Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Обох своїх дочок Робертс віддав до найкращої в містечку школи, хоча річна плата за навчання у 12 фунтів стерлінгів була досить відчутною для родинного бюджету. Меґґі вчилася не блискуче, але дуже старанно. Одягалася скромно, та акуратно. З 5 до 15 років займалася музикою, а після цього стала одним із кращих гравців шкільної жіночої команди з хокею на траві.

Вона завжди видавалася старшою за своїх однолітків — і не через зовнішність, а через дуже поважний, «дорослий» стиль поведінки. Подруг у неї не було.

У віці дев’яти років Марґарет виграла загальноміський конкурс серед учнів молодших класів на найкращу декламацію вірша. «Тобі пощастило», — з усмішкою сказав мер Ґрентама, вручаючи їй нагороду. «Ні, — дуже серйозно заперечила Меґґі. — Я це заслужила».

Марґарет закінчила школу 1943 року, в розпал Другої світової війни. Найтрагічніші для Британії дні, коли була реальна загроза, що країну, вперше за тисячу років, буде окуповано іноземцями, вже минули. Але більшість хлопців була на фронті, відтак дівчатам було дещо легше вступити до престижних університетів. І Меґґі Робертс обрала… Оксфорд. Саме цей найаристократичніший університет закінчила переважна більшість британських прем’єрів та політичних лідерів. Дівчину не зупинило навіть те, що при вступі туди на будь-який факультет за традицією обов’язково треба було складати іспит з латинської мови, яка в її провінційній школі взагалі не викладалася. Директриса школи радила їй обрати для продовження освіти якийсь скромніший університет, чи, принаймні, протягом року вивчати латину на спеціальних курсах. Марґарет відмовилася і самотужки за кілька місяців вивчила латину. Проте вирішила вступати не на юридичний факультет, де, власне, й училися майже всі ті майбутні прем’єри, а на хімічний. І не тому, що аж так любила хімію — просто там був найнижчий в Оксфорді конкурс. Попри це не добрала півбала і змушена була ні з чим повертатися додому. Але в жовтні 1943-го кілька оксфордських хіміків-першокурсників зголосилися добровольцями на фронт, і дівчину було прийнято на одне з місць, що звільнилися.

Чи може жінка стати політичним лідером?

Нині це питання видається навіть смішним. Але це нині. А у Великій Британії в 40-ві роки минулого століття? У опонентів консерваторів — лейбористів — було кілька жінок — членів парламенту. Консерватори ж і далі вважали, що політика — суто чоловіча справа. Наприклад, до Оксфордського союзу консерваторів, школу якого пройшли у студентські роки всі майбутні прем’єри-консерватори, що вчилися в цьому університеті, жінок просто… не приймали. Проте в Оксфорді існувала інша, хай і не така авторитетна організація — Асоціація консерваторів, до якої Марґарет вступила в перший же місяць навчання.

Оксфорд на той час уже зовсім не був цитаделлю консерваторів. Навпаки, в роки навчання Марґарет тон серед політично активних студентів задавали ліберали, соціалісти й найрізноманітніші ліві. Сусідкою майбутнього прем’єра по кімнаті в гуртожитку всі роки навчання була студентка-комуністка. Консерватори у студентському середовищі видавалися старомодними й не користувалися авторитетом. Дехто з першокурсників-консерваторів у зв’язку з цим відійшов від політики чи навіть радикально поміняв свої погляди. Не такою була наша героїня. Постійно стикаючися з політичними опонентами, вона не лише не пом’якшила своїх поглядів, а стала ще ортодоксальнішим консерватором.

