Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Але ж водночас Піночет — батько чилійського економічного дива! За порівняно короткий період йому вдалося розв’язати історичне завдання модернізації чилійської економіки, над яким багато десятиріч безуспішно билися й ліві, і праві його попередники.

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економіка яких приростала стабільними й порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне друге місце в Латинській Америці за обсягами валового національного доходу на душу населення: за паритетною купівельною спроможністю 2010 року цей показник, за даними Світового банку, складав $14 590. Щоб було краще зрозуміле місце Чилі в світовій економіці, наведемо ще кілька цифр з тієї ж таблиці. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною ($15 570), Перу ($8930) та Болівією ($4640). Нинішня Чилі — більш багата країна, аніж Болгарія ($13 290) чи Єгипет ($6060). Але їй, звичайно, ще дуже далеко до Німеччини ($37 950), Японії ($34 640) чи США ($47 360). В Україні цей показник, до речі, складає $6620. Звичайно, це дані з 2010 року, Піночет же пішов від влади на півтора десятиліття раніше. Але всі експерти згоджуються, що останні демократичні уряди Чилі лише продовжували економічну політику Піночета. І саме кривавий диктатор вивів свою відсталу країну на середній світовий рівень розвитку.

У чому ж суть чилійського економічного дива? Економічна політика Піночета зовсім не була поверненням до методів та цінностей доальєндевського періоду, а чимось принципово новим для Чилі. З 30-х років XX століття в Чилі провадилася (наполегливо, але безуспішно) протекціоністська політика, спрямована на розвиток національного виробництва, яке могло б замістити імпорт. Державне регулювання охоплювало дедалі ширше коло показників. Так, лише за 1965—1970 роки (часи правління християнських демократів) частка державних витрат зросла з 36 до 47 відсотків ВВП, а питома вага державних капіталовкладень збільшилася з 61 до 77 відсотків усіх інвестицій. У цей же час держава побудувала понад половину всього нового житла у країні. Таким чином, спроби «Народної єдності» провести тотальне одержавлення економіки стали лише логічним продовженням і розвитком економічної політики, яка провадилася протягом кількох десятиріч зовсім іншими політичними силами.

Піночет розвернув корабель чилійської економіки на 180 градусів. Ще під час його роботи в США на генерала величезне враження справили неоліберальні економічні теорії так званої Чиказької школи, які обстоювали мінімізацію втручання держави в господарство і «вільну гру ринкових сил». Економічними радниками диктатора стали чилійці — випускники Чиказького університету, а згодом вихованці Католицького університету в Сантьяго, де теж безроздільно панувала Чиказька школа.

В Чилі теорії Чиказької школи було впроваджено в життя так повно, як ніде у світі. Від початку свого правління Піночет послідовно й наполегливо провадив згортання або різке обмеження ролі держави майже в усіх сферах економічного життя. Домінуючу роль, і не на словах, а на ділі, отримав приватний капітал. Піночет створив максимально сприятливий інвестиційний клімат для транснаціональних корпорацій, провадив політику «відкритих дверей». І, нарешті, він рішуче відмовився від митно-тарифного захисту внутрішнього ринку, підтримки виробництв, що заміщували імпорт. Натомість велику увагу було приділено розвитку експортних галузей на основі «порівняльних витрат виробництва». Йшлося про те, що коли країна відчуває, наприклад, брак пшениці для внутрішніх потреб, то не варто підтримувати державними дотаціями її виробництво в Чилі, якщо все одно вона буде дорожчою, ніж на світовому ринку. Натомість краще сприяти розвиткові виробництв, собівартість продукції яких буде нижчою за середньосвітову. Так, саме за часів Піночета Чилі вперше у своїй історії вийшла на світовий ринок як великий постачальник томатної пасти, свіжих та морожених фруктів, концентратів соків, рибного борошна. За кілька років країна впевнено увійшла в десятку найбільших світових постачальників деревини. При цьому не відбувалося хижацького винищення чилійських лісів. Приватні компанії, що заготовляють деревину, зобов’язані посадити 12 га нового лісу замість кожних вирубаних 10 гектарів. Держава жорстко контролює дотримання цього правила, але водночас повертає підприємцям три чверті витрат на посадку дерев. Чилійське виноробство, яке сторіччями працювало виключно на місцевий ринок, в останні десятиріччя стало знаним від Штатів до Австралії і від Німеччини до Японії. Чилійські вина, до речі, нині завойовують і український ринок. Не всі галузі, обрані Піночетом та його радниками як експортно перспективні, насправді виявилися такими. Зокрема, в перші роки Піночетового правління було ухвалено спеціальну державну програму сприяння вирощуванню рису. Але за кілька років з’ясувалося, що чилійський рис неконкурентоспроможний на світовому ринку. І програму тихо згорнули. Але в цілому диктатору вдалося різко збільшити експорт, диверсифікувати його номенклатуру. Якщо в середині 1970-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 1980-х — лише 40. І це при тому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали.

