Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Тим більшим було розчарування «кремлівських мрійників», коли очолений Піночетом військовий переворот поставив хрест на просуванні Чилі «шляхом соціалізму». В середині 1970-х генерал з іншого кінця землі перетворився в радянській пропаганді на уособлення всесвітнього зла. Авґусто Піночет для більшості жителів СРСР став «Гітлером сучасності». Про криваві злочини його режиму, про боротьбу чилійців проти «антинародної хунти» трубили всі газети, радіо та телебачення, писали п’єси та співали пісні.

Маятник хитнувся в інший бік наприкінці 1980-х, за часів пізньої перебудови. Спершу несміливо, а тоді дедалі впевненіше залунали голоси, що Радянському Союзові, а потім незалежним уже Україні чи Росії потрібен свій власний Піночет, який залізною рукою випалить марксистську скверну, згуртує суспільство і силоміць поведе його до ліберально-ринкового раю. Через авторитаризм. Один із найвизначніших українських «прорабів перебудови» дозволив собі якось на масовому мітингу навіть замінити в класичних шевченкових рядках ім’я Вашингтона прізвищем чилійського диктатора: «Коли ми діждем Піночета з новим і праведним законом?». Вийшли зовсім уже й не вірші. Натомість актуально з погляду поточного політичного моменту.

Так Піночета було «повністю реабілітовано» у свідомості пострадянських інтелектуалів. Раптом з’ясувалося, що під його керівництвом Чилі досягла вражаючих економічних успіхів. Він урятував свою країну від сповзання до комунізму. А пролита кров… Це не більше як дрібні ексцеси на шляху до загального процвітання. Тому справжнім шоком для декого в Україні став арешт відставного чилійського диктатора у Великій Британії 1998 року. І хоча після кількох місяців домашнього арешту на Туманному Альбіоні старого та хворого Піночета зрештою відпустили додому, стало зрозуміло: для сучасного західного суспільства навіть найшляхетніша мета не виправдовує негідних засобів, а особливо масових порушень прав людини. Й жодний президент у жодному куточку світу, який припустився злочинів за часів свого правління, не може мати певності, що після виходу у відставку йому не доведеться відповідати за свої діяння.

Шлях догори

Авґусто-Хосе-Рамон Піночет-Уґарте народився 25 листопада 1915 року в місті Вальпараїсо — найбільшому чилійському порту, океанських воротах столиці країни Сантьяго. Він був шостою дитиною дрібного службовця місцевої митниці. Батьки Піночета були ревними католиками та прибічниками так званих традиційних цінностей. І майбутній генерал та президент, добре засвоївши ті цінності змалечку, проніс їх крізь усе життя. В дитинстві Авґусто був слабеньким, хворобливим та несміливим хлопцем, який нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Якось, згадує Піночет, мати повела його в кіно. Фільм був німий. В один «чудовий» момент тапер ударив по клавішах старенького піаніно, імітуючи звуки стрілянини — за сценарієм це був епізод розстрілу. Хлопчик, побачивши, як на екрані падають «розстріляні» актори, так злякався, що сховався під крісло й почав голосно кричати. Стався душевний надлам. І цілком вірогідно, що через кілька років, закінчивши середню школу, Піночет вирішив поступати до військового училища саме для того, щоб перебороти задавнений жах перед стріляниною та кров’ю. Хоча, з іншого боку, військова служба на той час (і понині) була в Чилі, як і в інших країнах Латинської Америки, надзвичайно престижною й давала вихідцеві з «низів» чи не єдиний шанс здобути високий соціальний статус. Хоч би як там було, до піхотного училища в Сантьяго Піночета не прийняли — оцінки, отримані ним на загальноосвітніх іспитах, були добрими, але не відмінними. Й не змогли переважити його погану фізичну підготовку. Невдалою була й друга спроба вступу, попри те, що відразу після першого фіаско Піночет почав активно займатися боксом та плаванням, а решту часу присвячував поглибленому вивченню загальноосвітніх дисциплін. І лише на третій рік мрія Авґусто зрештою здійснилася — його було зараховано до училища.