Марґарет вивчала хімію старанно, але без особливого ентузіазму. Відвідувала всі лекції, виконувала всі практичні завдання, але в результаті отримала диплом лише II ступеня. «Я ніколи не розраховувала на диплом І ступеня, сподіваючися, що в майбутньому не займатимуся хімією професійно, — писала вона через багато років. — Занадто багато часу я приділяла політиці». Окрім занять зі свого фаху, Марґарет відвідувала лекції та практичні заняття з ораторського мистецтва. Вже на третьому курсі міс Робертс стала президентом оксфордської Асоціації консерваторів. «Ми всі її не любили, але поважали, — згадував згодом один з її колег по Асоціації. — Вона завжди була дуже незговірливою та жорстокосердою. Та водночас вирізнялася діловими якостями, активністю й войовничим консерватизмом». Такою, що викликає повагу, але не симпатію, Марґарет лишилася на ціле життя. В останній рік її прем’єрства представницьке соціологічне опитування засвідчило, що 63 відсотки британців поважають Тетчер, але водночас 67 відсотків її не люблять.

1946 та 1948 років Марґарет, як представницю оксфордського студентства, запрошували гостем на загальнонаціональні конференції Консервативної партії. Це стало її першим кроком до великої політики.

1948 року молоду випускницю Оксфорда було вперше висунуто кандидатом до парламенту від Консервативної партії. Проте це було радше формальним кроком. У Британії й тоді існувала, й досі існує суто мажоритарна виборча система. В окрузі Дартвуд Марґарет ніхто не знав, коштів на виборчу кампанію їй практично не виділили, а головне, більшість виборців у окрузі традиційно підтримувала лейбористів. Відтак Марґарет не мала реальних шансів на перемогу. Вона й програла. Проте набрала голосів набагато більше, ніж могли розраховувати консерватори. Вже тоді керівники партії звернули увагу на її вкрай агресивний стиль полеміки. «Обирайте між партією свободи та партією рабства (малися на увазі лейбористи. — Авт.)», — під таким гаслом проходила виборча кампанія майбутнього прем’єра. 1950 та 1951 років Марґарет ще двічі висували кандидатом до парламенту від консерваторів. Але знову в суто «лейбористських» округах. І вона програла ще двічі.

Після закінчення університету Марґарет почала працювати в хімічній лабораторії у графстві Ессекс. Працювала старанно, але без видатних успіхів — великих здібностей до хімії, за свідченням колег, не мала. Натомість співробітники дали дочці бакалійника з глибокої провінції іронічне прізвисько Герцогиня — за зверхню манеру поведінки. Вони не знали, що через кілька десятиліть за видатні заслуги перед країною Марґарет справді отримає шляхетський титул, щоправда не герцогині, а «лише» баронеси. Водночас за три роки роботи в лабораторії Марґарет ознайомилася з проблемами британської промисловості та зав’язала особисті контакти з деякими бізнесменами. Паралельно з цим вона здобувала другу вищу освіту — юридичну. «Я потребую цього для своєї політичної діяльності», — відверто визнавала Марґарет.

1950 року вона познайомилася з власником хімічної фабрики Денісом Тетчером, а наступного року вийшла за нього заміж. На десять років старший за свою наречену Деніс був таким самим переконаним консерватором, як і вона. Під час Другої світової війни майора Тетчера було нагороджено Хрестом Британської імперії (приблизний аналог — звання Героя Радянського Союзу). Перед вінчанням Марґарет перейшла з пуританської методистської церкви до англіканства, до якого традиційно належить більшість англійців, зокрема й її чоловік. Проте від войовничих методистських поглядів не відмовилася. На все майбутнє життя Деніс став, можна сказати, «надійним тилом» Марґарет. Він усіляко підтримував її політичні амбіції. Марґарет уже ніколи не доводилося працювати лише для того, щоб заробити собі на шматок хліба. Відтак одразу після шлюбу вона покинула хімічну лабораторію, переїхала в будинок чоловіка в графстві Кент і розпочала адвокатську практику. Щоправда, без особливих успіхів.

