Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Від перших днів після повернення до Плейнса Картер почав брати активну участь у громадському житті місцевої громади, пізніше округу, а потім і штату в цілому. Керуючий окружним відділенням професійної організації бізнесменів «Лайонз Інтернешнл», голова наглядової ради Родинного фонду штату, голова окружної Планової комісії, а потім — Асоціації планування штату Джорджія, член громадського Управління бібліотеками та лікарнями, член, а потім голова Шкільного управління штату. Ось неповний перелік громадських посад, які Джіммі посідав у 1953—1962 роках «без відриву» від своєї основної фермерсько-закупівельної роботи. Восени 1962 року Картера було обрано до Сенату штату Джорджія, де він перебував два терміни. 1966 року Джіммі намагався стати кандидатом у губернатори Джорджії від Демократичної партії — невдало. Проте через 4 роки не лише був висунутий кандидатом, а й переміг свого суперника-республіканця. 1974 року губернатор Картер очолив Національний комітет Демократичної партії з організації передвиборної кампанії, а через два роки, обійшовши всіх своїх досвідчених конкурентів, здобув право балотуватися на пост президента США від демократів.

«Чоловік, що трахнув дружину твою у серці своєму»

Нью-Йоркська «Медісон-сквер гарден» — величезна незатишна зала, де зазвичай провадяться циркові вистави та спортивні змагання. І ця аудиторія, здавалось би, менше за все надається для читання сповнених моралізаторського духу проповідей про любов до ближнього, загальну справедливість та прийдешній порятунок. Тим більше, коли проповіді ті читаються перед цинічними політиками, що з’їхалися з усієї Америки. Тоді, на з’їзді Демократичної партії в липні 1976 року, Джіммі Картер промовляв тихим голосом, не жестикулюючи, й лише блиск його очей свідчив, що він глибоко вірить у те, що каже, й дуже хоче, щоб йому повірили інші. «Здавалося, що в залі ось-ось пролунає багатоголосе “Алілуя”», — писав спантеличений репортер журналу «Тайм».

Через кілька місяців, буквально напередодні виборів, Картер згодився дати інтерв’ю журналу «Плейбой». На запитання, чи спав він коли-небудь з іншими жінками, окрім своєї Розалін, Картер рішуче відповів: «Ні! — але додав: — Я намагаюся не грішити свідомо. Проте знаю, що все одно згрішу, позаяк є людиною й піддаюся спокусам. Бог установив для нас деякі, майже недосяжні критерії. Христос каже: «Кожен, хто дивиться на жінку із хтивістю, у своєму серці вже здійснив перелюб». Я дивився з хтивістю на багатьох жінок. Я здійснив перелюб у моєму серці багато-багато разів. Бог знає про це й вибачає мені. Я не засуджую будь-кого, хто не тільки дивиться на жінок із хтивістю, а й, перебуваючи у шлюбі, перелюбствує». Бульварні газети негайно охрестили губернатора Джорджії «чоловіком, що трахнув дружину твою в серці своєму», його конкурент президент Джеральд Форд сказав у своєму штабі: «Картерові кінець — він виглядає смішним». А рівень довіри та симпатій виборців до Картера зріс!

На початку 1976 року за даними Інституту Геллапа 65 відсотків американців вважали, що «політикам, по суті, наплювати на нас», 58 — що «люди, які є при владі, прагнуть нажитися за наш рахунок», а 49 відсотків схилялися навіть до думки, що «багато людей, які керують державою, по суті є шахраями». Напередодні свого 200-річчя Сполучені Штати переживали найглибшу за всю історію кризу національної ідентичності. Тут наклалися одне на одне і «в’єтнамський синдром» — лише за рік перед тим в’єтнамські комуністи взяли Сайгон, а отже війна, в якій Америка зазнала найбільших втрат за всю свою історію, скінчилася повною поразкою, — і Вотергейтський скандал, і чимало корупційних справ. Потрібна була людина, яка повернула б американцям віру в те, що їхня держава — не просто найбагатша та найпотужніша у світі, а «сяюче місто на вершині гори», найбільш вільна та високоморальна країна Землі, яка може, повинна служити прикладом усім іншим.

