Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Дубчек виправдовує свою поведінку тим, що він забезпечив «організований відступ», ще майже рік після вторгнення не було репресій, близько 100 тисяч чехів та словаків — практично всі бажаючі — змогли виїхати на Захід. Проте логіку його співпраці з окупантами зрозуміти важко.

У серпні 1969 року Дубчека звільнили з посади голови Федеральних зборів, вивели з Президії ЦК. У грудні його було призначено послом Чехословаччини в Туреччині, а у червні 1970 року позбавлено всіх посад і виключено з партії. В Чехословаччині почалася велика чистка. З 1,5 мільйона членів КПЧ з партії були виключені або самі вийшли з неї на знак протесту проти радянської окупації і політики «нормалізації» 500 тисяч осіб. Серед останніх були і батьки Дубчека, які 1969 року мали рівно по 50 років партійного стажу. Всі інтелігенти — учасники революції — були змушені займатися фізичною працею. Наприклад, духовний лідер української громади Словаччини науковець зі світовим ім’ям професор Микола Мушинка працював спершу чабаном у колгоспі, а потім кочегаром у котельні. І то тривало 20 років і стосувалося сотень тисяч людей!

49-річний Дубчек вирішив улаштуватися на роботу за фахом — слюсарем. Проте на жодний завод його не брали, попри притаманний соціалізму дефіцит робочої сили. Врешті йому дозволили працювати в лісництві на околиці Братислави слюсарем з ремонту бензопил. Там він пропрацював 11 років — до самого виходу на пенсію. Дубчека було повністю ізольовано від суспільства — його виключили з профспілки, товариства мисливців і навіть з Організації ветеранів антифашистського опору, куди він входив як учасник Словацького національного повстання. Кожного, хто перекидався хоч словом із Дубчеком чи його дружиною на вулиці, Штатна безпека затримувала, заводила до відділка і записувала їхні дані. Люди почали його уникати, та й сам Дубчек уникав спілкування, не бажаючи неприємностей ближнім. Водночас він навідріз відмовився емігрувати, хоч йому наполегливо натякали на це. Але водночас Дубчек і не брав участі у боротьбі дисидентів, як це чинив мужній Вацлав Гавел, який не вилізав із в’язниць.

Лише наприкінці 1980-х, напередодні і під час Оксамитової революції Дубчек прокинувся від летаргійного сну. 26 листопада 1989 року Гавел і Дубчек під час кульмінації революції удвох стояли на балконі будинку на Вацлавській площі у Празі, де зібралися сотні тисяч людей.

29 грудня відбувалися перші за багато десятиріч демократичні вибори в Чехословаччині — обирали тимчасового президента республіки. Демократична коаліція вирішила виставити єдиного кандидата. Хто ним мав стати — лівий Дубчек чи правий Гавел? Дубчек буквально молив Гавела поступитися йому, обіцяючи на наступних виборах через півроку не виставляти своєї кандидатури. Але Гавел був невблаганний, і Дубчек… зняв свою кандидатуру. Став натомість головою Федеральних зборів. Проте федерація доживала вже останні місяці.

Після скинення диктатури більшість чехів голосувала за правих, а словаки підтримували лівих, зокрема Партію лівих демократів, на яку перетворилася колишня Компартія Словаччини, і Словацьку соціал-демократичну партію, яку очолив Дубчек. Він був чи не єдиним помітним лідером, як у Чехії, так і в Словаччині, який обстоював збереження спільної держави. Надія на це померла разом з ним — 1 вересня 1992 року на 88 кілометрі шосе Прага — Братислава БМВ голови Федеральних зборів потрапив у автокатастрофу. Дубчек боровся за життя ще два місяці, але 7 листопада 1992 року помер. А Чехословаччина розпалася.

Віллі Брандт:

Політик, який став великим, схиливши коліна

Здійснення мирного співіснування є для західних демократій найсуворішим випробуванням за весь час їхнього існування.

Віллі Брандт

Ранком 13 серпня 1970 року на катері, що йшов з Північної сторони Севастополя до центру міста, практично кожний чоловік середнього чи старшого віку тримав у руках «Правду» або «Ізвєстія» і уважно вчитувався в газетні рядки. Врешті хтось із них зітхнув і промовив: «Невже війни таки не буде?». Це те, що автор, тоді 14-річний підліток, бачив на власні очі і запам’ятав.

