Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Звідки беруться комісари

22 серпня 1904 року в родині дрібного поміщика Дена Веньміна та його неписьменної дружини Дань Ші народилася друга дитина — перший син, якого при народженні нарекли Сяньшеном, але вже в початковій школі називали Ден Сісянем. Мати встигла народити чоловікові ще двох синів і померла, коли нашому героєві було чотири роки. Батько негайно знову одружився, й родина незабаром поповнилася ще трьома дітьми. Рідний будинок Дена Сяопіна в селі Пайфан провінції Сичуань зберігся досі і в останні роки став місцем паломництва сотень тисяч китайців. Він критий черепицею, сірий, дерев’яний, одноповерховий, але досить великий — має аж 16 кімнат. Щоправда, за твердженнями сучасних китайських істориків, у часи дитинства Дена в цьому самому будинку мешкало ще… вісім (!) родин. Тут і відчуваєш усю глибину відмінностей між Китаєм та Європою. Навряд чи в нас хтось назвав би поміщиком людину, яка має 4 гектари землі й живе разом з дружиною та сімома дітьми в двох кімнатах «комуналки». Але в провінції Сичуань початку XX сторіччя, населення якої було найбільшим у Китаї та вже тоді перевищувало 50 мільйонів осіб і яка страшенно страждала від аграрного перенаселення й злиднів, родина Дена Веньміна вважалася не просто заможною — «панською».

Ден Веньмін не цурався політики — мав високе звання прапороносця в таємному товаристві «Гелаохуей» (Добра воля) (такі товариства в Китаї кінця XIX — початку XX століття були своєрідними сурогатами політичних партій). Натомість вихованням дітей займалася переважно його друга дружина Ся Байчен, дочка човняра, яка була неписьменною, так само, як і рідна мати нашого героя. Вона не робила різниці між рідними дітьми й пасербом, і маленький Ден теж ставився до неї як до рідної. А через багато десятиріч, коли він став одним з керівників країни, забрав її до себе до Пекіна. 1968 ж року, коли 64-річного Дена було вислано до провінції на «перевиховання», окрім дружини з ним вирушила й 80-літня мачуха.

Ден Сісянь закінчив у рідному повіті початкову, а потім і середню школи. Батько надавав освіті дуже великого значення, тому малий Ден пішов учитися вже в 5 років, а в 15 — мав середню освіту. Була вона, щоправда, специфічно китайською — зводилася до вивчення ієрогліфів, засад конфуціанського вчення та історії Китаю. Але подальший шлях малого сичуанця виявився не надто типовим — у столиці своєї провінції Чунціні на підготовчих курсах він кілька місяців вивчав французьку мову, а тоді вирушив продовжувати освіту до Франції.

Щоб ти жив у часи зміни династії

Наведений вище вислів — старовинне китайське прокляття. В багатотисячолітній історії Китаю — роки (чи десятиліття), коли одна імператорська династія змінювала іншу, завжди були епохою змін усталених умов життя, перервами у стабільності. І, на відміну, скажімо, від європейців, значна частина яких завжди вітала зміни, сподіваючись на краще, переважна більшість китайців протягом століть розглядала будь-які зміни як абсолютне зло. Дитинство ж Дена Сяопіна (втім, як і все його довге життя) припало на час не просто «зміни династії», а докорінної ломки всіх умов життя цього народу, мабуть, найрішучішої за всю його історію. Китай — одна з найдавніших на Землі цивілізацій. Необхідність створення китайської централізованої держави, так само, як і Єгипту чи Вавилону, була викликана потребою мобілізації величезних мас людей для проведення масштабних та надмасштабних іригаційних робіт для поливного землеробства. Саме в Китаї виникла, через Золоту Орду проникла на Московську Русь і була доведена до свого логічного завершення Йосифом Сталіним ідея про окрему людину не як про вінець творіння та найвищу цінність, а лише як про маленький «гвинтик» у величезному державно-суспільному механізмі, призначений творити щось «велике» і «суперцінне».