Картера «було обрано, щоб урятувати країну, а не керувати нею, — стверджує один з американських аналітиків. — Преса і більшість виборців повірили в те, що надання Картером одухотвореності обговоренню проблем, що стоять перед країною, було вищим благом для нашої республіки. Його прибічники переконали себе в тому, що вони не потребують помітних результатів, що обряд спокутування вини за Вотергейт, убивство братів Кеннеді, В’єтнам, Центральне розвідувальне управління й за шкоду, заподіяну нашій, Богом даній землі, має передувати вирішенню важчих завдань забезпечення людей працею, житлом, засобами існування і законом». «Його сила полягала в тому, що перед обранням він був дуже далекий від Овального кабінету», — підсумовує ще один оглядач.

Щоправда, існує й інший погляд: Картер, мовляв, по суті, обдурив своїх виборців. Він-бо переконував їх, що є аутсайдером — людиною, що перебуває поза системою, насправді будучи звичайнісіньким інсайдером — людиною, вмонтованою в систему. Й обстоював, як міг та вмів, інтереси лише великого капіталу та політичної еліти США. А вся його релігійно-моралізаторська риторика була не більше, як димовою завісою: «Кандидата у президенти Картера «спекли» в Тристоронній комісії» — впливовій громадській організації, до якої входили 300 представників найбільшого бізнесу, політиків та вчених-політологів на чолі з президентом правління «Чейз Манхеттен Бенк» Девідом Рокфеллером. Справді, якби Тристороння комісія не підтримала кандидатуру Картера, він навряд чи став би кандидатом у президенти від демократів, а потім і президентом, так само, як його не обрали би губернатором Джорджії, якби впливовий юрист з Атланти Чарлз Кірбо не ввів сенатора-провінціала в коло «батьків штату» за кілька років перед тим. І справді 26 колишніх членів Тристоронньої комісії стали членами адміністрації президента Картера — віце-президент Волтер Мондейл, державний секретар Сайрус Венс, помічник президента з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезинський, міністр оборони Гарольд Браун тощо. Але чи означає це, що Картер був просто «весільним генералом», покірним виконавцем волі Рокфеллера та компанії? Тим більше, що через пару років «тристоронники» почали з власної волі виходити з команди Картера.

Головний ворог олімпійського Мішки

Картер став першим президентом, який в усіх ситуаціях, навіть найофіційніших, наприклад, підписуючи від імені Сполучених Штатів важливі міжнародні договори, вживав не повне, а скорочене ім’я — скрізь і завжди він був не Джеймс-Ерл, навіть не Джеймс, а просто Джіммі. На офіційні заходи він часто одягав джинсовий костюм, ще під час інавгурації відмовився від президентського лімузина, пройшовши з дружиною та дітьми від Капітолію до Білого дому пішки. Президентську яхту було продано, а коли 1979 року розпочався черговий виток енергетичної кризи, у президентській резиденції, як і в дуже багатьох оселях Америки, було запроваджено режим суворої економії — температура в Білому домі не піднімалася вище 18 градусів. Під час своїх численних поїздок країною Картер залюбки ночував у будинках так званих простих американців, вислуховуючи їхні проблеми та побажання. Дехто характеризував це все як щире прагнення до скромності та єдності з народом, дехто — як дешевий популізм.

Наприкінці 1976 року в канцеляріях Вашингтонських міністерств та федеральних відомств панувала паніка — новообраний президент пообіцяв, що «виверне державу навиворіт», протягом року-двох досягне того, щоб пересічний громадянин сприймав федеральний уряд як дружню, а не ворожу силу, а для цього звільнить усіх федеральних чиновників, які забюрократизувалися, а тим більше, дають хоч якісь підстави для підозр у корупції. Ходили чутки про якусь «джорджійську мафію», кілька тисяч чи навіть десятків тисяч картерових земляків, які мають посісти всі ключові посади у Вашингтоні. За великим рахунком, ці чутки не виправдалися. Звичайно, разом із президентом (як і з кожним його попередником) у столиці з’явилися деякі нові обличчя, зокрема ті, хто складав його команду як губернатора Джорджії. Але їх було зовсім не так багато, й якоїсь масової чистки центрального урядового апарату так і не відбулося. Картер уперше в історії Америки почав широко залучати на найвищі посади в державному управлінні афроамериканців та жінок. Ні, звичайно, ті чи інші чорношкірі або представниці прекрасної половини людства працювали і в адміністраціях попередніх президентів, але перелом у цьому питанні стався саме за Картера. Міністром торгівлі стала Хуаніта Крепе, житлового будівництва і міського розвитку — чорношкіра Патриція Гарріс. 37 негрів в один день були призначені федеральними суддями. Але найбільш контроверсійним стало призначення на посаду постійного представника США в ООН Ендрю Янґа — в минулому одного з найближчих співробітників убитого за кілька років перед тим лідера громадянського руху негрів Мартіна-Лютера Кінґа. Підкреслено ліберальний Янґ провадив в ООН аж занадто самостійну політику. Й хоча Картер запально стверджував: «З усіх людей, яких я будь-коли бачив на громадських посадах, Енді Янґ — найкращий», президентові довелося зрештою відправити його у відставку після ніким не санкціонованих контактів з представниками Організації визволення Палестини.

