Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Через багато років, незадовго до смерті, вже після краху «світової соціалістичної системи», Дубчек писав: «Запитую себе зараз: банкрутство соціалізму через століття після смерті Карла Маркса справді іманентно містилося в його ідеях? Я не певен, що крах соціалізму у XX столітті не пояснюється тим, що його реалізацію повністю монополізували російські радикали, обтяжені догматизмом і ортодоксією, пов’язаними з відсталістю їхньої батьківщини. З того, що я вичитав у Маркса, випливає, що така країна, як Росія, не була підготовлена до соціалістичного експерименту».

Попри це Дубчек до часу тримав свої сумніви при собі, закінчив ВПШ з червоним дипломом і повернувся у вересні 1958 року на батьківщину. Відразу став першим секретарем Західнословацького обкому партії у Братиславі, у 1960—1962 роках працював у Празі секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини з промисловості, 1962 року став першим секретарем ЦК Компартії Словаччини, а в січні 1968-го — першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини — фактично першою особою в соціалістичній державі чехів та словаків.

То чим же була «Празька весна»?

У Чехословаччині, так само, як і в інших країнах Східної Європи, які після Другої світової війни потрапили, чи, точніше, були примусово включені в «зону інтересів» СРСР, у другій половині 40-х років минулого століття було встановлено жорстоку комуністичну диктатуру радянського взірця. Так само було проведено тотальну націоналізацію і колективізацію сільського господарства, так само було скасовано свободу слова та інші громадянські свободи, так само жорстоким репресіям було піддано всіх потенційних ворогів «народної» влади, а потім почалися чистки в лавах самої Комуністичної партії — найвизначнішою їхньою жертвою став генеральний секретар ЦК Рудольф Сланський, який «виявився» тітоїстом — послідовником бунтівного югославського лідера, що не підкорився сталінському диктату. Сланського, так само, як і міністра закордонних справ, члена Компартії з 1922 року Владіміра Клементіса, який виявився «словацьким буржуазним націоналістом», було повішено. Адже в Чехословаччині, на відміну, скажімо, від практично однонаціональних Польщі, Болгарії чи Угорщини, точилася ще й боротьба з «буржуазними націоналістами» — словацькими. Під цю кампанію потрапило чимало словацьких патріотичних діячів не лише правого та центристського, а й комуністичного спрямування. Розправилися й із більшістю комуністичних функціонерів єврейського походження.

У період між Першою та Другою світовими війнами рівень економічного та соціального розвитку чеських земель був радше не «східно-», а західноєвропейським — Чехія та Моравія були значно більш розвинутими, ніж сусідня Австрія, і їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словаччина була набагато відсталіша, не кажучи вже про злиденну «Пудкарпатску Русь» — Закарпатську Україну). Крім того, Чехословаччина, єдина з усіх європейських країн, що після 1945 року потрапили у сферу впливу СРСР, у 20—30-ті роки минулого століття не піддалася спокусі авторитаризму і зберігала в себе класичний демократичний устрій. При владі перебували ліві ліберали. Чехословаччина, на відміну від Угорщини, Румунії чи Болгарії, не була під час Другої світової війни союзницею нацистської Німеччини, тож чехи не мали почуття вини за це. Відтак рівень сприйняття та схвалення комуністичних перетворень за взірцем СРСР у країні завжди був невисокий. І давні історичні симпатії чехів та словаків до російських «братів-слов’ян», так само, як недавні спогади про звільнення Червоною армією від німецьких окупантів, мало чому могли тут зарадити. Адже в умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвинутіших країн Європи, а задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпною для більшості з тих, хто звик жити за цілком інших умов. Попри це в Чехословаччині не було збройного антисоціалістичного підпілля і партизанських загонів, як, скажімо, в сусідній Польщі. Причина — надглибокі відмінності між національними характерами чехів та поляків.

