Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Лише перших кілька місяців в Осло Брандт користувався матеріальною підтримкою Норвезької робітничої партії, ідеологічно близької до німецької СРП. За півроку він настільки опанував норвезьку мову, що зміг жити на гонорари від статей, які публікував у норвезьких партійних та профспілкових газетах. А крім того, став вільним слухачем в університеті Осло, де вивчав журналістику. Диплома так і не отримав — у партійних справах йому доводилося їздити наступні кілька років цілою Європою.

1934 року Брандт був делегатом Міжнародного конгресу молодих соціалістів, який нелегально проходив у нідерландському містечку Ларені. Місцева поліція затримала всіх учасників конгресу, серед них п’ятьох німців, чотирьох з яких голландці видали нацистам. Один з них — найближчий друг Брандта молодий учитель з Гамбурга Франц Бобцієн — отримав чотири роки каторжної в’язниці, звідки був переведений у концтабір і зрештою 1941 року загинув у таборі смерті Заксенгаузен. Самого Брандта врятувало лише те, що він пред’явив голландським поліцейським не чинний німецький паспорт, який теж мав у кишені, а норвезький дозвіл на тимчасове проживання, завдяки чому був депортований не до Німеччини, а до Норвегії.

У середині серпня 1936 року з порома в німецькому місті Варнемюнде зійшов норвезький студент Ґуннар Ґаасланд, який співчував гітлерівцям і їхав до Берліна вивчати теорію та практику націонал-соціалізму. Це був Віллі Брандт. Першою людиною, яка зустріла його на німецькій землі, виявився митник, його давній знайомий з Любека. Навіть через багато десятиріч Брандт не міг зрозуміти, чому той його не видав — справді не впізнав чи просто пожалів. Ще страшніший «іспит» Брандт складав через місяць у Берліні, коли його знайшов «колега» — справжній норвезький студент-нацист, який приїхав у гості до своїх німецьких однодумців. Лише через три роки після переїзду до Норвегії Брандт розмовляв норвезькою так, що зміг видатися норвезькому нацистові його земляком!

Чотири місяці Брандт намагався активізувати підпільну роботу берлінської організації СРП. Із цього практично нічого не вийшло. Нацистський терор був настільки жорстокий, що про якийсь організований спротив уже не йшлося. Заарештовували не лише за якісь дії проти режиму, а й просто за «старі гріхи». І перед Різдвом 1936 року Ґаасланд вирушив з Берліна до Чехословаччини, де саме проводилася нелегальна конференція СРП. Європейські ліві соціалісти тоді вирішували для себе питання — чи варто створювати єдиний антинацистський фронт із комуністами. Саме бо почалася громадянська війна в Іспанії, де такий фронт уже був. І звідти доходили поки що глухі чутки, що комуністи поводяться зі своїми соціалістичними союзниками аж ніяк не по-«союзницьки». Відтак Брандт отримав нове відповідальне партійне завдання — поїхати до Іспанії і розібратися на місці. Поїздка за маршрутом Прага—Данциґ—Осло—Копенгаген—Париж—Перпіньян—Барселона. І Брандт — на території Каталонії. Саме в цьому регіоні Іспанії найбільшим авторитетом користувалася ПОУМ — лівосоціалістична партія, близька до СРП. У Барселоні Брандт заприятелював з іншим лівим соціалістом — англійцем Джорджем Орвеллом, який через кілька років напише чи не найсильніші в світі антикомуністичні памфлети — роман «1984» та притчу «Ферма тварин». А 3 травня 1937 року наш герой став наочним свідком Барселонського путчу, коли комуністи несподівано напали на своїх «союзників» по Народному фронту — анархістів та ПОУМ, закатували її лідера Андре Ніїна. Саме ця міжусобиця, вчинена комуністами, стала чи не головною причиною поразки Іспанської республіки.

Влітку 1937 року Брандт робив доповідь на засіданні Лондонського бюро лівих соціалістів Європи про комуністичну політику в Іспанії. В його книзі «Комінтерн і комуністичні партії», що була надрукована 1939 року в Осло, прямо стверджується, що практика Комінтерну «суперечить найелементарнішим принципам робітничого руху».