Саме у сфері зовнішньої політики за часів Картера відбулися найбільші зміни. «Америці належить споконвічне історичне право ототожнювати себе з процесом всесвітньої боротьби за права людини», — проголосив президент. Цинічний принцип своїх попередників: «Це сучий син, але це наш сучий син», — згідно з яким Вашингтон «не помічав» антидемократичних дій керівників деяких своїх союзників, Картер здав до архіву. Було різко обмежено співробітництво з Чилі Піночета, аргентинською військовою хунтою, урядом білої меншості в Південній Африці, деякими іншими диктаторськими режимами. Величезним успіхом Картера став зрештою підписаний за його посередництва у вересні 1978 року Кемп-Девідський договір між Анваром Садатом та Менахемом Бегіном. Американський президент запросив лідерів Єгипту та Ізраїлю до своєї заміської резиденції й просто не випускав їх звідти, аж доки не було знято всі суперечливі питання, досягнуто миру між двома країнами й у принципі вирішено створити Палестинську автономію. «Доки обидві сторони не виграють, жодна згода не може бути стійкою», — підсумував Картер цей перший за багато десятиріч (і поки що останній) прорив у близькосхідному врегулюванні. Картер за допомогою Бжезинського 1979 року відновив повномасштабні дипломатичні відносини з Китаєм. Саме він успішно завершив у вересні 1977 року переговори, які тривали 13 років, щодо передачі суверенітету над зоною Панамського каналу цій латиноамериканській країні, а 1980 року значною мірою завдяки його позиції було забезпечено передачу влади в Родезії чорній більшості. Картер досягнув другої угоди про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, яку було підписано під час його зустрічі з Брежнєвим у червні 1979 року у Відні. Проте «моральна» зовнішня політика приносила Картеру не тільки успіхи, а й гіркі невдачі. 1977 року в Ефіопії, 1978-го — в Південному Ємені та Афганістані, 1979-го — в Нікарагуа до влади прийшли прорадянські режими. Але двома найбільшими невдачами Картера стала радянська окупація Афганістану та ісламська революція в Ірані. Обидві ці події відбулися наприкінці 1979 року. Замість відданого та найважливішого стратегічного союзника на Близькому Сході, яким був шахський Іран, Штати отримали істерично антиамериканську Ісламську республіку. При цьому співробітників американського посольства в Тегерані було захоплено як заручників, і Картер так і не спромігся їх звільнити ані шляхом дипломатичних переговорів, ані силою — рейд американських командос на Тегеран ганебно провалився. Американських заручників іранські аятоли передали вже адміністрації наступного президента США Рейґана, який використав нездатність Картера звільнити заручників як один із козирів своєї виборчої кампанії. Тим більше, що саме Картер усіляко стримував шаха від кривавих репресій проти ісламських революціонерів. Хто знає, чи зберіг би шах владу, застосувавши силу, але, на думку багатьох експертів, шанс у нього був…

Що ж стосується відповіді на агресію СРСР проти Афганістану, то вона була достатньо жорсткою й, як з’ясувалося з часом, цілком ефективною. Проте під час виборчої кампанії 1980 року проти Картера спрацювало й те, що він так і не спромігся змусити СРСР негайно вивести війська з Афганістану. Саме Картер практично відібрав у перестарілих членів брежнєвського політбюро їхню найулюбленішу іграшку — олімпійського Мішку, ініціювавши разом із Марґарет Тетчер бойкот Олімпіади-80 у Москві більшістю країн світу. Але, окрім цього радше символічного жесту, проти СРСР були запроваджені й набагато ефективніші санкції, які через десятиліття стали однією з причин загибелі цієї держави. Картер, за його словами, «здійснив повну переоцінку своїх поглядів на Радянський Союз». Угоду SALT-2 так і не було ратифіковано, запроваджено заборону на продаж Радянському Союзові сучасних технологій і зерна. Тоді ж Картер підписав рішення про створення Сил швидкого розгортання і збільшення військових витрат (реальних, а не інфляційних) на 4,5 відсотка щороку протягом 1981—1985 років.

