Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Не Америка винайшла права людини, а права людини — Америку.

Джіммі Картер

«Джонні… заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювалися білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна й невтомна. Ніс почервонів від морозу». Так «король жахів» Стівен Кінґ у своєму романі «Мертва зона» 1979 року описував початок президентської кампанії вихідця з найглухішої глушини американського Півдня за три роки перед тим.

Картер тоді глибоко вразив американців. Своєю абсолютною несхожістю на всіх інших політиків, інакшістю, якщо можна так сказати.

До крихітного селища Плейнс у Джорджії, звідки походив претендент, у розпал літа 1976 року вирушив цілий десант столичних журналістів-пролаз — шукати родичів та знайомих Джіммі. Того дня, як практично й щодня, на вулиці біля єдиної пивнички Плейнса з самого ранку сидів і накачувався на тропічній спеці дешевим алкоголем власник місцевої бензоколонки Біллі Картер — рідний брат Джіммі. Він охоче згодився спілкуватися з «акулами пера». Й одразу отримав перше запитання: «Чи не здається вам, що ваш спосіб життя дещо суперечить загальноприйнятим нормам?»

— Слухайте, — відповів Біллі, — моїй мамі вже 70 років, а вона вирушила до Африки як доброволець Корпусу миру лікувати тамтешніх негрів. Одна моя сестра ганяє мотоциклом «Гарлі-Девідсон», мов навіжена, хоча їй уже за 40. Друга проповідує Слово Боже прямо на вулиці кожному, хто бажає і хто не бажає її слухати. А брат чомусь вирішив, що його оберуть президентом Сполучених Штатів. Та я — єдина нормальна людина в цій родині!

На превеликий подив Біллі та ще сотень мільйонів людей у цілому світі, американці того року таки обрали президентом людину, яка головним гаслом своєї передвиборної кампанії зробила слова: «Я ніколи вам не брехатиму», — і потім усі чотири роки в Білому домі щиро намагалася будувати внутрішню та зовнішню політику наддержави на принципах християнської моралі, справедливості й дотримання прав людини. (Неймовірно, правда? Щось таке, як «смажена крига».) У підсумку правління Картера було визнано сучасниками одним із найпровальніших у новітній історії Америки, а через чотири роки він програв перегони за другий президентський термін своєму конкурентові Рональду Рейґану з розгромним рахунком. Та все ж таки, та все ж таки…

Нині, через три з половиною десятки років після інавгурації Картера, дедалі більше людей визнає, що деякі зміни, які завдяки Джіммі стались у Сполучених Штатах і цілому світі, виявилися незворотними. І світ завдяки їм став трошечки кращим.

«Картер — це своєрідне перехрестя між світом релігії та світової політики, — заявив нещодавно один із провідних режисерів Голлівуду Джонатан Деммі («Мовчання ягнят», «Філадельфія» тощо). — Мені подобався Картер, коли він був президентом, іще більше він став подобатися мені з того часу, як залишив посаду. Завдяки йому я пишаюся тим, що є американцем».

М'ясо опосума

1 жовтня 1924 року в родині фермера Ерла Картера народилася перша дитина — син, якого назвали Джеймсом-Ерлом. Сталося це у Плейнсі, штат Джорджія. Американські джерела вперто називають цей населений пункт містом, але якщо врахувати, що на той час там мешкало 500 душ людей (нині — 800), які займалися майже виключно сільським господарством, у будь-якій іншій країні світу його б назвали селом і ніяк інакше.

Згідно з родинними переказами першим Картером, що переселився до Америки близько 1650 року, був сер Томас, який мав у Джорджії велику плантацію й нібито був прямим нащадком англійського короля Альфреда Великого. Проте жодних письмових згадок про сера Томаса не збереглося. Першим «задокументованим» предком Джіммі був Вайлі Картер, який брав участь у Війні за незалежність, помер 1798 року й похований на родинному цвинтарі за кілька кілометрів від Плейнса. Таким чином, Картер — американець «найвищого ґатунку» — WASP (white anglo-saxon protestant) — білий протестант англосаксонського походження, яких у Штатах насправді не більше 12 відсотків усього населення. Й, до того ж, нащадок перших поселенців, які приїхали до Америки ще до здобуття незалежності. До Громадянської війни Картери володіли великими плантаціями, де вирощувалася бавовна, після війни їхні землі було конфісковано, як у активних прибічників Конфедерації.