1940 року під час окупації Норвегії нацистами Брандт як військовослужбовець норвезької армії потрапив до німецького полону. Але йому знову поталанило — німці після розгрому Норвегії розпускали полонених додому, як це вони робили роком пізніше, 1941-го, в Україні. Особу Брандта не було встановлено, йому навіть виписали безкоштовний залізничний квиток до Осло. А звідти Брандт утік до Швеції, де офіційно отримав норвезьке громадянство і брав участь у керівництві норвезьким підпіллям, кілька разів нелегально виїжджаючи до окупованої Норвегії. Саме тут, у «подвійній» еміграції, Брандт дійшов висновку: правова демократична держава — абсолютна цінність для робітничого руху, а ось класова боротьба аж ніяк не є абсолютом. «Шведська соціал-демократія ще більш переконливо, ніж норвезька, продемонструвала мені, що таке недогматичний і волелюбний народний рух, що усвідомлює свою силу». В липні 1942 року було створено Міжнародну групу демократичних соціалістів, і Брандт став її секретарем. А 1944 року завершився процес об’єднання емігрантських організацій СРП та СДПН. Онук повернувся до свого діда.

Бургомістр обложеного міста

«Тієї весни (1945 року. — Авт.) з приводу свого майбутнього — буде воно норвезьким чи німецьким — я не став би укладати парі», — писав Брандт через багато років. Тим більше, що норвежками були і його перша дружина Шарлотта Торкільдсен, з якою був одружений з 1941 до 1948 року і мав дочку Нінью, і друга дружина Рут Бергауст-Гансен, з якою жив з 1945 року, але формально одружився лише 1948-го. У цьому шлюбі він мав трьох синів — Петера, Ларса та Маттіаса.

А поки що Віллі розривався між двома своїми батьківщинами. Восени 1945 року він вирушив на Нюрнберзький процес як військовий кореспондент кількох норвезьких газет. А на початку 1946-го приїхав до Берліна — в однострої майора норвезької армії як прес-аташе військової місії цього скандинавського королівства в окупованій Німеччині.

Вибір був дуже нелегкий. 1945 року німецьку державність було фактично ліквідовано, вся повнота влади в країні належала великим державам-переможницям, які поділили країну на чотири окупаційні зони, на чотири зони було поділено і столицю країни Берлін, який опинився всередині радянської зони. Країна була зруйнована і бідна. Мільйони німців, виселених зі Східної Пруссії, Сілезії, Померанії та Чехословаччини, не мали даху над головою та засобів існування. З країни в рахунок репарацій вивозилося на Схід та Захід обладнання промислових підприємств. Увесь світ зі зневагою та ненавистю ставився до німців, переважна більшість яких підтримувала в роки війни злочинний гітлерівський режим чи, принаймні, активно не боролася проти нього. Багато німців мали «відчуття поразки», у власній оцінці з «надлюдей» перетворилися на «людей другого сорту».

І Брандт зробив свій вибір. З боку переможців він перейшов на бік переможених — 1948 року звільнився з норвезької армії, відмовився від норвезького підданства і подав клопотання про повернення німецького громадянства, якого нацисти позбавили його ще 1938 року. Він уважав, що потрібніший Німеччині, ніж Норвегії. Треба було будувати нову демократичну країну, відновлювати на новій основі соціал-демократичну партію. «Соціалізм — це щось більше, ніж одержавлення засобів виробництва. Соціалізм неможливий без свободи і демократії», — стверджував 1945 року Брандт.

Практично відразу він став найближчим співробітником демократично обраного бургомістра Берліна Ернста Рейтера. Цей лівий німецький соціал-демократ під час Першої світової потрапив до російського полону, став більшовиком, за завданням Леніна 1918 року створював Автономну республіку німців Поволжя, але вже 1921 року був виключений з Комуністичної партії Німеччини за небажання коритися диктату Комінтерну і повернувся до соціал-демократів, незабаром став бургомістром Маґдебурґа. За часів панування Гітлера жив у Туреччині.

«Турок» Редер разом з «норвежцем» Брандтом, власне, створили й утримали Західний Берлін — острів свободи, оточений з усіх боків землями, контрольованими комуністами.

Вже 1949 року Брандт став депутатом від Берліна до першого бундестагу щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини, 1955 року очолив західноберлінський «парламент» — міську палату депутатів, а 1957 року, після смерті Редера, був обраний правлячим обер-бургомістром Західного Берліна. Він стояв на чолі «обложеного міста» майже 10 років — аж до 1966 року, коли переїхав до Бонна, щоб стати спершу віце-канцлером, а потім і канцлером ФРН.

