Розділ «Післямова»

– Ми би разом із задоволенням перепливли Рейн, щоб зійти на самісіньку верхівку цієї скелі. Йоганн Вольфганг якось розповідав, що за прекрасний і величний краєвид відкривається звідти. Ти як вважаєш?

– Мабуть, це справді так.

– Опиши мені, яка вона – скеля ця.

– Ви і цього не бачите, гетьманичу?

– Нічого не бачу. Перед очима суцільна мряка, у голові паморочиться…

– Скеля дуже-дуже велична і красива… навіть о цій порі року. Біля підніжжя підбита сивими бурунами, вона височіє над чорною водою, немовби здоровезний велетень над натовпом карликів, а також вища від берегів річки, вкрита кущами й деревцями аж до самої верхівки. Зараз рослинність, на жаль, брунатна, лише деінде проглядають темно-зелені плямки. А от навесні тут має бути значно красивіше.

– Шкода, що я того не побачу…

– Побачите, гетьманичу! Як се – не побачите?! – одразу ж обурився Кароль… хоча і знав, що Григорій каже чисту правду. Адже по всьому дуже добре видно, що поранений згасає буквально на очах.

– Не побачу, Каролику, не побачу.

– І не думайте!..

– Не заперечуй, будь ласка. Я хочу померти тут, тому і попрохав…

– Гетьманичу!!!

– Облиш… Краще послухай мою останню волю: поховайте мене тут…

– Гетьманичу!..

У голосі охоронця забриніли сльози.

– Бажаю спочивати поруч з місцем, де мріяв заснувати Рейнську Січ. Хотів, щоб козаки жили тут по-справжньому вільними людьми, чинили по совісті та справедливості… як колись на Запорозькій Січі! Не на нинішній… а на тій, на яку ми колись приїжджали – пам'ятаєш?

– До кошового Іванця?

– До нього. Отже, поховаєте мене тут…

– Не кажіть такого, гетьманичу!..

– Не переривай. Поховаєте на цьому самому місці, при дорозі. Поставите простий козацький хрест. Без напису. Тільки шапку смушкову зверху покладіть.