Чилійський досвід організації пенсійних фондів як засіб розв’язання соціальних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внутрішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.

Нині середня платня у Чилі складає понад 1000 доларів на місяць. Рівень, про який пересічний українець може поки що тільки мріяти.

Підступний кат чи шляхетний лицар?

1988 року Піночет провів референдум, на якому чилійці мали відповісти: бажають вони збереження правління військових чи воліють перейти до класичної демократії. 73-річний Піночет був переконаний, що більшість народу підтримає збереження існуючого режиму і йому доведеться призначати собі наступника з числа генералів. Диктатор помилився — 60 відсотків чилійців проголосувало за повернення до влади цивільних політиків. І 1990 року Піночет передав владу демократично обраному президентові Ейлвіну, християнському демократу. Ще кілька років генерал зберігав за собою командування сухопутними військами, а тоді придумав для себе посаду «довічного сенатора», яка гарантувала його непідсудність за будь-якими звинуваченнями до самої смерті. В Чилі, але не у світі. Коли 1998 року 82-річний Піночет прибув на лікування до Великої Британії, його було заарештовано за ордером іспанського судді. За звинуваченням у злочинах проти людства — позасудових убивствах у середині 1970-х кількох десятків іспанських громадян, які жили в Чилі й підтримували «Народну єдність». Перебуваючи на Альбіоні під домашнім арештом, старий генерал імітував повну втрату пам’яті й пересувався виключно в інвалідному візку. Врешті після кількамісячної тяганини британська палата лордів вирішила не видавати його Іспанії й відпустити додому. В Сантьяго «вмираючий інвалід» самостійно зійшов з трапа літака і хвацько відкозиряв величезному натовпу своїх шанувальників, що зібрався в аеропорту.

Взагалі нинішню Чилі, як і кілька десятиріч тому, розколото навпіл стосовно Піночета. Багато чилійців уважають його рятівником нації, завдяки якому країна не лише уникнула марксистської диктатури, а й провела вражаючу модернізацію. Не менше співвітчизників Піночета переконані, що жодні економічні успіхи не можуть виправдати ріки крові, які пролив диктатор. Дехто з них вважає, що Альєнде було слушно усунуто від влади, але жорстокість, виявлена Піночетом, була зайвою і не виправданою. Авґусто Піночет помер на 92-му році життя 10  =грудня 2006 року — за іронією долі, саме в міжнародний день прав людини. І півкраїни святкувало цю подію, а півкраїни було у траурі. Супротивникам так і не вдалося засудити Піночета в Чилі за його життя. Генерала судитимуть Бог та історія.

Марґарет Тетчер:

«Залізна леді», яка створила свій власний «изм»

Коли мені було 15 років, я усвідомила, що немає нічого такого, чого б я не могла досягнути. Важливо лише зрозуміти, чого я хочу.

Марґарет Тетчер

Хто з постатей XX століття особисто найбільше спричинився до краху «світової системи соціалізму»? Михайло Горбачов, який розпочав у СРСР ліберальні реформи, що врешті закінчилися крахом цієї наддержави? Іван Павло II, який ще на самому початку свого понтифікату закликав кожного з католиків та взагалі опонентів комунізму за «залізною завісою»: «Не бійся!»? Інтелектуал і незламний боєць Вацлав Гавел? Чи електрик Лех Валенса, який став батьком-засновником масового антикомуністичного робітничого руху в Східній Європі? Можливо, можливо…

Але один з лідерів чеської Оксамитової революції Вацлав Клаус переконаний: «Революція в Центральній і Східній Європі, яка поклала кінець комунізму, почалася 1979 року з перемогою Консервативної партії на загальних виборах, яка поставила Марґарет Тетчер на чолі британського уряду. Вона атакувала державу, дедалі зростаюча експансія якої була основною тенденцією всього XX століття. Це було століття соціалізму з усіма його епітетами і з різним ступенем приниження і деградації індивіда. І її боротьба проти соціалізму стала першим прикладом успіху. Вона показала, що цю тенденцію можна зламати, що можна повернутися до ліберальної політичної, економічної і соціальної системи».

