Павло Чорнокрил

- Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?

- Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.

- Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?

- Варку Линівну.

- Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.

- З панського двору...

- Еге, це заїжджа, пташка залітна!

- Я її знаю, - озвалася Лукашиха, - їй хоч би за гетьмана, то не страшно.

- Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці - ціла юрма прискочить.

- Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.

- Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?

- Вона, славлють, заможна, - каже Лукашиха.

- Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!

- Чому ж не піти, коли вподобала, - каже Лукашиха.

- А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, - одказав Лукаш, моргаючи на Павла. - Наше діло - із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину...

Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.

Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.

Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...

- Жінко! - каже Павло, - люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!

Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.