Відтак Ерл Картер успадкував тільки невелику ферму, де вирощувався арахіс. Під час Першої світової Ерл воював офіцером у Європі, а після повернення проявив себе підприємливим фермером та бізнесменом. Окрім вирощування арахісу, він налагодив виробництво м’яса та лісоматеріалів, укладав гроші в устаткування з переробки цукрової тростини й виготовлення з неї сиропу. Відтак, коли Джіммі було 5 років і почалася Велика депресія, батькова ферма, на відміну від багатьох інших, і надалі процвітала — він-бо, за свідченням сина, «добре розбирався в поточних подіях і завжди прагнув намацати нові методи торговельно-підприємницької діяльності». Всі діти змушені були по кілька годин щодня працювати на фермі — не через злидні, а через «розмах господарської діяльності». Великим авторитетом у всій околиці користувалася й Картерова мати Ліліан — єдина в містечку дипломована медсестра, яка в цій глушині часто виконувала функції лікаря. Родина майбутнього президента була найбагатшою в Плейнсі — вони мали перші в містечку легковий автомобіль та радіоприймач, батько завів собі навіть тенісний корт. Щоправда, в Картерів, як і в решти мешканців Плейнса, не було ані електрики, ані водогону, ані туалету — за традицією «білі джентльмени» справляли потребу прямо на подвір’ї, так само, як їхні сусіди-негри, які становили переважну більшість мешканців Плейнса. Ці ж сусіди були здольщиками на полях Картера-батька, а двоє чорних хлопчаків — найближчими друзями Джіммі. З ними він грався, бився за верховенство в їхній невеличкій компанії, їхні матері годували його на своїх кухнях. («Мало хто з білих з’їв за своє життя стільки м’яса опосума, як я», — хвалився через багато років у своїй книзі «Година перед світанком: Спогади сільського хлопця» на той час уже колишній президент США.) І вже тоді Джіммі не міг зрозуміти, прийняти, що ані його чорні друзі, ані їхні батьки не можуть, не мають права зайти до його будинку через парадний вхід — для негрів існували спеціальні «задні» двері. Сам Джіммі знав, що немає ніякої різниці між тим, що думають, як почуваються, як поводяться білі та чорні в тих чи інших ситуаціях. У цьому його підтримувала й мати. А ось батько був переконаним сегреґаціоністом — ставився до негрів без ненависті та зневаги, але не припускав навіть сумніву, що у чорних та білих усе має бути окреме: і школи, й лікарні, й навіть цвинтарі. Чи є парадоксом, що саме виходець з глибоко расистського Півдня Картер за часів свого президентства зробив більше, ніж будь-який інший лідер США XX століття для інтеграції афроамериканців у життя суспільства, для того, щоб чорні й білі почувалися рівними та єдиним цілим?

А ще Картери були глибоко релігійними. Вони були переконаними баптистами й не чинили жодної серйозної справи без молитви. Водночас родина не була святенницькою — батьки не цуралися вечірок з танцями, могли за нагоди випити трохи алкоголю й навіть самі робили домашнє вино. «Хлопцем я знав, — згадує Картер, — хто з сусідів учащає в Олбані до борделів, білих чи чорних повій вони воліють і скільки ця справа коштує».

Джіммі не лише відмінно вчився у школі й старанно працював на батьківській фермі. Змалечку він вирізнявся надзвичайною навіть для Америки діловою хваткою — вже у віці п’яти років вечорами торгував на вулицях Плейнса вареним арахісом з батькової ферми і не повертався додому, доки не наторговував долар. Суботніми ж вечорами його зиск іноді сягав грандіозної суми в п’ять доларів. У 9 років Джіммі вже мав достатній капітал, аби здійснювати операції з перепродажу бавовни — не дуже масштабні, але прибуткові. У віці 15 років майбутній президент купив на околиці рідного містечка два літніх будиночки і здавав їх дачникам за ціною 6,5 долара на місяць. Продав цю свою нерухомість Картер лише через багато років, коли вже служив морським офіцером на Гаваях.

Як фізик-ядерник став фермером, а фермер — губернатором

Проте мріяв Джіммі в дитинстві зовсім не про кар’єру бізнесмена, а про те, щоб стати… офіцером. Так само, як його батько в юності. Мрія Картера здійснилася за драматичних для його країни обставин. У грудні 1941 року, коли Джіммі було сімнадцять, японці несподіваним ударом практично знищили Тихоокеанський флот США в Перл-Гарборі. Америку було втягнуто у Другу світову війну. І Джіммі вирішив служити на флоті. 1942 року він закінчив середню школу у Плейнсі й відправився поступати до найпрестижнішої у США Військово-морської академії в Аннаполісі неподалік Вашингтона. Проте сільська школа давала недостатньо знань, і Джіммі провалився на вступних іспитах. Рік він навчався на курсах підготовки офіцерів резерву в Технологічному інституті Джорджії, а 1943-го успішно склав іспити на найскладніший факультет Аннаполіської академії — інженерний.

Повоювати на Другій світовій Картер не встиг — він закінчив академію лише 1946 року, отримавши спеціальність «корабельний інженер».