1936 року 21-річний Піночет успішно закінчив військове училище й розпочав офіцерську кар’єру. Про свою військову службу генерал згодом казав так: «Це кар’єра солдата. Починаючи з військового училища й до чину генерала я підіймався по сходах військової ієрархії крок за кроком, не маючи жодних честолюбних прагнень і бажаючи лише виконувати свої службові обов’язки». За 37 років Піночет пройшов шлях від «зеленого» лейтенанта до командувача сухопутних військ країни. Окрім цілеспрямованості і працелюбності нашого героя, його стрімкому просуванню по службі сприяв і вдалий шлюб — Піночетова дружина Лусія, з якою він прожив майже 60 років, була дочкою одного з провідних чилійських політиків консервативного спрямування. Й одруження з нею автоматично ввело вихідця з низів у коло чилійської політичної еліти. В послужному списку Піночета є чисто стройові посади — командир взводу та роти, начальник штабу та командир піхотної дивізії, командувач столичного гарнізону тощо. Але не тільки. 1951 року він закінчив Військову академію, отримавши звання офіцера Генерального штабу і фах «викладач військової географії та логіки», а згодом п’ять років викладав у цій же академії, потім майже десять років був військовим аташе Чилі у Вашингтоні. Тому, що він так довго обіймав цю престижну посаду, сприяла його досконала вже на той час англійська мова й реноме інтелектуала — тоді він був уже автором понад десяти книжок. Це були переважно підручники та навчальні посібники з військової географії, але одна з його праць — видана 1968 року «Геополітика» — заслуговує на особливу увагу. Одні називають творіння Піночета «класичною книгою», інші — «тоненькою книжечкою з насмиканими цитатами з прусських та нацистських авторів».

Між народами, вважає Піночет, існує одвічна боротьба за життєвий простір. Народи, на його думку, — єдині біологічні організми, характеристики яких задані довкіллям, етнічними та расовими особливостями. Гірські народи — це традиціоналісти, вороги всіляких реформ. У них превалює індивід. Мешканці ж рівнин із задоволенням сприймають усілякі нововведення, їхніми діями керує поверхневий дух, а під час війни вони чинять слабкий опір ворожим військам, що вдерлися до країни. Чилійців генерал оголосив горянами. Носієм і хоронителем справжньої національної культури — чилійську армію. Аргентинці ж (сусіди й головні історичні суперники чилійців), на думку Піночета, — типові жителі рівнин. А «виходячи з того, що державі для її розвитку необхідний простір, завоювання якого в сучасному світі є достатньо складним, сильна у військовому, економічному, дипломатичному та демографічному аспектах держава повинна мати привілеї в територіальних суперечках». Тобто Чилі над Аргентиною. Відтак Піночет сформулював основні завдання чилійської зовнішньої політики: експансія на північ і південь від кордонів Чилі, панування в південній частині Тихого океану, окупація та контроль над протоками та островами Південного конусу Латинської Америки. Для читачів, які не надто добре обізнані з південноамериканськими геополітичними реаліями, пояснимо: згаданий «конус» частково належить Аргентині, й Піночет у своїй науковій праці фактично закликав до війни з сусідньою країною. Лише через п’ять років після виходу «Геополітики» у світ її автор став на чолі Чилі. І можна тільки дякувати Богові, що в нього вистачило розуму не спробувати втілити в життя свої геополітичні теорії.

Нарешті, остання цитата з генеральського трактату: «Одна з цілей геополітики полягає у співвідношенні передумов (що це означає — зрозуміти важко, але так у Піночета. — Авт.) до можливого застосування й використання особливих законів у внутрішній політиці держави». Що таке «особливі закони» і як їх на практиці використовувати у внутрішньому житті держави, генерал наочно продемонстрував усьому світу.

Країна, в якій він жив

За три століття колоніального періоду до Чилі переселилося лише 50—70 тисяч осіб, переважно іспанців та басків. Загалом же до сьогодні в Чилі осіло десь 250 тисяч іммігрантів, що в багато разів менше, ніж у сусідній Аргентині чи деяких інших латиноамериканських країнах. Таким чином, Чилі — одна з найбільш «індіанських» за походженням більшості населення країн Південної Америки. Щоправда, не асимільованих індіанців у Чилі не більше 5 відсотків. Понад три чверті населення країни складають метиси — нащадки мішаних шлюбів індіанців та європейців або навіть чистокровні індіанці, котрі засвоїли іспанську мову та культуру. Креолів (білих) у країні не так багато. Але саме вони складають панівну верству. До їх числа належать і Піночет, і його історичний антагоніст Сальвадор Альєнде. А ось культовий лідер чилійської компартії Луїс Корвалан — типовий метис.

