Розділ «Післямова»

Черговий напад болю знов примусив пораненого застогнати.

– Може, краще б вам помовчати?

– Ти краще слухай, Каролику. Слухай і на вуса мотай.

– Так, гетьманичу.

– Отже, якщо напишете моє ім'я і титул, побоююся, що як ця земля відійде пруссакам, вони спаплюжать могилу. А так лежатимуть мої кісточки спокійно, доки хрест не згниє, а могильний горбочок дощик не розмиє, вітерець не розвіє.

– Ви і справді цього бажаєте?

– Так. Чим я кращий від простих козаків?

– Ви – гетьманич, син Пилипа Орлика – сподвижника гетьмана Івана Мазепи, великого благодійника нашої рідної Украйни.

– Так, гетьманич, але…

Непевна посмішка зненацька скривила губи пораненого, і він проскреготав:

– Знаєш, Каролику… Колись одна людина кинула на мою адресу прислів'я: жодного перехриста могилки не видно! Тоді я образився, а тепер от подумав: він таки мав рацію!.. Скромна могилка моя з часом зникне…

– Гетьманичу, як можна казати таке?!

– Облиш, Каролику! Ти ж знаєш, що моя матуся – Герциківна, а Герцики – рід вихрестів.

– Най би у того негідника язик розпух, якщо він вам таке сказав!..

– Любий мій Каролику, та він уже давно у кращому світі! Невдовзі наші душі зустрінуться, тож я знайду для цього чоловіка гідні слова… Проте нікуди правди подіти: колись я дуже образився, тепер же зрозумів, що він мав рацію… Принаймні щодо моєї могилки…

– Гетьманичу, облиште негайно!!! Ви – найдостойніша людина з тих, кого я тільки знав або знаю!..

– І навіть достойніший, ніж шляхетний мій батько Пилип Орлик?

– Ну, хіба що він…

– От бачиш, і ти не завжди маєш рацію… любий мій побратиме Кирило.

– Ви так давно не називали мене справжнім іменем!