Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Книжки пішли по руках. Всі уважно роздивлялися пробиті іржавими металевими кнопками фотографії, з яких дивились відкриті обличчя англійських хлопців.

— Молодь, — сказала Ніна Павлівна.

— Так, так… — сумно похитав головою Белч. — Тоді ми були молоді. Зовсім що діти.

— Зараз ви теж не дуже старі, — зауважила Людмила.

— О-о! Це дуже приємно чути, проте ми давно вже не обманюємо себе з цього приводу, — відказав їй Патрік.

Усю дорогу, поки поверталися до місця катастрофи літака, він перебував у доброму гуморі, дотепно жартував над власною незграбністю. Здавалось, ця знахідка, яка сама по собі не мала особливої цінності, надала йому сил і впевненості в успішному завершенні експедиції. Містер Белч виглядав справді помолоділим. Та все ж гостре око могло помітити в його поведінці якусь напруженість, глибоко приховану тривогу, викликану чимось таким, про що містер Белч не поспішав розповідати своїм супутникам. Проте доля розпорядилась його таємницями по-іншому.

Коли вони підходили до «бофорта», Добриня вже прив'язував до стабілізатора трос.

— Давай! — гукнув він Михеєву. — Рушай, Вовчику!

Заревів бульдозер, трос вирівнявся в нитку і хвіст літака почав поволі підніматися вгору. Петро зіскочив у сніг і відбіг на бік. Уламки бомбардувальника здибились, стали на попа і, ніби те було на знятій рапідом кіноплівці, повільно перекинулись догори дном, здійнявши снігову хмарку. Хосуел і Добриня взялись за кайла і заходилися довбати вічну мерзлоту. Їм залишалось небагато — вирубати з льоду ноги небіжчиків. Зробити це раніше не було можливості — заважав стабілізатор. Помітивши, чим вони зайняті, Патрік Белч щось закричав і кинувся до них. Вітер, що відніс його крик до скель, раптом повернув його назад луною.

— Обережно! Прошу вас! Він баскетболіст. Він був височенний, цей Бенджамен Грісс… Ноги! Обережно, ноги!

— Не турбуйтесь, сер, — відповів йому Грем Хосуел, — все буде о'кей. Тут усе видно, як на вкритому льодом ставку.

— Ми все третього шукаємо, — сказав Петро, коли Белч підбіг до них. — Шукаємо, шукаємо…

— І що? — спитав, відсапуючись, містер Патрік. — Знайшли?

— З того боку нема, а тут… — Добриня енергійно розгрібав сніг поруч з могилою льотчиків, проте ні каменів, ні горбочка не було. Під ударами його лопати через деякий час проступив неширокий, видовбаний в мерзлоті ровик, рівний по довжині з сусідньою могилою. Тіла Кребса в ньому не було.

— Але ж я власними руками поклав його поруч з ними і привалив камінням! Чому його тут немає?!

Містер Белч обвів присутніх поглядом, ніби прохаючи пояснити йому, що тут сталося. Він стояв, чекаючи на відповідь, поки не зрозумів, що ніхто з присутніх не в змозі відповісти йому на це запитання. Тоді пригнічений присів на камінь і спостерігав за роботою. Шар за шаром зрізався в ровику спресований часом сніг, але ніяких слідів тіла не було. Копати далі не було сенсу, проте зупинити копачів Патріку бракувало рішучості. Йому все здавалося, що ось зараз лопата торкнеться чогось такого, що прояснить так несподівано ускладнене питання. В голові гуло, очі застеляв туман. Він розумів, що повинен прийняти ліки, повинен допомогти хворому серцю впоратись з цією несподіваною новиною, але дістати їх з внутрішньої кишені не було сили.

— Що ж тепер робити? — перемагаючи біль у серці, промовив Патрік. — Де шукати?

— А може, його й не варто шукати? — ввертаючись швидше сама до себе, сказала Ліна Павлівна. — Знайдемо, а воно раптом обернеться бідою, та ще якою бідою.

— Ні, я повинен його знайти! — ледве не крикнув містер Белч. — Без нього я не можу повернутися в Лондон! Ви не знаєте, як це для мене важливо! Зрозумійте, тридцять років мене поїдом їдять за цього Кребса… Ні, я мушу привезти його! Хай бачать, що ніхто його не вбивав! Хай переконаються, що він помер. Помер власною смертю задовго до того, як розбились ці хлопці! Я доведу їм… Доведу!.. — йому не вистачало повітря, він задихався. Попробував підвестися, але різкий біль різонув серце. Лице побагровіло від приливу крові, в голові запаморочилось, сніг і люди, що стояли на ньому, попливли кудись угору. Патрік поволі сповз з каменя і вже непритомним беззвучно промовив: — Я їм доведу, доведу…

Першим до нього кинувся Хосуел. Шкіпер знав, що в. кишені його піджака завжди є таблетка валідолу і капсула з нітрогліцерином. Він дістав ліки, проте ініціативу у шкіпера негайно перехопила Ніна Павлівна. З допомогою чоловіків вона поклала хворого зручніше, розстебнула куртку, оголила груднину і заходилась енергійно розтирати ліву її частину снігом. Груди містера Белча розчервонілись, проте свідомість до нього все ще не поверталась.