Напередодні в Москві між Радянським Союзом та Федеративною Республікою Німеччини було підписано договір, згідно з яким німці офіційно визнавали непорушність кордонів, встановлених у результаті Другої світової війни, зокрема кордон по Одеру—Нейсе, і назавжди відмовлялися від застосування сили чи загрози її застосування з метою повернення втрачених після війни територій, де перед тим упродовж століть жили мільйони їхніх співвітчизників. І всіх тих німців 1945 року було жорстоко вигнано з їхніх домівок, незалежно від ступеня особистої підтримки кожним із них нацистського режиму і участі у злочинах гітлерівців. Чверть століття, до 1970 року, уряд ФРН стверджував, що юридично німецький рейх надалі існує в кордонах 1937 року. І чверть століття мільйони людей у Радянському Союзі, Польщі, Чехословаччині жили в очікуванні третьої світової війни. Війни, яка може знову розпочатися з німецької землі, як і дві попередні.

Щоб підписати такий договір, як Московський, який якщо не повністю виключав, то принаймні дуже зменшував імовірність вибуху третьої світової, будь-якому німецькому політику треба було мати велику мужність. Адже потрібно було відверто сказати мільйонам своїх співвітчизників, що вони ніколи вже не повернуться до своїх домівок і мають назавжди полишити надії на це. І Німеччина народила такого політика. Це був Віллі Брандт.

18 грудня 1913 року в старовинному ганзейському «місті семи веж» Любеку на Балтиці 19-річна продавчиня Марта Фрам народила позашлюбну дитину. Хлопчик отримав ім’я Герберт-Ернст-Карл.

За кілька років перед цим його дід Людвіґ Фрам, «спадковий» безземельний селянин, наймит з поблизького аграрного Мекленбурґу, здійснив справжній соціальний злет — будучи вже зрілим 40-річним чоловіком, удівцем, він навчився керувати ваговозом, який поміщик купив для свого маєтку. А через певний час переселився разом з дітьми до найближчого великого міста — Любека і влаштувався працювати водієм ваговоза. На час народження сина Марта Фрам була продавчинею в магазинчику споживчої кооперації, організованої Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН). І це було аж ніяк не випадково — її батько і сама вона були переконаними соціал-демократами, партійними активістами. Досить сказати, що через кілька років Людвіґ Фрам, водій з початковою освітою, став «за сумісництвом» головним редактором міської соціал-демократичної газети.

«Про батька мені нічого не розповідали ні мати, ні дід, в якого я виріс, — згадував через багато десятиріч канцлер Німеччини. — Само собою зрозуміло, що я не питав про нього. А оскільки він, як було очевидно, нічого не хотів про мене знати, я і згодом не вважав можливим розшукувати батькові сліди». Проте через багато років, коли хлопчик-безбатченко став політиком загальнонаціонального масштабу, «жовта преса» дуже зацікавилася «таємницею» його походження. Кого тільки не приписували нашому герою за батька! І якогось мекленбурзького барона, і відомого диригента, і лідера любекської організації соціал-демократів Юліуса Вебера, який приїхав до цього міста, коли Герберту було вже вісім років. Коли ж якась газета «абсолютно достеменно з’ясувала», що батьком Герберта, на той час уже Віллі Брандта, був «болгарський комуніст Владімір Погорєлов» (попри те, що 1913 року в Болгарії ще й близько не було комуністичної партії, а «Владімір Погорєлов» — ім’я та прізвище аж ніяк не болгарські, а суто російські), терпець йому урвався. Він звернувся до матері, і та повідомила, що батьком був Йон Мьоллер із Гамбурга. Лише 1961 року правлячий бургомістр Берліна отримав листа від свого гамбурзького кузена, сина батькової рідної сестри. Той повідомляв, що Йон Мьоллер від народження до смерті жив у Гамбурзі, на фронті під час Першої світової був важко поранений, став інвалідом, проте аж до пенсії працював бухгалтером. До самої своєї смерті 1958 року Йон періодично згадував, що в нього є син у Любеку, збирався зв’язатися з ним, проте так нічого для цього і не зробив…