Китайці називають свою країну Чжунґо — Серединна імперія. Протягом тисячоліть у свідомості цього народу існував Китай — єдиний у світі осередок справжньої культури та цивілізації — і решта світу — варвари. Частина з них перебувала під китайським впливом — Японія, Корея, держави Індокитаю, частина ж — перш за все північні та західні кочовики — були зовсім дикими. Одна імператорська династія змінювала іншу, кілька разів за тисячолітню історію Китаю всю країну завойовували кочовики, але від того нічого принципово не змінювалося — варвари, що захоплювали владу, дуже швидко сприймали і брали на озброєння найдосконалішу у світі китайську систему державотворення, засновану на вченні Конфуція, а за кілька десятиріч чи пару століть повністю втрачали свою мову та культуру, й Китай відроджувався в усій своїй красі та величі. Феодалізму в європейському розумінні слова в Китаї ніколи не було — практично завжди існувала централізована держава, а чиновники-мандарини отримували землю за службу імператорові — він завжди міг відібрати назад своє пожалування. Служити ж державі чиновником міг кожний, хто складав екзамени — й доволі складні. Інша річ, що підготовка до такого іспиту вимагала, окрім здібностей, багатьох років навчання, які могли забезпечити своїм дітям тільки заможні люди.

Європейців, які вперше з’явилися в Китаї ще наприкінці XVI століття, китайці досить довго сприймали просто як чергових варварів — цього разу з «Далекого Заходу», — які допомагали збагаченню країни сріблом навзамін за чудові китайські порцеляну та шовк. Ситуація докорінно змінилася лише на початку XIX століття, коли в обмін на китайські товари англійці почали постачати перш за все індійський… опіум. У Китаї, особливо на півдні, небаченого розмаху набрала наркоманія, з країни почало «витікати» срібло. На спробу імператорського уряду заборонити наркоторгівлю британці, до яких згодом приєдналися французи, відповіли у 1940—1950-х роках двома «опіумними» війнами. Імператорські флот і армія зазнали нищівних поразок, інтервенти взяли Пекін, а горда Серединна імперія поступово перетворилася на напівколонію європейських держав. Британія, Франція, Росія, Німеччина, Сполучені Штати, трохи меншою мірою Австро-Угорщина та Італія, навіть Японія, що спромоглася здійснити модернізацію країни за європейським взірцем, як шакали, відривали шматки китайської території, перетворювали ті чи інші провінції на зони свого виключного впливу, створювали в найбільших приморських містах Китаю «сетльменти» — квартали, на які не розповсюджувалася юрисдикція китайської влади. Справа була не лише в погіршенні умов життя. Китайська нація переживала шок — на початок XX століття горда Серединна імперія перестала бути «центром всесвіту», а перетворилася на колективну колонію «західних варварів», які жорстоко визискували та щиро зневажали китайців. 1911 року, коли Ден Сяопін мав 7 років, унаслідок повстання імператорську династію Цін було відсторонено від влади. Але прибічникам модернізації країни на чолі з доктором Сунь Ятсеном довелося піти на компроміс із традиціоналістами. Відтак першим президентом проголошеної республіки став колишній головнокомандувач імператорських військ Юань Шікай, який тільки й мріяв відновити монархію й самому стати імператором, ефективна центральна влада зникла у країні на довгі 40 років, у більшості провінцій реальними правителями стали колишні імперські генерали, які за підтримки «західних варварів», котрим це було вигідно, зберігали архаїчну суспільно-політичну, культурну й освітню систему старого Китаю.