У 40—70-х роках XIX століття до країни в’їхало близько 20 тисяч німців, які компактно розселилися в південних районах центральної частини країни. Іммігранти з Німеччини та їхні нащадки швидко захопили «керівні висоти» в чилійських збройних силах і почасти зберігають їх досі. Принаймні обидва безпосередніх попередники Піночета на посаді головнокомандувача чилійських сухопутних військ — генерали Пратс та Шнайдер — були німецького походження. Армію, в якій Піночет прослужив усе своє свідоме життя, сусіди-латиноамериканці дражнили «прусською» — і польові статути чилійців, і навіть парадна офіцерська форма були один в один «переписані» з німецьких. Але найважливіша підстава до такого прізвиська — це, звичайно, дух прусської казарми, який десятиріччями панував у чилійській армії. І хоча сам Піночет, наскільки відомо, не має жодного німецького коріння, «германський дух» він засвоїв дуже добре. Принаймні й у військовій справі, і в його улюбленій геополітиці найвищими авторитетами для генерала були й залишалися німці.

Чилі — дуже довга і порівняно вузька смуга землі, затисну-та між Тихим океаном та Андами — однією з найвищих у світі гірських систем. Землі, придатної для використання у сільському господарстві, в країні порівняно мало — це переважно ділянки на узбережжі та гірські долини. Ані у XVIII, ані в XIX столітті Чилі, на відміну від багатьох інших латиноамериканських країн, не спромоглася вийти на світовий ринок як великий виробник тієї чи іншої сільськогосподарської культури. Й чилійська еліта, й країна в цілому порівняно з іншими латиноамериканськими державами вважалася радше бідною. Становище ж селянства, яке складало переважну більшість населення країни, було нужденним по всій Латинській Америці. І ще невідомо, де воно було гіршим — у «просунутій» Бразилії чи у відсталій Чилі. Не змінило ситуації й відкриття, а потім початок розробки великих мідних покладів (і нині чилійцям належить чверть розвіданих запасів мідної руди у світі). У країні не було ані капіталу, ані технічних спеціалістів, тому видобуток мідної руди у чилійських горах узяв на себе британський, а пізніше американський капітал. Прибутки вивозилися з країни. Протягом XIX століття чилійська «прусська» армія виграла кілька воєн проти сусідніх держав, унаслідок чого до Чилі було приєднано багаті на селітряні поклади перуанські провінції Тарапака та Антофагаста. Проте й видобуток селітри та продаж її на світовому ринку не привели Чилі до економічного процвітання. В першій половині XX століття країна постійно мала негативне сальдо торговельного балансу, була не в змозі забезпечити своє населення продовольством. Протекціоністська політика, яку проводили й консервативні, й ліберальні уряди, так і не привела до бурхливого розвитку національних товаровиробників, які б випускали вдосталь якісної продукції, що заміщувала би імпорт. «Чилізація» мідної промисловості, яка формально передала найбільші мідні родовища у власність держави, не привела ані до істотного зростання доходів бюджету, ані до відчутного збільшення платні робітникам. Селянство задихалося від нестачі землі, більшість якої й далі належала великим латифундистам, значна частина котрих була не здатною організувати на ній конкурентноспроможне сільськогосподарське виробництво. Президент країни, християнський демократ Едуардо Фрей 1964 року проголосив проведення аграрної реформи, яка передбачала передачу частини землі латифундистів 100 тисячам селянських родин. Проте реформа просувалася вкрай повільно, за 6 років землю отримало лише 20 тисяч родин. А тим часом у країні наростав вплив лівих сил. Створювалася революційна ситуація, коли дедалі більше чилійців доходило переконання, що «далі так жити не можна». Ось тільки рецепти «докорінної перебудови» різні політичні сили пропонували діаметрально протилежні.

