Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

У березні 1947 року відновилася громадянська війна в Китаї. 129 дивізія, якою командував «китайський Чапаєв» Лю Бочен, а комісаром був Ден Сяопін, перетворилася на 2-гу польову армію. У вирішальній битві цієї війни — Хуайхейській — у листопаді 1948-го — січні 1949 року було розгромлено 56 ґоміньданівських дивізій і зламано хребет націоналістам, які втратили тут 400 тисяч бійців — більше, ніж німці під Сталінградом. З боку комуністів у цій битві брали участь 2-га та 3-тя польові армії, а координацію дій обох армій здійснював за волею ЦК… комісар 2-ї армії. Після Хуайхейської битви Ден Сяопін здобув ще й славу полководця.

На початок 1950 року комуністи встановили свою владу над усією країною, окрім Тайваню, на якому сховалися недобиті чанкайшісти, та Зовнішньої Монголії, де зберігся режим-сателіт СРСР. Усі армії комуністів перетворилися, по суті, на фронти (так, 2-га армія налічувала понад 300 тисяч бійців), країну за числом армій було поділено на 5 військово-адміністративних округів. 2-й армії дістався Південно-Західний Китай, і Ден Сяопін став намісником величезної території з населенням понад 100 мільйонів чоловік — першим секретарем Південно-Західного бюро ЦК КПК.

Трирічний син Ден Сяопіна показував старшим сестрам, як працює унітаз. Він сам щойно опанував цей «пристрій» — адже все попереднє життя цих дітей минуло в гірській печері, де жила родина одного з керівників Компартії Китаю. А нині комуністи отримали шанс вивести в світле майбутнє найчисленнішу у світі націю, виснажену безперервною 40-річною війною.

«Великий стрибок» та «культурна революція» «синіх мурах»

Один із найяскравіших спогадів з раннього дитинства автора цієї книги, десь із початку 1960-х років: на екрані маленького чорно-білого телевізора по вулиці якогось міста іде ваговоз з опущеними бортами. На його платформі лежить величезна купа мертвих… горобців. Тут же стоять кілька чоловіків і жінок з довгими палицями в руках. До кожної палиці прив’язано десятки мертвих пташок. «Герої» на платформі вимахують палицями, а на вулицях у захваті кричать та підстрибують незліченні натовпи…

1958 року Великий Керманич Мао проголосив: «Три роки завзятої праці — 10 000 років щастя». Так почався Великий стрибок. За три роки Китай мав збільшити виплавку сталі з 5 до 80—100 мільйонів тонн. Збір зернових у країні вже 1959 року мав скласти 370 мільйонів тонн — удвічі більше, ніж року попереднього. Загнаних у «народні комуни» (ще більш «усуспільнені», ніж радянські колгоспи) сотні мільйонів китайських селян «звільнили» від «буржуазного» принципу «від кожного по здібностях — кожному по праці», було запроваджено справедливий принцип — усе порівну! Коли ж у країні замість добробуту запанував голод, від якого у 1959—1961 роках загинуло від 20 до 30 мільйонів людей, було знайдено винних: горобці, ховрахи та миші розкрадають народний хліб з народних полів! Китайські біологи неспростовно довели, що горобець не може триматися в повітрі довше 15 хвилин — упаде знесилений. Головне — не давати йому сісти весь цей час. А тоді підходь і скручуй йому шию голими руками. Й сотні мільйонів людей цілими тижнями з тріскачками в руках на вулицях і в полях ганяли горобців. І винищили їх практично по цілій країні. Все це було б дуже смішно, якби не було так страшно…