4 травня 1919 року студенти Пекінського університету провели масову демонстрацію протесту проти рішення Версальської конференції передати колишні німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун не Китаю, а Японії. В цей день виник Рух 4 травня, головним гаслом якого стало «Геть конфуціанський старий мотлох!». Його учасники вважали, що відродити Китай можна, лише оволодівши досягненнями європейської цивілізації. А для цього слід здобути сучасну європейську освіту. Лідером цього руху став 21-річний син мандарина Чжоу Еньлай, який уже кілька років провчився в Японії, а нині був студентом Тяньцзиньського університету в Китаї. В результаті десь 1,5—2 тисячі молодих китайців наступного року вирушили до Європи. Серед них був і маленький на зріст хлопчина з сичуаньської глибинки, якому ледве виповнилося 16 років. «Ми відчували, що Китай слабкий, — згадував цей хлопчина через багато десятиліть, — і хотіли зробити його міцним. Ми вважали, що шлях до цього пролягає через модернізацію. Тому поїхали вчитися на Захід».

Париж — Москва — гірські печери

18 грудня 1920 року до Марсельського порту зайшов корабель «Портос», на борту якого було 88 молодих китайців. Вони приїхали до Франції за програмою «цзіньгуан-цзянь-сюе» — «наполеглива праця — ретельне навчання».

Загалом Ден провів у Франції більше п’яти років. Невеличкої стипендії, що її надавав китайський уряд, абсолютно не вистачало на прожиття, з роботою стало набагато сутужніше, ніж було ще пару років тому, за часів Першої світової. Тому Дену, як і більшості його товаришів, доводилося в пошуках роботи та можливостей безкоштовно навчатися постійно змінювати місце проживання. Нормандія, Париж, його околиці, Діжон, знову Париж. Ден працював різноробом, потім слюсарем, відвідував заняття й складав іспити у французьких середніх школах, хоча так і не отримав атестата. У Франції наш герой надбав дві звички, які зберіг потім на ціле життя, — став запеклим курцем і вправним гравцем у бридж. А найважливіше — обрав для себе ідеологію. В липні 1921 року 12 делегатів, що представляли 57 членів партії, створили в Шанхаї Комуністичну партію Китаю. Незалежно від них у цей же час лідер Руху 4 травня Чжоу Еньлай заснував Китайську комуністичну групу у Франції. Цікаво, що наступного року китайців-комуністів у Франції, Бельгії та Німеччині налічувалося близько 500, у той час як у самому Китаї їх було не більше сотні. 1922 року Ден Сяопін став членом молодіжної комуністичної організації, а 1924 року, після повернення до Парижа, — членом КПК. Саме тоді він здобув прихильність Чжоу Еньлая, з яким, за деякими даними, навіть мешкав в одній кімнаті. Цю дружбу вони зберігали понад півсторіччя. «Чжоу завжди був для мене старшим братом», — сказав 8 січня 1976 року на похороні голови уряду КНР Чжоу Еньлая його заступник Ден Сяопін. І саме Чжоу направив Дена продовжувати навчання до Москви. На початку 1926 року уряд Франції вирішив вислати Дена за межі країни, як «небезпечного комуністичного агітатора». Проте затримати його не вдалося, за кілька днів перед тим він сам залишив Францію й вирушив через Берлін до Москви.

«Ден Сісянь. Російське ім’я — Дроздов. Парторг групи. Відносини з товаришами тісні. До навчання ставиться з великою зацікавленістю. Найбільше придатний до організаційної роботи». Це — характеристика студента московського Університету імені Сунь Ятсена, написана відповідальним працівником Комінтерну. Цей навчальний заклад було створено в Радянській Росії як своєрідну «кузню кадрів» для майбутнього Червоного Китаю. Втім, Ден Сяопін навчався тут лише з січня по серпень 1926 року. Він не увійшов до числа «28 більшовиків», вихованих ректорами цього університету троцькістом Карлом Радеком і сталіністом Павлом Міфом. Саме «група 28» — відданих комінтернівців — з кінця 1920-х до 1935 року керувала китайською компартією, доки їх не відсторонив від влади прибічник «китайського комунізму» Мао Цзедун, якого в цій боротьбі активно підтримав і Ден.