Хрущовська «відлига» справила величезне враження на чехів та словаків. «Для мене Хрущов був синонімом надії», — згадував Дубчек через багато років. Проте при владі в Чехословаччині і далі перебував старий сталініст Антонін Новотний. Хоча відповідно до нових радянських віянь він змушений був започаткувати процес реабілітації жертв політичних репресій у Чехословаччині, створивши так звану комісію Колдера, членом якої став і Дубчек, процес той був половинчастий і непослідовний. Ішлося про відновлення справедливості лише щодо безпідставно репресованих «справжніх» комуністів, а не діячів, які мали відмінні від комуністів погляди. Під впливом косигінської реформи в СРСР у Чехословаччині теж почався потужний рух за «економічне реформування соціалізму». Очолив його директор Інституту економіки Ота Шик, який у роки Другої світової був комуністом-підпільником, а з 1940 до 1945 року — в’язнем нацистських концтаборів. Щоправда, Шик у своїх планах пішов набагато далі, ніж Косигін. Він не лише обстоював децентралізацію та економічну самостійність підприємств, а й припускав існування у промисловості та сфері послуг муніципальної, кооперативної та дрібної приватної власності. Дубчек як секретар ЦК КПЧ із промисловості обстоював розміщення більшої частини інвестицій у відсталішій Словаччині, зокрема він уважав своєю особистою заслугою, що новий великий металургійний комбінат було побудовано в словацькому Кошіце, а не в чеській Остраві, як хотів Новотний. А очоливши автономну Комуністичну партію Словаччини, він вступив у пряму конфронтацію з Новотним. У середині 1960-х словацьку пресу тримали на «довшому повідку», ніж чеську. Зокрема, навесні 1963 року тижневик Спілки словацьких письменників «Культурні жівот» почав друкувати статті на теми, які ще донедавна були табу для всієї чехословацької преси і надалі залишалися такими в Чехії. Дубчек підтримував прагнення словаків до рівноправності з чехами в рамках спільної держави. Адже єдиним атрибутом державності у Словаччині на той час була автономна компартія, ані окремого словацького уряду, ані парламенту не було, а три словацькі області підпорядковувалися прямо Празі на таких самих засадах, як сім чеських. Відтак іще з середини 1960-х розпочався потужний рух за федералізацію Чехословаччини, створення двох союзних республік — Чеської і Словацької. Забігаючи наперед, скажемо, що федералізація — єдиний політичний здобуток Дубчека, який пережив його володарювання у Празі і через два десятиріччя, після краху соціалізму в Чехословаччині, зробив можливим «оксамитове розлучення» двох «братніх» народів.

Проте широкий демократичний рух набирав сили не лише у Словаччині, а й у чеських землях. У червні 1967 року на з’їзді Спілки чеських письменників, три чверті членів якої були членами Комуністичної партії, стався справжній бунт. Особливо гострими були виступи Павела Когоута, Мілана Кундери та Вацлава Гавела. ЦК КПЧ вирішив відібрати у Спілки її тижневик «Літерарні новіні». Дубчек відкрито виступив проти цього рішення, а відтак проти Новотного, який у відповідь створив комісію ЦК, що мала дослідити «націоналістичні відхилення в діяльності члена Президії ЦК КПЧ Александера Дубчека». Але було вже пізно. У суспільстві наростав потужний демократичний рух, який очолювали письменники, науковці, студенти і підтримувала більшість громадян. На промислових підприємствах почали створюватися робітничі ради. Більшість членів КПЧ ішли за настроями суспільства, і партійні функціонери не зважувалися цьому відверто опиратися. У листопаді 1967 року пленум ЦК КПЧ ухвалив рішення розділити посади першого секретаря ЦК і президента республіки (обидві їх обіймав Новотний). Але лише 5 січня 1968 року найвищу владу в державі — посаду першого секретаря — отримав Дубчек. До того часу тривала напружена «підкилимова» боротьба за спадок Новотного. Останній звернувся по допомогу до Брежнєва. Той інкогніто прилетів до Праги, провів індивідуальні бесіди з усіма членами Президії ЦК і, переконавшися, що «старого Тонду» ніхто з них не підтримує, умив руки, мов Пілат. «Это ваше дело», — тільки й сказав він, відлітаючи з Праги. Спершу ніхто не розглядав Дубчека як кандидатуру на найвищу посаду у країні. Реформаторське крило в ЦК намагалося провести на неї свого лідера Олдржіха Черніка, консерватори — старого сталініста Гендріха. Дубчек не був лідером жодного з угруповань празького політичного олімпу, постійно проживав у Словаччині і за ціле своє життя лише два роки пропрацював у Празі. Проте обидві протиборчі команди врешті зійшлися на його кандидатурі як на меншому злі. Свою роль відіграло й те, що «наш Саша», який єдиний з усіх керівників КПЧ вільно розмовляв російською, вчився у московській ВПШ, а в дитинстві довго жив у СРСР, сподобався Брежнєву. Як же генсек ЦК КПРС пошкодував про своє рішення буквально через місяць!

«Дубчек завжди виглядав нерішучою людиною, що легко піддається впливам, і зовсім не справляв враження людини, що рветься до влади, — стверджує Шик. — Я знав, що він ніякий не реформатор і майже нічого не розуміє в економіці, але мені здавалося, що на нього можна впливати». Відтак реформаційне крило КПЧ підтримало його кандидатуру.

Перші два-три місяці ніяких принципових змін у суспільстві, на перший погляд, не відбувалося. У цей час Дубчек вів підкилимову боротьбу з тим, щоб замінити на найвищих державних посадах опонентів на прибічників реформ чи, принаймні, на людей, лояльних до нього особисто. У результаті Чернік став прем’єром, старий генерал Людвіґ Свобода — президентом республіки замість Новотного. Було замінено ключових міністрів, шістьох із 10 членів Президії ЦК. Натхненник «Празької весни» Шик посів порівняно скромну посаду віце-прем’єра. Відразу було скасовано цензуру в газетах, на радіо та телебаченні.

