Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Острів біля південного краю півострова Малакка, відділений від материка протокою шириною один-три кілометри, немовби спеціально створений, щоб контролювати судноплавство в Малаккській протоці, у всій Південно-Східній Азії. В XIII столітті нащадок індуїстських магараджів з острова Суматра Шрі Трі Буан заснував на цьому острові Місто Лева, яке вже через кілька десятиріч стало одним із найважливіших торговельних центрів усього регіону. Саме тому в середині наступного століття величезне військо яванської держави Маджапахіт після тривалої облоги взяло Сінгапур і до ноги вирізало всіх його мешканців-конкурентів. Через кілька років місто відродилося, хоча колишньої величі вже не мало. А 1398 року Сінгапур було зруйновано вдруге — цього разу армією малайського князівства Патані. Всіх уцілілих городян було примусово переселено на Малаккський півострів, де колишні сінгапурці заснували Куала-Лумпур — нинішню столицю Малайзії.

Наступних півтисячоліття Сінгапур існував лише у спогадах та легендах малайців, даяків і яванців. Та ще як назва невеликого острова, на якому мешкало лише кілька рибальських родин.

А на початку XIX століття «відповідальний працівник» британської Ост-Індської компанії сер Томас Стемфорд Раффлз підшукував найкраще місце для створення торговельної факторії та бази британського флоту на шляху з Індії на Далекий Схід. Добросовісний сер Томас особисто оглянув десятки островів та заток у Малаккській протоці й довкола неї, доки не дійшов висновку, що кращого місця, ніж Сінгапур, не знайти.

Отож 1819 року з дозволу султана Джохора на Сінгапурі було засновано британську торговельну базу, 1824 року острів перейшов у власність Ост-Індської компанії, а 1867 року став коронною колонією Великої Британії. Звичайно ж, на центральній площі Сінгапура через кілька десятиліть було зведено пам’ятник Раффлзу. Майже в усіх столицях колишніх колоній європейських держав у Азії та Африці подібні пам’ятники «батькам-засновникам» з метрополій після здобуття незалежності було безжально знесено. В середині 60-х років минулого століття багатьом у Сінгапурі кортіло «розправитись» і з Раффлзом. Але проти цього рішуче заперечив Лі Куан Ю. Відтак бронзовий сер Томас стоїть у Сінгапурі й досі.

Як і за шістсот років перед тим, у XIX столітті сприятлива географічна позиція Сінгапуру дуже швидко зробила його чи не найважливішим центром транзитної торгівлі в регіоні. Наприкінці XIX століття Сінгапур був центром британської колонії Стрейтс-Сетлментс і досить великим, як на той час, містом — 1891 року його населення складало 182 тисячі мешканців, 61 відсоток яких були етнічними китайцями, переважно вихідцями з півдня Піднебесної. Решту мешканців міста складали переселенці з Британської Індії, перш за все таміли з півдня цієї країни, малайці з Малайзії та Індонезії, європейці, а також різноманітні євро-азійські метиси.

Одним із китайських переселенців, що вирушили до Сінгапуру в середині XIX століття в пошуках заробітку та кращої долі, став і селянський син з південнокитайської провінції Ґуандун 16-річний Лі Бокбун, який приплив до Міста Лева на джонці. Йому судилося стати прадідом нашого героя.

З часом Бокбун одружився в Сінгапурі з дочкою місцевого китайського торговця, а ще через кілька років, заробивши певну суму грошей, вирішив повернутися до рідного села. Проте його дружина повелася зовсім не як типова китайська жінка — вона навідріз відмовилася їхати на батьківщину предків. А коли чоловік усе ж наполіг на своєму, в день від’їзду просто втекла і сховалася разом з дітьми. Довелося Лі Бокбуну повертатися до Китаю без родини…

Старший син ґуандунця Лі Хунлен став власником «європейської» аптеки, а також невеликої каучукової плантації. Він був переконаним англофілом і вважав, що володіння англійською мовою та європейський спосіб життя — запорука успіху для будь-якого сінгапурця. Родину аж ніяк не можна було віднести до злидарів, якими були на початку XX століття більшість сінгапурців, але й багатою вона теж не була — такий собі типовий середній клас.

Старший син аптекаря-англомана Цзінкун не виправдав батькових надій. Розпочавши своє доросле життя як власник невеликої крамниці, купленої на батькові гроші, він досить швидко прогорів і надалі працював продавцем — у дорогому та престижному «європейському» ювелірному магазині, але ж простим продавцем! Лі Цзінкун був завсідником різних гральних кубел, яких було так багато у великому порту, а програвши, часто бив дружину та дітей. Може, саме тому через багато десятиліть у незалежному Сінгапурі було категорично заборонено будь-які азартні ігри, включно з гральними автоматами, а порушники цієї заборони отримували чималі терміни тюремного ув’язнення?