«Розгрібати» наслідки «великого стрибка» довелося в першу чергу Дену Сяопіну. Вже з 1952 року він був заступником голови уряду країни, а 1956-го став паралельно з цим ще й Генеральним секретарем ЦК КПК. Щоправда, ця посада не була такою високою, як, скажімо, у Брежнєва. № 1 у Китаї був Голова КПК товариш Мао. Ден же посідав в ієрархії китайських керівників лише 5—6 місце. Китай і далі залишався переважно селянською країною, тому «лікувати» в першу чергу треба було сільське господарство. І Ден Сяопін повернув селянам матеріальну зацікавленість, виголосивши 1962 року свою сакраментальну фразу: «Байдуже, якого кольору кішка — біла чи чорна, аби вона добре ловила мишей. Не важливо, соціалізм чи капіталізм, головне, щоб люди жили добре». Голод припинився, країна почала помалу зализувати рани. Товариш Мао тимчасово немовби відступив у тінь: «Вони (Лю Шаоці, Чжоу Еньлай та Ден Сяопін. — Авт.) поводилися зі мною, як з мертвим родичем на похороні» — тобто з великою, навіть підкресленою повагою, але абсолютно не зважаючи на його думку.

Але Керманич уже готував контрудар. 1965 року лідер ліваків міністр оборони Лінь Бяо запровадив спершу для вояків, а згодом і для всіх китайців червоні книжечки з цитатами Мао. З’ясувалося, що всі 17 років існування КНР «не лише не проводяться в життя ідеї Мао, а, навпаки, здійснюється диктатура мерзенної, антипартійної та антисоціалістичної лінії». Зі студентів та старшокласників почали створюватися загони хунвейбінів (червоногвардійців). Лю, Чжоу та Ден спробували відсторонити Мао, переконавши більшість членів ЦК на черговому пленумі обрати його почесним головою партії без реальної влади. Але вони спізнилися. На пленум з’явилося лише 80 членів ЦК із 170. Решту хунвейбіни та цзяофані (бунтівники) викрили як «контрреволюціонерів». У країні розпочалася «культурна революція». Заняття в університетах припинилися на кілька років і, як писав російський поет Євген Євтушенко, «второгодники-дубины погром устроили в стране». Репресії торкнулися більшої частини інтелігенції, було скасовано вчені ступені та звання, чини в армії. Всі китайці, й чоловіки, й жінки, відтепер і взимку, і влітку ходили в однакових бавовняних куртках та штанах. Найчисленніша нація світу перетворилася на «синіх мурах».

Ворогом № 1 ліваки проголосили Голову Китайської Народної Республіки Лю Шаоці, який помер у в’язниці 1969 року. Ворогом № 2 — Ден Сяопіна. Його сина, студента університету Ціньхуа Ден Пуфана хунвейбіни викинули з третього поверху навчального корпусу. Хлопець поламав хребет і на решту життя залишився прикутим до інвалідного візка. В роки «культурної революції» він був змушений, сидячи в цьому візку, плести з лози кошики, щоб заробити собі на шматок хліба. Сам же Ден Сяопін провів під арештом два роки, а потім був відправлений на «перевиховання фізичною працею». Через 45 років 65-річний Ден знову став слюсарем — але цього разу вже не на автозаводі «Рено» в Парижі, а на Цзіньцянському тракторному заводі.

Людина, яка «досягла всіх цілей, поставлених на роки вперед»

1999 року американці з великою помпою проводили у Вашингтоні саміт НАТО, присвячений 50-річчю цієї організації. Кожному з кількох тисяч журналістів з усього світу, запрошених на саміт, дарували пам’ятні набори — футболки, бейсболки, сумки з ювілейною символікою. Все це було… китайського виробництва. Так само, як і половина, якщо не більше, найрізноманітніших споживчих товарів в універмагах та крамницях Вашингтона. А також Мюнхена та Монреаля, Лондона та Москви. І Києва, зрештою. Важко було повірити, що минуло лише 20 років від часу, коли Китай взагалі практично не виробляв таких товарів навіть для внутрішнього ринку, коли сотні мільйонів однаково одягнених «синіх мурах» були напівголодними, а то й відверто голодували, витрачаючи основний свій час та зусилля на заучування та цитування геніальних висловлювань Голови Мао.