На місце служби Картер вирушив уже одруженою людиною. Його обраницею стала землячка з Плейнса Розалін Сміт. Американські дослідники звернули увагу на цікаву закономірність: практично всі майбутні президенти США одружувалися з дівчатами, чиї родини на щаблях соціальної драбини стояли вище, ніж їхні власні. Картер і тут — один з небагатьох винятків. Хоча Сміти, як і Картери, теж мешкали у Джорджії 200 років, батько Розалін був «лише» водієм шкільного автобуса та автомеханіком. І помер, коли його старшій дитині Розалін було 13 років. Відтак матері, яка доти була домогосподаркою, щоб прогодувати 4 дітей, довелося стати продавчинею в бакалії, потім — працівницею місцевої пошти. Попри це родина дуже бідувала. Майбутнє подружжя було знайоме змалечку — в містечку з 500 мешканцями інакше бути не могло. Проте Джіммі довго не звертав жодної уваги на молодшу на три роки дівчину. І лише влітку 1945 року, коли гардемарин Картер приїхав на канікули до Плейнса, він новими очима подивився на Розалін, яка саме закінчила середню школу й успішно склала вступні іспити до Технологічного інституту Джорджії, в якому за пару років перед тим успішно вчився й сам Джіммі. У них розпочався роман, і через рік вони одружилися. Сміти були такими самими переконаними баптистами, як і Картери, практично на все в житті Розалін та Джіммі дивилися однаково. Через багато років, коли Картер став президентом, дехто нарікав, що Розалін присутня на всіх засіданнях уряду, хоча не має для того жодних формальних підстав. Джіммі завжди дуже гостро реагував на такі закиди: «Вона — мій найважливіший радник!»

Прослуживши кілька місяців на надводних кораблях, Картер отримав призначення на підводний човен. А незабаром був направлений у лабораторію адмірала Ріковера, де розроблялися реактори для перших у світі ядерних субмарин. Хтось із керівників флоту вирішив, що ефективніше буде, якщо офіцери, яким доведеться експлуатувати ті реактори в бойових умовах, оволодіватимуть ними ще в процесі розробки та виготовлення. На основі того виник міф про Картера як про «вченого-атомника». Чим саме займався Картер в суперсекретній лабораторії, досі невідомо, але навряд чи він може претендувати на лаври винахідника чи конструктора ядерного корабельного реактора. А ось оволодів цією технікою досконало. І через кілька місяців продовжив свою службу на одному з перших у Сполучених Штатах атомних підводних човнів. У Картера реактор завжди працював як годинник. А ще молодий офіцер вирізнявся тим, що якщо на час бойового походу припадало Різдво або Великдень, лейтенант Картер проводив службу Божу для вільної зміни просто в торпедному відсіку — адже окремої посади капелана штатним розкладом атомної субмарини передбачено не було.

1953 року у 29-річного капітана-лейтенанта Картера помер батько. З’ясувалося, що ані молодший брат Біллі, який уже тоді любив зазирнути до чарки, ані жодна з двох сестер, ані мати не готові взяти на себе відповідальність за квітучу родинну справу. Уся надія була на старшого, на Джіммі… Але ж Джіммі на той час уже був офіцером, що служив у найпрестижнішому підрозділі флоту, мав чудові перспективи подальшої кар’єри. Категорично не хотіла повертатися до Плейнса Розалін, яку статус офіцерської дружини на військово-морській базі на Гавайських островах приваблював набагато більше, ніж перспектива вирощувати земляні горішки на фермі в рідній глушині. Та все ж таки Джіммі після тривалих роздумів вирішив подати у відставку та їхати жити на малу батьківщину. І зміг переконати у слушності свого рішення дружину. Картер вирішив пожертвувати собою заради добра своєї родини. Але не тільки. Вже тоді він був переконаний, що Господь покладає на нього якусь велику місію. І відчув, що стартувати до виконання тієї місії йому чомусь буде легше з ферми у Плейнсі, ніж з бойової рубки атомної субмарини.

За час навчання та служби на флоті Картер анітрохи не розгубив своїх бізнесових здібностей. Залишені батьком кілька десятків тисяч доларів допомогли йому пережити перший — найважчий рік самостійного господарювання, а далі його бізнес тільки зростав. Через кілька років Картер побудував у Плейнсі велике сховище, щось на зразок оптової бази, де він зберігав, сортував, упаковував та продавав переробникам і кінцевим споживачам різні види сільськогосподарської продукції, яку скуповував у фермерів з усієї околиці. Саме заготівельна діяльність, а не власна арахісова ферма, приносила Картерові левову частку його прибутків. А вони були чималими. Через 15 років, коли Джіммі обрали губернатором Джорджії й він згідно з вимогами закону був змушений припинити ділову активність та оприлюднити дані про майно своє і найближчих родичів, з’ясувалося, що сам Картер має майже 1 мільйон доларів, а вся родина в цілому — близько 5 мільйонів (і все це теж були гроші, зароблені Джіммі). Тому Картер припускався певної натяжки, коли подавав себе виборцям як «простого фермера з Джорджії». «Якщо Картер — фермер, то Генрі Форд II — автомеханік!» — із запалом стверджував один з його політичних опонентів. Хоча в цьому твердженні, звичайно, є перебільшення: Форд — один з найбагатших людей Америки, а Картер — у ліпшому разі бізнесмен середньої руки.