Між тим у серпні 1926 року Москву відвідав один із китайських військових ватажків «генерал-християнин» Фен Юйсян, який уклав тоді союз з Ґоміньданом і комуністами й отримав за це від Москви зброю. До Китаю з ним поїхали кілька комуністичних функціонерів. Зокрема, Ден Сяопін став начальником політвідділу військового училища «Народної армії» Фена в місті Сіань. Проте вже через півроку, коли комінтернівці спробували заарештувати лідера Ґоміньдану Чан Кайші, Фен почав вирізати комуністів. Ден під чужим ім’ям пробрався до Шанхая, де нелегально діяв Центральний комітет КПК. 23-річний підпільник Ден став секретарем ЦК — відповідав за секретне діловодство, фінанси, зв’язок. Тоді ж він уперше одружився — з Чжан Сіюань. Згідно з офіційною біографією Дена, вона померла через два роки, але за іншими даними перша дружина 1930 року просто покинула нашого героя заради іншого комуністичного функціонера.

Влітку 1929 року Ден відправляється представником ЦК до одного з «радянських» районів у провінцію Ґуансі. Починається майже 20-річний період його життя і боротьби — в «радянських» та «особливих» районах Китаю, контрольованих комуністами.

Як Центральний радянський район переїхав з Півдня на Північ

Після 1927 року, коли почалася перша війна між китайськими комуністами та соціалістами-націоналістами з Ґоміньдану, компартія взяла курс на встановлення своєї влади хоча б у деяких районах країни. Кількість цих «радянських» районів та їхня площа постійно змінювалися в залежності від того, як складалося співвідношення сил між комуністами та їхніми супротивниками. Проте протягом 1920—1930-х років «червоні» контролювали не більше 4 відсотків території Китаю з 2,5 відсотками населення. Як правило, це були малодоступні болотяні чи, навпаки, гірські малонаселені і дуже бідні райони. Комуністи свідомо обирали малопривабливі райони, захоплення яких не надто цікавило керівництво Ґоміньдану та напівнезалежних генералів, що контролювали більшість провінцій. Натомість в основних промислових центрах країни — приморських містах, де, власне, й існував той пролетаріат, речниками якого проголосили себе комуністи, їхній вплив падав. Частина комуністичних функціонерів була знищена, частина, так само як Ден Сяопін, за наказом партії чи за власною ініціативою тікала в малодоступні гори та ліси, що досі були лише притулком розбійників, таких собі китайських опришків, які віками не переводилися в цій країні. Після майже двох десятиліть роботи переважно в «радянських» районах особи селянського походження склали понад 90 відсотків членів КПК…

Ден Сяопін у 1929 році фактично очолив партійну організацію радянського району у провінції Ґуансі. Разом з колегами йому вдалося розагітувати і перетягти на бік комуністів спочатку одне, а потім і друге велике угруповання ґоміньданівських військ. Так виникли 7 і 8 корпуси китайської Червоної армії, в яких Ден був комісаром. Проте ця перемога виявилася пірровою. Розлючений Чан Кайші сконцентрував проти Денового радянського району велику кількість військ, і комуністам довелося його взагалі залишити та пробиватися із залишками своїх збройних загонів у провінцію Цзянсі — під крило до Мао Цзедуна.