Ден Сяопін став фактичним лідером Китаю 1979 року. Не можна назвати точної дати його приходу до влади — просто поступово офіційний спадкоємець Мао Хуа Ґофен, формально залишаючись керівником і партії, і держави, перетворився на декоративну фігуру, яка не наважувалася суперечити своєму «заступникові» Ден Сяопіну з жодного питання. Сам Мао повернув Дена із заслання до вершин влади 1973 року, визнавши, що «на рівних з Деном сперечатися важче, ніж підперти драбиною небесне склепіння». І сам Мао знову спробував відправити його в політичне небуття у квітні 1976-го, за кілька місяців до своєї смерті. В липні 1977 року, після арешту лівацької «банди чотирьох», Хуа Ґофен був змушений повернути Дена до складу керівництва партії та країни. Через місяць відбувся XI з’їзд КПК. Хуа зробив 4-годинну доповідь. Тоді піднявся Ден і сказав: «Китай нині потребує напруженої роботи, а не порожньої балаканини». Він перевершив свого старшого друга та однодумця прем’єра КНР Чжоу Еньлая, який помер 1976 року. Чжоу маневрував так, щоб залишатися на поверхні, але не міг змінити напрям течії. Ден не збирався прилаштовуватися і, повернувшися, відразу почав будувати дамбу. Абсолютну рацію мав Мао Цзедун, який ще 1957 року охарактеризував Дена в розмові з Хрущовим: «Він — гостра голка, упакована у вату».

Відставка Хуа Ґофена 1980 року, поділ посад керівника партії та держави і призначення на них висуванців Дена Ху Яобана та Чжао Цзияна закріпили всевладдя Дена, який формально залишався заступником і Ху, і Чжао.

В чому ж суть реформ Дена? Перш за все він фактично провів деколективізацію сільського господарства. Ні, формально сумнозвісні народні комуни свого існування не припинили. Але всю землю було поділено між селянськими подвір’ями. Вони повинні були здавати за фіксованими цінами певну кількість тих чи інших продуктів. Що ж вирощувати на своїй землі ще і як розпорядитися отриманою продукцією, селяни віднині вирішували самостійно. Також за власним бажанням вони можуть замовляти й оплачувати (чи не замовляти і не оплачувати) роботу тракторів, комбайнів та іншої техніки комуни на своїх ділянках. При цьому у різних провінціях величезної країни застосовуються різні форми організації відносин між селянами та комунами — головне, щоб вони були ефективними. «Байдуже, якого кольору кішка…» Внаслідок цього виробництво продовольства у країні за 9 років збільшилося в 1,5 раза. Не вдвічі за рік, як хотів Мао, але ж не на словах, а на ділі.

Китай і після 10 років правління Дена, і навіть досі залишається порівняно бідною країною. Але темпи його розвитку вражають. Так, 2010 року валовий національний доход Китаю в розрахунку на душу населення за паритетною купівельною спроможністю перевищив аналогічний показник в Україні. Іншими словами, пересічний китаєць став багатшим за середнього українця. А ще 2005 року був удвічі біднішим… За абсолютними розмірами економіки Китай минулого року вийшов на друге місце у світі, відтіснивши Японію, яка впродовж багатьох десятиріч посідала цю позицію. Нині обсяги валового національного доходу КНР складають 70 відсотків американського. І більшість світових аналітиків уже не сумніваються, що Китай стане найбільшою економікою світу. Сперечаються лише про те, коли це відбудеться….

Окрім відносної свободи в сільському господарстві, члени народних комун отримали також право займатися будь-якими іншими видами діяльності — переробкою сільгосппродукції, транспортними послугами, кустарним промисловим виробництвом, мати до 8—10 найманих робітників. І всі ті не надто якісні, але дуже дешеві китайські пуховики, футболки, черевики й таке інше, таке інше, таке інше, що заполонило ринки України, Росії, Західної та Східної Європи, Північної та Південної Америки, виготовляються по китайських селах на напівкустарних дрібних підприємствах. «Мао Цзедун допоміг селянам отримати землю, відібравши її в багатих, а потім знову залишив їх без землі, забравши її в комуни, — пише американський синолог Еван Солсбері. — Мао наповнив їхні мішки рисом, а потім спустошив їх у жахливі роки голоду. Ден віддав землю назад селянам, зруйнував систему комун і спостерігав, як їхні мішки переповнюються рисом. Він наповнив кишені людей грошима — грошима, які вони самі заробили. З реформами Дена зникло “барачне життя”, зникли “сині мурахи”».