Ледве хлопчик навчився ходити, дід відвів його до дитячої секції робітничого спортивного товариства, трохи згодом він став ще й членом робітничого клубу мандоліністів. А у віці 15 років Герберт опублікував свою першу газетну статтю: він закликав молодих соціалістів не «гаяти час на безглузді ігри й танці», а «активно готуватися до майбутньої участі в політичній боротьбі». Герберт ходив спершу до початкової школи, потім до реального училища. Його успіхи в навчанні були вражаючими, і завдяки підтримці одного із своїх учителів, а також діда, який мріяв, щоб улюблений онук досягнув у житті більшого, ніж він, Герберт 1928 року зміг продовжити навчання в найкращій у місті гімназії Йоганнеум. Саме тоді мати вийшла заміж за муляра з Мекленбурґу, а онук остаточно переселився до діда. В гімназії Герберт оволодів літературною німецькою мовою (вдома розмовляли нижньонімецькою говіркою). І взагалі, «то був важливий етап у моєму житті, — згадував згодом Брандт. — Уперше я опинився якщо не у ворожому, то, напевне, в чужому для мене світі», — адже він був, як з’ясувалося, єдиним (!) хлопцем з робітничої родини на цілу гімназію. Проте молодий Фрам ніяких комплексів з цього приводу не відчував, 1930 року, 17-річним, став членом СДПН, а серед однокласників дістав прізвисько Політик.

Під час Великої кризи 1929—1933 років Німеччина переживала глибоке падіння життєвого рівня більшості населення, до влади рвалися дві тоталітарні партії — нацисти та комуністи. Політична система Веймарської республіки довела свою неефективність, більшість молоді розчарувалась у традиційних демократичних партіях — буржуазних та соціал-демократичній. Не став винятком і Політик. Він не приймав ідеології нацистів, у теорії та практиці яких не вбачав нічого «ані соціалістичного, ані національного», чужою була і КПН: «Партія, яка настільки відверто ігнорувала можливості і потреби Німеччини, яка за вказівкою Сталіна виголошувала безглузде гасло про «соціал-фашизм», не могла бути моєю партією». Але й нерішуча політика керівництва соціал-демократів йому не подобалася. Відтак, коли 1931 року від СДПН відкололося ліве крило, яке створило Соціалістичну робітничу партію (СРП), Герберт опинився серед розкольників. «Ми в СРП вважали, що ані комуністи, ані соціал-демократи не повинні були залишатися такими, якими вони були, що треба вказати їм незалежний шлях і що вони, таким чином, зможуть позбутися своїх помилок. Нам здавалося, що на обрії вже з’явився єдиний і цілісний робітничий рух, про який ми мріяли». СРП була доволі лівацькою партією, Комінтерн звинувачував її у троцькізмі, і, як писав згодом Політик, «не знайшлося тоді нікого, хто розтлумачив би мені, що демократія — то не засіб, а мета».

І власний дід, і інші лідери любекських соціал-демократів довго вмовляли «блудного онука» Герберта повернутися до СДПН. 1932 року він отримав атестат зрілості, і соціал-демократи пообіцяли йому, що партія оплачуватиме його навчання в університеті — Герберт-бо вирішив стати журналістом. Проте дати стипендію членові СРП соціал-демократи, звичайно ж, не могли, та й не хотіли. Політична принциповість виявилася вагомішою за мрію вчитися: Фрам-онук став не студентом, а учнем у конторі корабельного маклера — замість капітанів торговельних суден він залагоджував певні формальності в Любекському порту. Але вже за кілька місяців до влади в Німеччині прийшли нацисти, почався терор проти політичних противників. Усі ненацистські партії було заборонено. В березні 1933 року СРП провела нелегальний з’їзд у пивній поблизу Дрездена. Делегатом був і 20-річний Герберт Фрам, перепрошуємо, Віллі Брандт з Любека (користуватися власним прізвищем було не можна). З того часу в умовах підпілля наш герой мав багато імен та прізвищ. А через 15 років, коли відновлював німецьке громадянство, захотів отримати документи саме на ім’я Віллі Брандта.

Одним із рішень дрезденського з’їзду було створення опорного пункту СРП в Осло. Соціаліста, якому це доручили, нацисти заарештували на кордоні. І тоді аналогічне завдання отримав Брандт. Він нелегально перебрався на рибальському човні до Данії, а звідти вирушив до Норвегії. В кишені мав лише 100 марок, отриманих на дорогу від діда. Це була їхня остання зустріч — 1934 року старий соціал-демократ Людвіґ Фрам наклав на себе руки — він не міг пережити розгрому своєї партії і, головне, того, що дедалі більше німців підтримували ненависних нацистів.