У ці роки поступово наростали суперечності між Центральним комітетом партії, який працював на нелегальному становищі в Шанхаї, та функціонерами з сільських «радянських районів». На чолі першого угруповання стояв генсек КПК Ван Мін, вірний ленінець-сталінець, друге гуртувалося навколо Мао Цзедуна, політичного комісара Центрального радянського району. В цій боротьбі постраждав і Ден, який однозначно став на бік Мао. У травні 1933 року його було заарештовано й позбавлено всіх посад. Дену було винесено «останню сувору догану з попередженням» і направлено працювати інспектором у село Лайцунь. «Ван Мін звинуватив мене в тому, що я плету інтриги з метою протиставити його групі Мао Цзедуна, — згадував Ден. — Він мене вигнав, і я три роки змушений був чекати реабілітації. До неї дійшла черга 1935 року на розширеній нараді в місті Цзуньї». А нарада ця відбувалася за драматичних обставин. Ще 1931 року Чан Кайші вирішив узагалі звести нанівець вплив Компартії в Китаї й ліквідувати всі радянські райони, які були розташовані в різних провінціях півдня країни. Перших чотири походи вирішального успіху ґоміньданівцям не принесли. А ось п’ятий поставив комуністів перед загрозою повного знищення. Восени 1934 року вони змушені були покинути всі свої роками контрольовані бази на півдні країни й тікати світ за очі. Так розпочався славетний Великий похід китайської Червоної армії. В жовтні 1934 року з Центрального радянського району у провінції Цзянсі вийшло близько 100 тисяч бійців і 30 тисяч цивільних. Через рік, у жовтні 1935 року у провінцію Шаньсі на півночі країни прийшло 7 тисяч чоловік. Звичайно, якась частина розбіглася по дорозі, але більшість загинула. Подолавши за рік 12 тисяч кілометрів — а це в середньому 33 кілометри на день, пішки, з боями! — китайські комуністи все ж змогли зберегти себе як організовану силу і створити в гірських районах на півночі Шаньсі (де в них, до речі, до того практично не було прибічників) новий Центральний радянський район, який був не так уже й далеко від кордону СРСР. Але ще в перебігу походу в Червоній армії й у партії змінилося керівництво. В січні 1935 року на згаданій нараді в Цзуньї було знайдено винуватців усіх поразок — ними виявилося керівництво партії — «28 більшовиків» і «особисто товариш Лі Де». Цей товариш не знав китайської мови, а справжнє його ім’я — Отто Браун, повноважний представник Виконкому Комінтерну при КПК. З того часу на 44 роки, до самої своєї смерті, лідером китайських комуністів став Мао Цзедун. А Ден Сяопін, який доти йшов «по долинам и по взгорьям» пішки, наступного дня після історичної наради отримав коня.

Як весь Китай став «радянським районом»

8 липня 1937 року японці, які ще 1931 року захопили Північно-Східний Китай і створили там маріонеткову державу Маньчжоу-Ґо, розпочали широкомасштабну агресію, прагнучи захопити весь Китай. Але ще за кілька місяців перед тим ґоміньданівці уклали з комуністами перемир’я, створивши єдиний антияпонський фронт. «Радянські» райони стали «особливими», але комуністи все одно зберегли над ними повний контроль. Китайська Червона армія стала 4-ю польовою армією у складі трьох дивізій, а комісаром однієї з цих дивізій, 129-ї, — Ден Сяопін. Через 9 років після чи то втечі, чи то смерті першої дружини, 1939 року він урешті знову одружився. Його обраницею стала Чжо Лінь, з якою Ден прожив до самої смерті і яка народила йому п’ятьох дітей.

Комуністи вели бої з японцями зі змінним успіхом, проте їхні частини вирізнялися вищою боєздатністю, ніж ґоміньданівські. Особливо вдалими були дії 129 дивізії, яка вела проти японців бойові дії, переважно партизанські, аж у чотирьох провінціях.

Американський військовий радник дивізії майор Еванс Карлсон відзначав «їдкий, мов гірчиця» розум комісара Ден Сяопіна й «феноменальну швидкість», з якою він створював дієздатні органи адміністрації навіть у тимчасово звільнених районах у тилу японців.

Проте в цілому китайці, як ґоміньданівці, так і комуністи, зазнавали від японців постійних поразок довгих 8 років. Останній великий наступ самураї провели в Китаї влітку 1945 року, захопивши чимало районів.

Все докорінно змінилося після ядерного бомбардування Японії й капітуляції цієї країни. Радянський Союз зробив усе можливе, щоб контроль над найрозвинутішими на той час у Китаї північно-східними районами, окупованими раніше японцями, перебрали комуністи. Вони ж, а не ґоміньданівський уряд, отримали до рук більшу частину озброєння та спорядження японської Квантунської армії.