16 вересня 1923 року в родині Лі Цзінкуна народився перший син, відповідно, перший онук Лі Хунлена. Всі свої не реалізовані сином сподівання дід поклав на онука. Він особисто вибрав хлопчикові ім’я — ієрогліф «куан» означає «світло», «ю» — «яскравість». До китайського імені онука Куан Ю дід додав ще й англійське Гаррі й заприсягнувся біля колиски немовляти, що його перший онук отримає найкращу англійську освіту з тим, щоб стати «великою людиною» й прославити рід Лі. Дід дотримав свого слова, а онук виправдав його надії найповнішим чином.

1931 року Лі Куан Ю пішов до англійської початкової школи, а через чотири роки склав іспити до Інституту Раффлза — найкращої в Сінгапурі середньої школи, де вчилися переважно діти англійських колоніальних чиновників. У школі Лі вчився, за спогадами його вчителів, «надзвичайно добре», вирізнявся «незвичайним почуттям відповідальності» й завжди був найкращим учнем класу. «Я розмовляю англійською ліпше, ніж китайською, — визнав Лі Куан Ю через багато років. — Так склалося життя, проте в моїй крові — азійські цінності». Своїх дітей, до речі, в незалежному вже Сінгапурі Лі відправив здобувати середню освіту до шкіл з китайською мовою викладання, де, втім, і англійської навчали на найвищому рівні.

1939 року Лі закінчив «інститут» і першим з випускників середніх шкіл Британської Малайї склав Великий Кембриджський екзамен, що дозволяв йому продовжувати навчання в одному з двох найпрестижніших університетів Британії — Кембриджі.

Наприкінці серпня 1939 року Лі Куан Ю, котрому ще й 16-ти не виповнилося, прибув до Англії. А через кілька днів почалася Друга світова війна.

Шлях вундеркінда у велику політику

Спершу війна охопила лише Європу, але на Далекому Сході теж виразно запахло порохом. Побоюючися бути відрізаним лініями фронтів від батьківщини, юний Лі прийняв нелегке рішення — не починаючи навчання, повернувся додому і вступив до Коледжу Раффлза — єдиного на той час у Сінгапурі вищого навчального закладу. В коледжі Лі вивчав економіку, англійську літературу та математику. А ще познайомився з Куа Гекцзу, яка через кілька років стала його дружиною та вірною соратницею на ціле життя, народила йому трьох дітей.

У грудні 1941 року Японія вступила у Другу світову війну, несподівано напавши на Сполучені Штати. Й уже в лютому 1942 року японці практично без бою захопили оплот британського володарювання на Далекому Сході Сінгапур — просто перерізавши лінію водогону, прокладеного по дамбі, що з’єднувала острівне місто з півостровом Малакка.

Так само, як доблесна Червона армія не завойовувала, лише звільняла країни Балтії від фашистських окупантів, а нацисти, що вдерлися 1941 року в Україну, прагнули тільки «зняти з шиї українського народу ярмо московсько-жидівських комісарів», армія японського імператора прийшла до Південно-Східної Азії як визволителька — щоб урятувати братні народи Індокитаю, Філіппін, Малайзії та Індонезії від «визиску та принижень з боку білих колонізаторів». Сінгапур отримав нову японську назву Сьонан — Місто Світла — і став столицею «Великої зони спільного процвітання Південно-Східної Азії». Ось тільки коледж японці чомусь одразу закрили…

Японський окупаційний режим був дуже жорстоким та брутальним — у 1942—1945 роках від репресій, голоду та хвороб загинуло 15 відсотків населення міста. За спогадами Лі, «за три з половиною роки японської окупації я навчився більшого, ніж мені міг дати будь-який університет». Першим уроком для Лі стало те, як швидко й легко завалився світ, в якому він жив від народження, жили його діди та прадіди, — світ, заснований на всевладді гордої Британської імперії. Другим — випадок, який стався з ним у перші дні окупації. Лі Куан Ю зібрався в гості до своєї тітки. При цьому він мав на голові тропічний капелюх австралійського вояка, який захищав його від променів пекучого сонця. На мосту через ріку Лі перепинили японські вояки. Один із них підчепив кінцем свого багнета панаму Лі за криси, скинув її додолу, тоді розвернув парубка, поставив його на коліна і вдарив ногою. А потім наказав забиратися «туди, звідки прийшов». Оце й уся пригода. Сам Лі визнає, що «відбувся дуже легко», принаймні, порівняно з тими, хто був заарештований або й розстріляний окупантами. Та пережите приниження спричинило справжній переворот у його душі. Юнак, який до того дня абсолютно не цікавився політикою, заприсягнувся сам собі, що зробить усе можливе, щоб у майбутньому жодний чужоземець не міг почуватися господарем життя й смерті сінгапурця. Японці, такі самі іноземці, як і британці, не мали жодного права керувати його народом. «Я не входив у політику, — згадував Лі Куан Ю через багато років. — Політику нав’язали мені японці».