Але по-справжньому «Весна» почалася тільки у квітні, коли було ухвалено й оприлюднено Програму дій ЦК КПЧ. Нині цей документ видається дуже поміркованим і дуже комуністичним. Частково це пов’язано з маскуванням — Дубчек потім згадував, що він та його однодумці були дуже обережні, щоб «не дражнити гусей» у Кремлі: «За своїм змістом програма була єретична, але ми зробили все, щоб вона такою не виглядала», — нашпигували її обов’язковими термінами з фразеологічного словника марксизму-ленінізму. Так, згадує Дубчек, «не можна було припустити навіть натяку, що ми плануємо повернення до багатопартійної системи». Так само в програмі навіть не згадувалася приватизація, хоча Шик на той час уже переконав Дубчека, що в державній власності мають бути збережені тільки великі, стратегічні підприємства, а решта — перейти у приватні руки. Проте програма проголошувала свободу слова і скасування цензури, забезпечувала реальну свободу зібрань, руйнувала для чехів і словаків «залізну завісу», даючи їм змогу вільно виїздити до будь-якої країни світу, проголошувала федералізацію держави. Було також запроваджено економічну самостійність державних підприємств і дозволено індивідуальну трудову діяльність, особливо у сфері послуг.

Уся реформаційна діяльність Дубчека і його команди тривала трохи більше за 4 місяці, аж доки була перервана радянським вторгненням, у яке він сам, до речі, не вірив до останнього дня. А що було б, якби зовнішнього втручання не сталося?

Перш за все, уникнути вторгнення було неможливо. Дубчек міг і тоді, і через чверть століття стверджувати, що «ані я, ані мої союзники не мали наміру демонтувати соціалізм, хотіли тільки (виділення моє. — Авт.) розірвати з практикою та засадами ленінізму». Але ж пошуки власного шляху будівництва соціалізму автоматично означали звільнення країни від радянського диктату! А інтереси власної імперії важили для радянських керівників аж ніяк не менше, ніж соціалізм як такий. Навіть нині, через чотири десятиріччя після «Празької весни», російські історики стверджують: «Дубчек начал прежде времени (! — Авт.) искать новых покровителей Чехословакии в лице западных держав, поспешно сочтя СССР утратившим силу и влияние». Імперське світосприйняття навіть не припускає думки, що така країна, як тогочасна Чехословаччина (чи нинішня Україна), може не вибирати собі тих чи інших «покровителів», орієнтуватися винятково на якусь зовнішню силу, а шукати власних шляхів розвитку, виходячи з національних інтересів. Єдине, що тоді могло врятувати чехословацьку свободу, — швидке і рішуче втручання Заходу. Але в тій ситуації воно було, радше за все, неможливим. 1968-й — рік, коли вся Західна Європа потерпала від студентських бунтів власних ліваків, а Сполучені Штати глибоко загрузли у В’єтнамі. Та і втручання Заходу в принципі можливе було лише за умови недвозначного звернення по допомогу, чого від ідеалістів-соціалістів типу Дубчека очікувати було не варто.

Як Дубчек жив «після того»

Дубчек до кінця життя повторював свої тези про «радянську параною», про те, «що соціалізм у Чехословаччині внаслідок наших реформ став би тільки потужнішим». Яке це все мало значення, якщо виникла пряма загроза виходу Чехословаччини з підпорядкування Москві! Якщо, як картковий будиночок, могла завалитися влада московських сателітів у всій Східній Європі — адже вже у квітні варшавські студенти вийшли на демонстрацію під гаслом «Уся Польща чекає на свого Дубчека».

Вже з лютого 1968 року на Дубчека почали чинити страшний тиск, який дедалі посилювався. Постійні телефонні дзвінки та листи Брежнєва, візити його емісарів Косигіна, Гомулки, Кадара та Ульбріхта до Чехословаччини, березнева «нарада» керівників СРСР, НДР, Польщі, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини у Дрездені, травневі переговори чехословацької урядово-партійної делегації у Москві, нарешті безпрецедентні триденні липневі переговори у прикордонному містечку Чієрна-над-Тісоу, куди Брежнєв привіз Політбюро ЦК КПРС у повному складі і змусив Дубчека привезти туди ж усю Президію ЦК КПЧ. Утім, в Чієрні Брежнєв уже не сподівався переконати Дубчека відступитися. Він намагався вбити клин між чехословацьким керівництвом, знайти зрадників, які б згодилися очолити маріонетковий «робітничо-селянський уряд», що виконував би функції кремлівського намісника після окупації країни. Адже принципове рішення про вторгнення Політбюро ЦК КПРС ухвалило ще наприкінці червня — після того, як Дубчек почав вичищати з ШтБ (чехословацького аналогу КДБ) найбільш одіозних радянських агентів.

