Павло Чорнокрил

- Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..

- Ні, я не втомився, - одказав їй.

- Чи ти здужаєш?

- Здужаю.

- Павло! - скричала у тривозі несамовито. - Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

- Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила - болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась - знов схопилася до Павла:

- Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. нездужаєш, боїшся?

- Нездужаю... боюся, - одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляяа-проклинала: він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, - тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, - поки аж день забілів - на панщину пішов.

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, - він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…

- Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? - погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…

Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає - годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, - бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима - як усього її лиха непогамованого зачіпка.

- Іди-бо, іди геть, - гукне на його. - Іди собі з очей!