У грудні 1969 року Комуністична, Соціалістична, Радикальна та Соціал-демократична партії, а також Рух єдиної народної дії та Незалежна народна дія створили блок «Народна єдність», на чолі якого став лідер соціалістів доктор Сальвадор Альєнде-Ґоссенс. Наступного року відбулися президентські вибори, на яких переміг Альєнде. 4 листопада 1970 року представник лівих урочисто в’їхав до президентського палацу в Сантьяго.

Плеканий радянською пропагандою міф про «всенародну підтримку» «Народної єдності» чилійцями, як і кожний міф, не відповідає дійсності. Альєнде прийшов до влади тільки завдяки недосконалості чилійського виборчого законодавства. Воно передбачало вибори в один тур, а переможцем проголошувався той із кандидатів, який набере голосів більше за інших. Так Альєнде, здобувши підтримку 36 відсотків виборців, став легітимним президентом. За його найближчого конкурента, колишнього президента Едуардо Фрея, проголосувало 33 відсотки чилійців. Решту голосів «розтягнули» кілька консервативних кандидатів, для яких Фрей був занадто лівим. Якби в Чилі, як у кожній демократичній країні, президентські вибори провадились у два тури, Альєнде не мав би жодних шансів на перемогу. В чилійському парламенті ліві теж мали лише 80 мандатів з 200. Отож протягом усіх 1000 днів свого правління Альєнде був «президентом меншості». Але чилійська конституція передбачала, що левова частка владних повноважень зосереджена в руках президента. Таким чином «Народна єдність» стала повним господарем країни, більша частина населення якої її не підтримувала. Важливим фактором, що сприяв приходові Альєнде до влади, стала підтримка, яку йому надав командувач сухопутних військ Чилі Рене Шнайдер. І хоча генерала Шнайдера було вбито у жовтні 1970-го, за кілька днів до того, як Альєнде вступив на найвищу посаду, генерал Карлос Пратс, що прийшов на зміну Шнайдеру, теж щиро підтримував уряд «Народної єдності».

Попри те, що Альєнде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити у країні радикальні економічні та соціальні перетворення в цілком комуністичному дусі. В перші ж місяці свого правління новий президент провів «червоногвардійську атаку на капітал», подібно до того, як це зробив Ленін у далекій Росії наприкінці 1917-го — на початку 1918 року. Було націоналізовано 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними банками, іноземними підприємствами в гірничодобувній галузі, великими торговельними фірмами. Альєнде експропріював більше половини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж Фрей за 6 років! Але власність 76 тисяч селянських родин на отриману землю виявилася суто формальною. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об’єднано в сільськогосподарські товариства аграрної революції (САРА) — повний аналог радянських колгоспів. Усю ж вироблену продукцію чилійські колгоспники були зобов’язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. У країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, централізований державний розподіл продуктів харчування призвів до виникнення гострого дефіциту практично всіх видів продовольства. Буйним квітом розцвів чорний ринок. І що більше титанічних зусиль докладала «народна» влада в боротьбі зі спекулянтами, то гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу й годинами стукотіли кришками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі продуктами харчування. Не ліпшими були справи і на націоналізованих промислових підприємствах, управління якими здійснювали робітничі комітети. Некваліфікований менеджмент і вимивання оборотних коштів призвели до повної зупинки деяких із них і скорочення виробництва на більшості інших. У країні галопувала інфляція.

Радянська преса тоді багато писала, що головна причина економічних труднощів уряду «Народної єдності» — саботаж і змови з боку «національної буржуазії» та «міжнародної реакції». Все це справді мало місце. Численні чилійські праві та ультраправі організації справді організовано опиралися всім економічним заходам нового уряду, а часом вдавалися до актів терору проти активістів «Народної єдності». Рух опору координували професіонали з американських спецслужб. А уряд США оголосив фактичний бойкот продукції націоналізованих чилійських мідних копалень, викинувши на найбільший у світі американський внутрішній ринок за низькими цінами мідь з Національного стратегічного резерву. Видобуток міді в Чилі падав, але навіть те, що було, Альєнде не міг продати. Все це було. Та все ж головна причина надглибокої економічної кризи, в яку зіштовхнула країну «Народна єдність», — об’єктивна. Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і більшість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення, неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи. І таки призвела.

