшов фельдшер і зробив кілька ін’єкцій для підтримки серцевого м'яза.

Військову виправку старого фельдшера не міг приховати навіть білий халат. Він не був солдафоном, проте, поглянувши на нього, Патрік прийшов до висновку: для цієї військової людини служба — все життя.

— У вас є діти? — поцікавився Патрік, коли фельдшер наблизився з готовим для укола шприцом.

— Є, — відповів старий, дивлячись на пацієнта поверх окулярів.

— Розуміють вас?

— Буває по всякому… Ви повертайтесь, будемо колоти.

Патрік покірно виконав усе, що від нього вимагали, стоїчно переніс біль і одразу ж спитав:

— А скільки у нас дітей?

— Двоє, — відповів фельдшер.

— У мене теж… — оживився містер Белч. — Прошу вибачити мені мою цікавість, але…

— Нічого, з хворими це буває, — сказав фельдшер, ховаючи в металічну коробку шприц.

— А хто вони у вас?

— Обоє, як і я, медики. Дочка — терапевт, син — військовий хірург, викладає в академії в Ленінграді.

— А ви тут? Чому?

— Люблю Північ. Я мисливець, виріс у лісі.

— Не розумію. Адже тут нема лісу.

— Зате яке полювання!

— А чому ваші діти відпустили вас так далеко? Ви не молодий. Вони, мабуть, скучають.

— Це я скучаю, а їм ніколи.