Але, окрім напівкустарної сільської промисловості, Китай від часів Дена розвиває й велику промисловість, засновану на сучасних технологіях. Перш за все у приморських спеціальних та вільних економічних зонах, де було створено максимально сприятливі умови для функціонування іноземного капіталу. За часи правління Дена Китаю вдалося залучити 650 мільярдів (!) доларів іноземних інвестицій. І нині ця країна залишається найпривабливішим і, відповідно, найбільшим у світі ринком для вкладання капіталу. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в перші роки Денових реформ іноземні інвестори не надто охоче йшли до Китаю, хоч їх туди й запрошували. Тоді було налагоджено контакти з підприємцями з числа етнічних китайців за кордоном — з Гонконгу, Сінгапуру, навіть контрольованого заклятими ідеологічними ворогами-чанкайшістами Тайваню. І коли ці «хуа-цяо» наочно довели, що в комуністичному Китаї можна заробляти дуже великі гроші, за ними потоком ринули інші — японці, американці, західноєвропейці, арабські нафтові шейхи…

Ден розробив і реалізував на практиці принцип «Одна країна — дві системи», відповідно до якого 1997 року з Китаєм було возз’єднано Гонконг, що ним понад століття володіли англійці. Під владою британського лева це місто перетворилося на один з найбільших на Далекому Сході фінансових, торговельних та промислових центрів. Ще 50 років після приєднання до Китаю цей «особливий адміністративний район» зберігатиме повну самостійність у внутрішньому житті, власне законодавство, навіть грошову одиницю. На аналогічних умовах було вирішено й проблему з Макао — португальською колонією в Китаї. Й лише з керівництвом Тайваню Дену та його спадкоємцям так досі й не вдалося домовитися про возз’єднання. Хоч Тайбею обіцяли збереження навіть окремих збройних сил.

І водночас Ден, проводячи надглибоку лібералізацію в економічній, соціальній, а частково й культурній сфері, зберіг монопольне становище Компартії у сфері політико-ідеологічній. Ще на самому початку реформ Ден Сяопін сформував «чотири принципи», від яких ні в якому разі не можна відступити. Це — 1) соціалістичний шлях, 2) диктатура пролетаріату, 3) керівна роль Комуністичної партії, 4) марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна («Тягар помилок Мао Цзедуна менший, ніж його позитивний внесок», — так Ден раз і назавжди визначив місце Великого Керманича в історії Китаю). В реальності всі ці принципи зводяться лише до одного — третього. Але ним ані Ден, ані його спадкоємці поступитись і справді не згодні. Після десяти років реформ у Китаї виник потужний громадський рух за лібералізацію суспільного життя, проти монополії комуністів на політичну владу. Центральний майдан Пекіна Тяньаньмень влітку 1989 року був схожий на київський Майдан Незалежності 2004 року. Але в Китаї все скінчилося трагічно. Після кількох тижнів протистояння Ден наказав силою придушити протести. Кілька тисяч людей загинуло, кілька десятків тисяч було заарештовано. Тоді здавалося, що ринкова економіка і монополія комуністів на владу надалі співіснувати не зможуть: або згортання реформ, або демократизація громадського життя. Та, як з’ясувалося, аналітики помилилися. Після кривавих подій на майдані Тяньаньмень минуло вже понад два десятиріччя. А Китай і далі розвивається ринковим шляхом під керівництвом Компартії. «Перетворення Дена — це спроба поєднати прямо протилежне: державну й приватну власність, держплан і ринкову економіку, політичну диктатуру й культурну свободу», — пише Солсбері. І Ден Сяопін чи не єдиний у світі, кому вдалося поєднати ці непоєднувані речі.

Ден поступово відійшов від влади на початку дев’яностих, а помер 19 лютого 1997-го у віці 93 років. Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер охарактеризував його життєвий шлях так: «Рідко зустрічається такий політичний діяч, як Ден Сяопін, якому вдається досягнути всіх цілей, поставлених на роки вперед».

Джіммі Картер:

Християнин, який спростував аксіому: «політика та мораль — то несумісні речі»