Хтось інший на місці Лі почав би шукати зв’язки з антияпонським підпіллям (а воно в Сінгапурі було, й досить потужне). Наш герой повівся цілком інакше. За кілька місяців самотужки вивчивши японську мову (англійською, китайською та малайською Лі вже володів), 19-річний недовчений студент влаштувався англомовним редактором у створений окупаційною владою інформаційно-пропагандистський департамент. До речі, якби Лі був радянським громадянином і виконував аналогічну роботу на тимчасово окупованих німецько-фашистськими загарбниками територіях, після повернення Червоної армії він би прямим курсом відправився на Колиму, якби не був розстріляний прямо в рідному місті. Британці ж, які повернулися через кілька років до Сінгапура, не мали до Лі Куана Ю жодних претензій.

У серпні 1945 року внаслідок повстання, керованого місцевими комуністами (а Компартія Малайзії мала чималий вплив у Сінгапурі ще з другої половини 1920-х років), японський гарнізон капітулював. Британські війська висадилися в Сінгапурі лише у вересні, й комуністи розпочали проти «нових-старих» колонізаторів партизанську війну, щоправда, не в місті, а в джунглях Малаккського півострова. Лі ж відправився до Англії «реалізовувати» свій кембриджський сертифікат, отриманий 1939 року. Спочатку він учився в Лондонській школі економіки, потім — у Кембриджському університеті. Окрім напруженого навчання, у студентські роки Лі став вправним гравцем у гольф, захоплювався соціалістичними ідеями, брав участь у передвиборній кампанії свого університетського приятеля Девіда Віддікомба, який балотувавсь у члени британського парламенту, а ще одружився — з землячкою з Сінгапура Куа Гекцзу, яка, як і Лі, вивчала право в Кембриджі. Лі закінчив університет із «подвійною відзнакою». Це означає, що фактично він отримав два «червоних» дипломи — з права й економіки. Й був запрошений продовжувати навчання в аспірантурі, з тим щоб через пару років стати професором Кембриджа (китаєць у консервативній Англії початку 50-х років минулого століття!). Але Лі вирішив їхати додому.

Як Сінгапур «викинули в незалежність»

Лі Куан Ю повернувся до Сінгапура 1 серпня 1950 року. Й одразу почав працювати в найсоліднішій адвокатській конторі міста «Лейкок енд Он». Адвокатська кар’єра блискучого випускника Кембриджа розвивалася настільки вдало, що вже через два роки він заснував власну адвокатську контору «Лі енд Лі» (досі не зовсім зрозуміло, чи оте друге «Лі» означало його дружину Цзу — першу жінку-адвоката в Сінгапурі, чи брата, який теж отримав юридичну освіту в Англії). Лі став правничим консультантом профспілок і здобув широку популярність, коли як адвокат виграв судовий процес профспілки працівників зв’язку проти колоніальної адміністрації. В 1952—1954 роках вдома в Лі практично щовечора збиралася група молодих сінгапурських інтелектуалів різного етнічного походження — китайці То Цзінцзяй та Ґо Кенчуй, таміл Сіннатамбай Раджаратнам, англо-азійський метис Кріс Бьорд та малаєць Самад Ізмаїл. До пізньої ночі вони обговорювали майбутнє Сінгапуру, в листопаді 1954 року заснували правосоціалістичну «націоналістичну та демократичну» Партію народної дії, наступного року висунули чотирьох своїх кандидатів на вибори до першої Законодавчої асамблеї Сінгапуру (троє з них, зокрема Лі Куан Ю, перемогли). На наступних виборах 1959 року, коли обирався перший парламент Сінгапуру, а колонія отримала статус самоврядності, партія Лі завоювала 43 з 51 депутатського мандата. З цього часу і досі, понад півстоліття, Партія народної дії беззмінно перебуває при владі, здобуваючи або ж усі (!) місця в парламенті, або ж поступаючись двома-чотирма мандатами опозиції. Щоправда, забезпечується це за рахунок не тільки й не стільки «повної ідейно-політичної єдності сінгапурського народу» (на виборах протягом цих десятиріч ПНД підтримували «лише» від 47 до 84 відсотків виборців), скільки завдяки суто мажоритарній виборчій системі британського зразка, коли в кожному окрузі депутатський мандат здобуває кандидат, що набрав голосів більше за конкурентів. За цих умов політична сила, яку підтримали 20, 25 чи навіть 30 відсотків виборців, може не мати жодного місця в парламенті… Умови політичної конкуренції між владою та опозицією в Сінгапурі важко назвати рівними, проте головна причина довговічності політичної сили Лі Куана Ю у вражаючих економічних успіхах її уряду — якщо 1959 року, коли Лі прийшов до влади, ВВП в розрахунку на душу одного сінгапурця складав близько 400, то 1990 року (коли наш герой залишив посаду прем’єра) — 12 200, а 2009 року — 49 780 доларів США.