Пізно ввечері 20 серпня відбувалося останнє засідання Президії ЦК перед XIV позачерговим з’їздом КПЧ, на якому Дубчек планував очистити ЦК від прорадянських «реакціонерів» і надати нового прискорення своїм реформам. Близько опівночі зателефонував міністр оборони Дзур, який уже був затриманий у своєму кабінеті радянськими спецназівцями, і повідомив про вторгнення військ СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

І тут Дубчек, подібно до того, як за три десятиріччя перед тим президент Бенеш у Мюнхені, змушений був приймати найважче рішення у своєму житті. Через годину було ухвалено постанову Президії ЦК, яка, хоч і визнавала вторгнення «таким, що суперечить не лише основним засадам відносин між соціалістичними країнами, а й заперечує засадничі норми міжнародного права», закликала «всіх громадян республіки, щоб зберігали спокій і не чинили опору арміям вторгнення, оскільки оборона наших кордонів є неможливою. Тому також наша армія, органи безпеки і народна міліція не отримали наказу захищати країну».

Що краще, померти стоячи чи жити на колінах? Дубчек дійшов висновку, що головне — щоб не пролилася кров чехів та словаків…

А ще через годину кагебісти разом із полковником-добровольцем із чехословацької ШтБ заарештували Дубчека і всіх його однодумців із числа членів Президії від імені «народного уряду товариша Індри» (секретар ЦК — реакціонер, якого на майбутньому з’їзді мали позбавити посади). Дубчека було відділено від однодумців і вивезено на гірську базу КДБ у Закарпатті, де він перебував без жодної інформації дві доби. 23 серпня його було привезено на «переговори» до Москви. Брежнєв, Косигін, Підгорний брутально вимагали від нього підписати спільне комюніке.

Тим часом у ці дні у празькому районі Височани в цеху заводу ЧКД під охороною робітничих дружин таємно зібрався з’їзд КПЧ, який затаврував вторгнення, звернувся до міжнародного комуністичного руху та світової спільноти з проханням про допомогу і вивів зі складу керівних органів партії всіх зрадників. Сумнівно, що радянські спецслужби не мали інформації про це зібрання. Але вони не зважилися розігнати з’їзд «братньої» партії. Адже і так весь світ наочно побачив справжню ціну радянської демагогії про «мирне співіснування, повагу до суверенітету інших країн» тощо. Міністр закордонних справ Чехословаччини Іржі Гаєк, який під час вторгнення перебував за кордоном, звернувся до Ради безпеки ООН з вимогою розглянути питання про агресію Радянського Союзу проти Чехословаччини. Але — головне — весь чехословацький народ зустрів окупантів ненавистю та зневагою. Моральний тиск на зрадників був таким сильним, що Брежнєву не вдалося сформувати маріонетковий уряд! І Індра, і Біляк, і Колдер, і Швестка — всі члени Президії ЦК КПЧ, які брали участь у змові проти Дубчека і щиро ненавиділи «Празьку весну», відмовилися очолити цей уряд.

Відтак росіяни запропонували Дубчеку та його соратникам, яких теж було вивезено до Москви, «компроміс» — визнати у спільному комюніке нелегітимним Височанський з’їзд, відкликати чехословацьке звернення до Ради Безпеки ООН, натомість їм буде повернута свобода і за ними збережені всі посади. Першим зламався президент республіки Свобода, потім один за одним решта членів керівництва. За три доби Дубчек поставив свій підпис під ганебним комюніке і 27 серпня повернувся додому. Він іще мав надію, що Чехословаччина зможе вистояти. На Пленумі ЦК, який відбувся 31 серпня у Празькому Граді, було виведено зі складу Президії зрадників Колдера, Ріго і Швестку. Дубчек розробив програму опору — невизнання вторгнення та окупації, невизнання факту «контрреволюції», збереження Програми дій. Проте з’ясувалося, що проводити демократичні реформи в умовах іноземної військової окупації неможливо.

Унаслідок чергових «компромісів» від влади усували найактивніших прибічників реформ. Прислужники Кремля поступово захоплювали нові й нові позиції. 14 листопада Москва змусила чехословацьке керівництво підписати договір про «тимчасове» (на невизначений період) розміщення радянських військ. Почалася «нормалізація». 17 квітня 1969 року Дубчека було «витиснуто» з посади першого секретаря ЦК. Щоправда, він став спікером парламенту — головою Федеральних зборів, але й на цій посаді новий прокремлівський перший секретар Густав Гусак змусив його підписати 22 серпня 1969 року ганебний указ про запровадження надзвичайного стану, згідно з яким почалися перші арешти.