Павло Чорнокрил

- Павло, - каже до його. - Тобі не страшно нічого?

- Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...

- Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...

- Не дізнаються люди, - байдуже мені за люди!

- Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, - яка ганьба! Який суд!

- Я не боюся!

- Зашлють нас...

- Я не боюся!

Вона тоді заплакала слізьми.

- Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, - промовила до його докірливо.

- Я своєї душі, сам себе боюся! - одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається...

- А чого ж ти сам себе боїшся? - поспитала його вся переполошена.

- Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую - моя душа холоне...

- Господи! - покрикнула, затрусившися, - вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..

- Ні, не приходить вона...

- А ти ж голос чув...

- Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло - забувай та кохай мене…

Вона й рада - рада розважитись, радніша забути...

Поки із ним, при йому, то й нічого - очі світ бачать; а зостанеться сама - боязко та лихо їй. Вийде між люди - здається, що на неї дивляться усі пильно, що про неї говорять усі, - і стоїть вона наче от людина у чужій одежі багатій, посоромно хапаній, сама бідна й ганібна; що от оступлять її осудливі, немилостиві й правії душі, й нікуди їй вже бігти буде... І поспішалася вона од людей геть додому до своєї хати. І вдома їй радощів не було; не було й тихого спокою. Часом в їй було жадання незмірне покинути й дім той, і Павла - усе, що доти вона знала й бачила. «Куди ж я піду? де ж я подінуся? - думала тоді, - хто мене розважить? хто ізглянеться на мене? Всюди буде мені ще гірше. Піду додому...» - та й ішла додому.

Продав Павло свою вбогу хатину; купила молода жінка хату нову, хорошу, на другім розі села. В їх і город великий і садок добрий, а поза садком лани буявіють широкополі; степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою, темні луги з дібровами: вільно й любо дихнути, вільно й любо глянути.