У перші повоєнні роки чи не головним зовнішньополітичним завданням Сталіна було встановити контроль над усією Німеччиною, а для початку — над усім Берліном. На перших повоєнних демократичних міських виборах у Берліні комуністи (так звана Соціалістична єдина партія Німеччини, в яку в радянській зоні окупації було примусом загнано і соціал-демократів) набрали лише 17 відсотків голосів. Відтак радянські окупанти і їхні німецькі помічники розірвали єдність міста — для контрольованого Совітами Східного Берліна було проведено окремі «вибори», де, звичайно ж, «перемогли» комуністи. Обер-бургомістра всього міста Редера в східні райони Берліна просто не пускали. А 24 червня 1948 року, наступного дня після введення в обіг у Західному Берліні західнонімецької марки, почалася «голодна блокада» трьох західних секторів міста. Вона тривала 462 дні. Було не тільки заборонено будь-які перевезення наземним транспортом через радянську зону людей і товарів, а й перерізано всі електричні кабелі. Сталін розраховував, що мешканці просто розбіжаться з голодного міста — перейти із західних секторів до східного можна було вільно. Американці з англійцями організували тоді небачений в історії повітряний міст для врятування 2,5 мільйона людей. Було здійснено 280 тисяч польотів, доставлено 1,8 мільйона тонн вантажів. Західноберлінці не голодували. Проте вони мерзли — бракувало вугілля для опалення будинків, електрику подавали лише по дві години на день, а міський транспорт припиняв свою роботу о 6-й вечора. Дружина Брандта Рут згадувала, як у блокадну зиму довгими вечорами вони з чоловіком, одягнені в зимовий одяг, сиділи при світлі гасової лампи біля колиски свого первістка Петера, накритого всіма ковдрами, які тільки були в помешканні. Та берлінці вистояли — місто не впало до рук Сталіна.

Вистояли вони і під час другої берлінської кризи 1958 року, коли Хрущов ультимативно зажадав від американців, англійців та французів протягом 6 місяців вивести свої війська із Західного Берліна. Вистояли і під час третьої кризи, коли 13 серпня 1961 року влада НДР з дозволу СРСР за одну ніч оточила Західний Берлін бетонним муром. Наступного дня 600 тисяч західноберлінців зібралися коло ратуші під гаслами: «Зраджені Заходом» і «Віллі, покажи їм!». «Ішлося про право на самовизначення, — згадував Брандт. — Ішлося й про те, щоб добровільна капітуляція не викликала ланцюгову реакцію, яка могла б вилитися в новий військовий конфлікт».

За кілька місяців до своєї загибелі президент США Джон Кеннеді, стоячи поруч із Віллі Брандтом на трибуні перед сотнями тисяч берлінців, сказав: «Усі вільні люди, хоч би де вони жили, є громадянами Західного Берліна. І тому я, вільна людина, пишаюся тим, що можу сказати: «Ich bin ein Berliner» — «Я — берлінець».

Це місто стало символом «холодної війни», символом протистояння радянській агресії в Європі. Символом якоюсь мірою став і Віллі Брандт — символом рішучості нової демократичної (не «Демократичної», а справді демократичної) Німеччини та й Заходу в цілому, протистояти радянському тоталітаризму.

Канцлер та його східна політика

У ніч на 29 вересня 1969 року в Західній Німеччині «перекинулося небо»: було підбито перші підсумки чергових парламентських виборів, у результаті яких уперше за час існування Федеративної Республіки від влади було відсторонено християнських демократів, спадкоємців Конрада Аденауера, який, власне, ту республіку і створив. «Вічні опозиціонери» соціал-демократи уклали коаліційну угоду з Вільною демократичною партією, і канцлером став Віллі Брандт.

Він ішов до цього багато років. Іще на початку 1950-х Брандт став одним із найпомітніших лідерів «американців» — крила СДПН, яке виступало за повну інтеграцію Західної Німеччини до євроатлантичної спільноти. 1960 року бургомістра Західного Берліна було офіційно проголошено кандидатом у канцлери від соціал-демократів, 1966-го він став віце-канцлером і міністром закордонних справ в уряді німецької «ширки» — широкої коаліції, де соціал-демократи були молодшим партнером християнських демократів.

Через кілька років однопартієць і спадкоємець Брандта канцлер Гельмут Шмідт писав: «Два головні здобутки Брандта: в політиці зовнішній — після 20 років західної політики доповнив її політикою східною. У внутрішній політиці соціал-демократія після практично 100 років опозиції надовго була впроваджена ним до числа сил, що мають владу».