Проте головною причиною нищівної поразки Картера в боротьбі за другий президентський термін стали все ж таки його невдачі у внутрішній політиці, перш за все у сфері економіки. Рейґан звернувся до виборців: «Поставте собі просте питання: чи живеться вам краще, ніж чотири роки тому?» Й більшість американців відвернулася від Картера. Адже 1975 року лише 21 відсоток з них вважав, що наступний рік буде гіршим за попередній, а 1979-го — вже 55 відсотків. За цей самий час частка тих, хто боявся інфляції, зросла з 38 до 87 відсотків. Звичайно, якоюсь мірою Картерові просто не пощастило — саме в роки його президентства циклічна економічна криза наклалася на світову енергетичну. Відтак енергоносії не просто критично подорожчали — вони стали в Америці дефіцитом, коло автозаправок уперше з часів Другої світової вишикувалися довжелезні черги. Рішення Картера про створення Міністерства енергетики й запровадження Енергетичного білля було слушним, але принесло позитивні результати лише через кілька років. Проте в цілому Картерові так і не вдалося сформулювати цілісну та ефективну економічну політику, як для відповіді на поточні виклики, так і для вирішення перспективних завдань. «Треба усвідомити, що президент — не надлюдина, — писав через кілька років після завершення терміну Картера його віце-президент Волтер Мондейл. — Він мусить багато працювати, але не по 18 годин на добу без передишки, оскільки в цьому разі втрачається перспектива, неможливо охопити всю картину й можна опинитися за бортом. Що й сталося з Картером». «Коли Картер залишав Білий дім, він виглядав на 10 років старішим, ніж той Джіммі, що чотири роки тому заходив туди, — пише один з американських журналістів. — Рейґан же за 8 років перебування при владі зовнішньо взагалі майже не змінився».

«Містеру Картеру, людині та субмарині»…

У лютому 2005 року на воду було спущено третю й останню американську атомну субмарину із серії «Морські вовки» — на 30 метрів довшу за дві попередні. Вона коштує 3,2 мільярда доларів і називається «Джіммі Картер». Узагалі в Америці, як і в будь-якій демократичній країні, не прийнято називати кораблі іменами людей, які ще живі. Але для 39-го президента Сполучених Штатів вирішили зробити виняток. Річ не тільки й навіть не стільки в тому, що він — єдиний лідер нації, який був моряком-підводником. Він — один з небагатьох, а може, й єдиний американець, який претендує на високе звання «совість нації» чи навіть «совість світу». Пішовши з Білого дому вже третину століття тому, Картер заснував Центр свого імені в Атланті і здобув славу найпослідовнішого та найефективнішого миротворця, який не має жодного офіційного статусу, а сприяє вирішенню проблем лише завдяки своєму моральному авторитету. 2002 року Джіммі Картер став лауреатом Нобелівської премії миру — «за свої зусилля з мирного залагодження конфліктів у всьому світі й боротьбу за права людини». Напередодні нового, 2007 року вийшла друком його двадцята (!) книга — цього разу присвячена Палестинській автономії та перспективам проголошення на її основі незалежної держави. Він був і залишається незручним для американського істеблішменту — виступає проти блокади Куби й за виведення військ з Іраку, вимагає закрити тюрму в Гуантанамо й більшою мірою враховувати інтереси арабів у близькосхідному врегулюванні. Він жив і далі живе за принципом: «Якщо нещастя інших людей залишають вас байдужим і ви не відчуваєте співчуття, вас не можна назвати людиною».

Іван Павло Великий:

Пастир, який навчив свою паству не боятися

Без цього Папи (Івана Павла II) не можна зрозуміти того, що сталося наприкінці 80-х років.

Михайло Горбачов

Без нього комунізм не закінчився б або, принаймні, це сталося б набагато пізніше і з великою кров'ю.

Лех Валенса

Не бійтеся! Відчиніть, відчиніть двері навстіж Христу! Відчиніть двері його спасенній владі, відкрийте їй кордони держав, економічні і політичні системи… дозвольте Христові промовляти до людини!

Іван Павло II