Найстаріша в Європі система британського парламентаризму внесла до анналів світової історії чимало імен видатних прем’єр-міністрів. Дізраелі і Ґладстон, Черчілль і Пітт… Але жоден з них не створив власний «изм». Є марксизм і бонапартизм, гандізм і голлізм. Та немає ані дізраелізму, ані черчіллізму. А ось тетчеризм є.

З бакалійної лавки до Оксфорда

Марґарет-Гілда Робертс (за чоловіком Тетчер) народилася 13 жовтня 1925 року у крихітному містечку Ґрентам у графстві Лінкольншир у Центральній Англії. Провінційної лінкольнширської вимови Марґарет так ніколи до кінця і не змогла позбутися, попри те, що залишила батьківську оселю у віці 18 років і ніколи потім у рідному графстві не жила. Вона стала другою і останньою дитиною (сестра Мюріел була на 4 роки старшою) в родині Беатріс та Елфріда Робертсів. На час народження Меґґі син чоботаря Елфрід був уже власником невеликої бакалійної лавки, а Беатріс працювала швачкою. Родина Робертсів, за свідченням майбутнього чоловіка Марґарет Деніса, була дуже пуританською. Вони належали не до англіканської, а до методистської церкви, Елфрід був церковним проповідником. Щонеділі родина тричі відвідувала церкву — вранці, вдень та ввечері. Ані батько, ані мати не палили, ніколи не вживали ніякого алкоголю, хоча й тримали в домі кагор та вишнівку для гостей.

«Усім у житті я зобов’язана батькові, — писала Марґарет через багато років. — Він прищепив мені любов до всього, що я люблю й у що вірю». Хоча Елфрід Робертс не мав навіть середньої освіти, він, за словами дочки, «був найкращим читачем, якого я будь-коли знала». Батько справляв величезний вплив на своїх дочок. «Треба постійно працювати, щоб заробляти собі на життя», «Ніколи не можна виходити з себе, принаймні на людях», «Ніколи не можна говорити про свої провали та невдачі, звичайно, вони можуть бути, але згадувати про них на людях не можна», «Ніколи не йди за натовпом, не бійся відрізнятися від нього, а, за потреби, поведи його за собою». Ці батькові принципи Марґарет не просто запам’ятала, а дотримувалася їх ціле життя. Саме батько ще змалечку категорично заборонив їй вживати вирази: «Я не можу» і «Мені це важко». І хоча політичні опоненти згодом зневажливо називали Тетчер «дочкою бакалійника», вона ніколи не соромилася свого походження, а, навпаки, пишалася ним.

Родина Робертсів не була, звичайно, багатою, але й дуже бідною її назвати теж не можна. На той час, коли Марґарет було років десять, батьків магазин уже був найбільшою бакалією в містечку, мав відділи кондитерських виробів, тютюну, поштового причандалля. В ньому працювало п’ять найманих продавців. Але й Меґгі з сестрою, прийшовши зі школи, щодня по кілька годин торгували в лавці — цукерками та бісквітами.

Саме бакалія Робертсів, а не місцевий «паб», пивна, як звичайно буває в англійських селах та містечках, була своєрідним політичним клубом Ґрентама, звичайно ж, консервативного і навіть ультраконсервативного спрямування. Неформальним «головою» цього клубу був батько Марґарет, мабуть, найавторитетніший у містечку активіст Консервативної партії. До речі, вже після того, як Марґарет поїхала з дому, Елфріда Робертса було обрано спершу радником мерії, а потім і мером Ґрентама. У віці 10 років Меґґі розпочала свою політичну діяльність — під час парламентських виборів 1935 року вона зголосилася розносити по домівках агітаційні матеріали консерваторів. Ще маленькою дівчинкою Меґґі на питання, ким вона стане, коли виросте, незмінно відповідала: «Членом парламенту від Консервативної партії». Це викликало в дорослих поблажливий сміх — така доля в «старій добрій Англії» 30-х років минулого століття для вихідця із скромної родини з маленького містечка видавалася неймовірною. А головне — Меґґі ж була дівчинкою, а жінок у британському парламенті на той час взагалі практично не було.