Піночетова «обмежена демократія»

Розв’язка настала 11 вересня 1973 року. В цей день у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде героїчно загинув із автоматом у руках у марній спробі опиратися озброєним до зубів путчистам.

Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутних військ Чилі. Це — найвища посада, якої може досягти чилійський військовослужбовець. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові.

Змова серед чилійських військових назрівала вже давно. І Піночет був її активним учасником. Головною ж перешкодою для путчу був попередник Піночета генерал Пратс, який категорично виступав проти втручання армії в політику й скинення законного уряду. Попри тиск, який чинили на нього підлеглі, Пратс не міняв своїх позицій. Врешті одна з офіцерських дружин привселюдно дала головнокомандувачу ляпаса. Це стало останньою краплею, й зганьблений генерал подав у відставку. На свою посаду він рекомендував Піночета, якого вважав щирим прибічником невтручання військових у політику за жодних обставин. Узагалі підступний Піночет за часів «Народної єдності» зовсім не був в опалі. На початку 1972 року Альєнде підвищив його, призначивши начальником штабу сухопутних військ, а наприкінці того ж року висунув на ще відповідальнішу посаду — командувача столичного гарнізону. Перед призначенням головнокомандувачем сухопутних військ Піночет мав тривалу бесіду з Альєнде й переконав його, що підтримуватиме уряд не гірше за Пратса. Але, як згадував згодом сам Піночет, «коли я 23 серпня прийняв командування, рішення (про переворот. — Авт.) визначилося остаточно».

Піночет стверджував, що ніколи не віддавав наказу вбити Альєнде. За офіційною версією, під час штурму президентського палацу лейтенант Реєс, увірвавшися до однієї з кімнат, побачив людину в касці, що наводила на нього автомат. Офіцер «інстинктивно» відкрив вогонь і лише згодом зрозумів, що застрелив президента. Все, мабуть, і справді було так. Убитий Альєнде-мученик завдав Піночетові набагато більше шкоди, ніж приніс би екс-президент-вигнанець. А ось масові репресії проти прибічників «Народної єдності» здійснювалися з відома і за прямим наказом Піночета. «Демократія в самій собі несе зерно власного руйнування, — цинічно стверджував він. — Демократію необхідно час від часу купати у крові, щоб вона залишалася демократією». За оцінками міжнародних правозахисних організацій, за 17 років Піночетового правління в Чилі було фізично знищено (часто без суду та слідства) 30 тисяч прибічників «Народної єдності». Серед них було чимало іноземців — на початку 1970-х багато західних інтелектуалів-ліваків добровольцями відправилися до Чилі, аби допомогти своїм місцевим однодумцям «будувати реальний соціалізм». Лише за перші три роки перебування Піночета при владі за політичними мотивами було заарештовано 130 тисяч чилійців — величезне число для країни з 10-мільйонним населенням. Загалом, за оцінками правозахисників, за Піночета політичних репресій у тій чи іншій формі зазнав кожний шостий чилієць. Генерал, як він сам казав, «одягнув на націю залізні штани».

Спочатку Піночет був «просто» главою військової хунти, яку мали по черзі очолювати командувачі сухопутних військ, авіації та флоту. Але вже через кілька місяців він відмовився передати головування в хунті наступному генералові, а через рік проголосив себе (без жодних виборів) президентом країни. Піночет заборонив діяльність будь-яких політичних партій, фізично знищив чи змусив емігрувати всіх політиків лівого спрямування, розгромив потужний колись у Чилі профспілковий рух. Створену Піночетом охранку ДІНА цілком справедливо порівнювали з гестапо. Одним з улюблених методів роботи ДІНА було так зване «прориття тунелю», коли в горло та в задній прохід політичного опонента одночасно заштовхували по живому пацюку й милі тваринки були змушені прогризати собі «дорогу на волю» через людську плоть.

Піночет, безумовно, був кривавим диктатором, жорстоким та підступним. Але таких було дуже багато у трагічній історії Латинської Америки. І якби лише до цього зводилася його роль, він був би просто не вартий нашої уваги.