1953 року Тетчер народила двох близнюків — дочку Керол та сина Марка. На якийсь час вона перетворилася на маму-«декретницю», згідно зі своїми методистськими та консервативними переконаннями. Втім, і згодом, коли вона вже була членом парламенту, а потім і прем’єром, Марґарет уважала за необхідне гідно виконувати свої обов’язки дружини та матері. Вона завжди готувала гарячий сніданок для чоловіка та дітей, сама прибирала помешкання. Щоправда, через десятиріччя Керол, яка на той час стала журналісткою, опублікувала художню книгу, де під вигаданим прізвищем змалювала сімейне життя Тетчерів за часів свого дитинства. Мати головної героїні постає в цій книзі дуже жорсткою, навіть жорстокою особою, що дуже добре вміє вимагати, але не здатна дати своїм дітям бодай крихту душевного тепла. Ця книжка, написана рідною дочкою, стала одним з основних козирів опонентів Тетчер та її Консервативної партії під час чергових парламентських виборів.

1955 року Тетчер висловила бажання знову висуватися кандидатом до парламенту. Керівництво консерваторів відмовило їй, хоча поблизу, у Кенті, були два «підходящі» округи. Сталося так, як переконана сама Тетчер, через звичайнісінький чоловічий шовінізм. Чоловіки-політики просто не повірили, що молода жінка з двома дворічними малюками на руках спроможна з повною віддачею провести напружену передвиборну кампанію.

І лише 1959 року Марґарет Тетчер урешті стала членом палати громад британського парламенту від округу Фінчлі на північній околиці Лондона. Від цього ж округу вона й надалі щоразу обиралася до парламенту. Так у віці 34 років вона здійснила свою дитячу мрію і стала політичним діячем загальнонаціонального масштабу.

Крадійка молока

Не можна сказати, що парламентська діяльність Тетчер одразу розгорнулася тріумфально й вона з перших місяців здобула широку популярність у суспільстві. Перша парламентська промова, яку вона виголосила за дорученням партійного керівництва, була спрямована проти лейбористів і обстоювала право журналістів бути присутніми на засіданнях місцевих рад. Муніципалітет Фінчлі офіційно відмежувався від позиції свого члена парламенту. Потім Тетчер стала основним мотором парламентської кампанії консерваторів проти підвищення податку на доходи корпорацій. І отримала від преси ярлик «реакціонерки». Проте вже в жовтні 1961 року, лише через два роки роботи в парламенті, консервативний прем’єр Макміллан запропонував їй посаду парламентського секретаря міністерства у справах пенсій та соціального страхування (щось на зразок нашого заступника міністра). Це був вражаючий стрибок у кар’єрі — адже сам Макміллан, наприклад, 14 років пропрацював рядовим членом парламенту, перш ніж отримав першу посаду в уряді. На цій посаді головною ідеєю Тетчер стала боротьба… проти підвищення пенсій. «Розглядаючи проблему, — стверджувала пані секретар, — треба враховувати не лише інтереси тих, хто отримує пенсії, а й тих, із чиїх кишень вони, по суті, виплачуються». Ще менше симпатій до Тетчер викликала її ініціатива відновити скасоване вже на той час покарання різками за дрібні правопорушення для молодих злочинців. Порівняно дрібний урядовець Тетчер стала відомою. Але це була радше негативна «слава».

1964 року консерватори програли вибори і потрапили в опозицію. В тіньовому кабінеті Тетчер була послідовно заступником міністрів житлового будівництва, фінансів, транспорту. 1967 року стала тіньовим міністром освіти — першою жінкою-міністром в історії Британії. 1970 року, коли консерватори повернулися до влади, Тетчер з тіньового перетворилася на справжнього міністра освіти. Тут вона повела запеклу боротьбу проти започаткованої попереднім лейбористським урядом реформи системи середньої освіти, яка передбачала ліквідацію привілейованих державних шкіл і запровадження єдиних вимог та прав для всіх випускників. Хоча пані міністр пропонувала скоротити державні витрати на середню освіту аж на третину, вона обстоювала збереження дотацій з бюджету для найпривілейованіших приватних шкіл. Обурення опонентів посилювала та обставина, що її син Марк саме на той час учився в Харроу — найдорожчій у Британії школі для хлопчиків, заснованій у XVI столітті. Тетчер на третину підвищила вартість шкільних сніданків і запровадила плату за молоко, яке доти безкоштовно роздавалося учням молодших класів державних шкіл. 1972 року сотні вчителів демонстративно залишили залу, де проходила загальнонаціональна вчительська конференція, коли почався виступ Тетчер. Преса охрестила її «найнепопулярнішою жінкою у Великій Британії» і приклеїла прізвисько «крадійка молока». Навіть її вірний Деніс обережно пропонував дружині покинути політику.

А проте далеко не в усіх британців Тетчер та її дії викликали обурення та неприйняття. Корінь усіх тогочасних проблем Британії вона вбачала «у зростаючій владі держави над особистістю, в занадто великому втручанні уряду в життя приватних осіб, у завеликому бюрократизмі». І багато хто згоджувався з нею. Тетчер поступово ставала однією з найпомітніших фігур у Консервативній партії, лідером її найконсервативнішого крила.

1974 року консервативний уряд Хіта програв велику битву з профспілками — загальнонаціональний шахтарський страйк. Це була найбільша перемога британських тред-юніонів за всю історію країни. «Хто править країною: уряд чи натовп?» — патетично вигукував Хіт. Він пішов на дострокові парламентські вибори, сподіваючись отримати від нації мандат з надзвичайними повноваженнями для «оздоровлення» ситуації. Але консерватори зазнали нищівної поразки — вперше в історії лейбористи здобули абсолютну більшість місць у парламенті. Невдаха Хіт мусив залишити посаду не лише прем’єра, а й лідера партії.

Консерватори переживали свої «Канни», і декілька провідних лідерів відмовилися очолювати «розбите військо» в цей момент. Лідером Консервативної партії стала Марґарет Тетчер — виключно «завдяки своїй хоробрості та відвазі», за словами Гарольда Вільсона. Всі оглядачі згоджуються — ані на рік раніше, ані на рік пізніше перемога Тетчер була б у принципі неможливою. Людина з глухої провінції, що не мала жодних родинних та дружніх зв’язків у колах британської політичної та економічної еліти, так і не змогла на той час стати для неї своєю. А до того ж ще жінка. Жінка, яка посягнула на те, аби очолити найконсервативнішу партію в найконсервативнішій країні Європи. Газета «Санді Телеграф» дала нищівну характеристику новому лідерові консерваторів: «Пані Тетчер досить гарненька жінка, трохи провінційного типу, з милим ротиком, приємними зубами і великими круглими очима, як у ляльки. Вона схожа на коробку з цукерками, перев’язану блакитними стрічками з двома блискучими бантиками». За два століття перед тим, коли Катерина II захопила російський престол, більшість тогочасних аналітиків теж уважала її абсолютно випадковою особою при владі й передрікала, що її правління довго не триватиме і, звичайно ж, не вирізнятиметься нічим особливим. Проте вже тоді журналіст Герберт Сміт усвідомив історичне значення обрання Тетчер лідером партії: «Це рішення, можливо, найрадикальніший поворот Консервативної партії, який вона робила будь-коли за свою багатовікову історію. Й принесе цей поворот їй або тріумф, або загибель».

Як «хвора людина» одужала

Зрозуміло, що одного разу завоювавши лідерство в партії, Тетчер з рук його вже не випустила. А позаяк протягом XX століття лейбористи та консерватори постійно змінювали одні одних при владі у Британії й лідер партії-переможниці автоматично ставав прем’єр-міністром, то Тетчер просто мусила рано чи пізно очолити «уряд Її Величності». Й це сталося 4 травня 1979 року, після того, як консерватори взяли реванш над лейбористами на чергових парламентських виборах. Уперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка, а в Британії почалася епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців і 19 днів.